Колись у маленькому селі Уцзячжуан жив старий Лао Лі зі своєю жінкою. Не багато жили і не бідно. Навіть рис зрідка їли. Одна в них біда — не було у них дітей, а дуже їм хотілося своє дитя мати.
Каже якось увечері Лао Лі дружині:
— Ех, стара, нам би з тобою синочка, хай маленького, з фінік завбільшки.
І що б ви думали! Надіслало їм незабаром Небо хлопчика, і справді маленького, не більше фініка. Не натішиться старий зі старою і прозвали сина Цзао-хе – Фінікова Кісточка.
Йдуть роки, а Цзао-хе хоч би трохи виріс. Так і залишився завбільшки з фінікову кісточку.
Подивився одного разу Лао Лі на сина, зітхнув тяжко і каже:
– Цзао-хе, Цзао-хе! Що користі ростити і виховувати тебе! Не будеш ти мені помічником! Даремно я радів, коли ти народився.
Мати батькові вторить:
— От і я, подивлюся на тебе, тільки журюся.
Відповідає їм Цзао-хе весело:
— Не сумуйте, матінко, не сумуйте, тату! Маленький я, та відважний! Візьми мене, тату, у поле.
Кмітливим і працьовитим був Цзао-хе. Швидко навчився за плугом ходити, коней поганяти, а про хмиз і говорити нічого, завжди найбільше збирав. Маленький він — скрізь залізе, куди інший і поткнутися не сміє. А як підстрибне — одразу на дах застрибне.
Хвалять сусіди Цзао-хе, не нахваляться. Власним дітям його в приклад ставлять:
— Подивіться на Цзао-хе, маленький та жвавий! А ви! лінюхи, хоч і великі виросли.
Такі щасливі Лао Лі з дружиною, що й сказати важко! Не тільки старанний та спритний у них син, ще й розумний на диво.
Ось що одного разу з ним сталося.
Була в один із років посуха, ні зернятка селяни не зібрали зі своїх полів. Самим немає що їсти, а тут ще управа податки вимагає. Нема чим селянам платити, і наказав тоді повітовий начальник своїм стражникам забрати з села всіх корів та коней.
Вивели стражники худобу, плач та крик по всьому селі стоїть. Подивився Цзао-хе, послухав і каже:
— Не сумуйте, люди, придумав я, як повернути корів та коней.
Не повірили йому люди й відповідають:
— Самий маленький, а обіцянки великі!
Не став Цзао-хе сперечатися, а ввечері прибіг до двору начальника повіту, де корови та коні були прив’язані, перестрибнув через стіну, дочекався, поки стражники заснуть, і заліз у вухо до осла.
Осел як закричить: е-хе… е-хе!
Стражники миттю схопилися, прибігли — нікого немає. Їм і невтямки, що у вухо до осла хтось заліз.
Не встигли лягти, осел знову закричав. Говорить тоді один стражник:
– Не звертайте уваги! Мало чого осел кричить! Давайте краще спати.
А Цзао-хе тільки цього треба. Дочекався він, поки стражники заснуть, відчинив ворота і погнав худобу до села.
Побачили селяни своїх мулів, коней та корів, зраділи. На ранок дізнався про все начальник повіту і так розсердився, що й розповісти важко. Зібрав він стражників і разом із ними вирушив у село провчити селян.
Побачив їх Цзао-хе, Назустріч побіг і каже начальникові:
— Це я корів, коней та мулів учора вкрав. Роби зі мною, що хочеш!
Тут як закричить начальник повіту:
— Вяжіть його!
Схопили стражники залізний ланцюг, кинулися Цзао-хе в’язати та де там! Проскочив Цзао-хе через кілечко, дивиться, як стражники стараються, регоче. Думав, думав начальник, як бути, і нарешті придумав: звелів він посадити Цзао-хе в гаманець і віднести до управи на суд. Принесли стражники хлопця до просторої зали.
Наказав начальник відкрити гаманець, показав стражникам на Цзао-хе і каже:
— Бійте, та сил не шкодуйте!
Взяли стражники кожен по ціпку, б’ють, а ніяк по Цзао-хе не влучать. Тільки стукнуть — він уже з цього місця на інше стрибнув. Вони туди, Цзао-хе назад. Ніяк їм з Фініковою Кісточкою не впоратися!
Начальник від злості аж позеленів, ногами затупав, репетує:
— Ще людей та палиць треба, черепаші діти!
Знову Цзао-хе стрибнув, і не кудись, а прямо на повітового начальника, вхопився за його вус і давай розгойдуватися, мов на гойдалці.
Забув начальник про все на світі і як закричить:
— Ось він, ось він, тримайте його, бийте!
Хотів стражник ціпком Цзао-хе вдарити, та в начальника потрапив, зуби йому вибив, на підлогу повалив. Усі, хто був у залі, кинулися до начальника, піднімають його, втішають. Метушня почалася, тут Цзао-хе у вікно вистрибнув, на дах заліз, регоче і примовляє:
— Так тобі й треба, так тобі й треба, знатимеш, як у бідних селян худобу відбирати!
