Цю книжку присвячую моїй любій подрузі, доброму товаришеві — дружині
Смерч
Дороті жила в самому серці неозорих канзаських прерій, на фермі в дядечка Генрі та його дружини тітоньки Ем. Хатина їхня була зовсім маленька, на одну кімнату, і збили її з дощок, які довелося здалеку везти сюди фургоном. У хатині стояли тісно одне побіля одного стара чавунна грубка, мисник, стіл, кілька стільців та двоє ліжок: велике — дядечка Генрі й тітоньки Ем — в одному кутку, а маленьке — Дороті — в іншому. Горища в хатині не було, погреба — теж, якщо не вважати за погріб вузьку яму, яка звалася сховом. До схову всі троє могли залазити на випадок урагану чи коли б здійнявся грізний і могутній — від землі до неба — смерч, що змітає зі свого шляху геть усе, навіть будинки. Під лядкою, що була в підлозі, до темного схову вела драбина.
Довкола ферми — скільки займеш оком — слалася одноманітна сіра прерія, і не було там жодної людської оселі, жодного деревця. Під палючим сонцем розорана земля запікалась, бралася змереженою тонкими тріщинами сірою кіркою. Влітку трава втрачала свої зелені барви — сонце висушувало високе стебло, знебарвлювало його так само, як і все навкруги. Колись хатина радувала зір свіжою фарбою, але на сонці фарба облупилася, її змили дощі, й сірі стіни немовби злилися з безрадісним краєвидом.
Тітонька Ем приїхала сюди жвавою, гарненькою молодицею. Але сонце та вітер не пощадили її. Вони пригасили веселі іскорки в тітоньчиних очах, висушили й знекровили колись рум’яні щоки, вишневі уста. Тітонька схудла, згорбилась і навіть розучилась усміхатися. Коли до них приїхала сирітка-племінниця Дороті, тітонька Ем спершу страшенно лякалася дитячого сміху. Зачувши веселий голосок племінниці, вона скрикувала й хапалася за серце. “Чого б я ото так раділа?” — чудувалася вона.
Ніколи не сміявся й дядечко Генрі. Він з ранку до вечора трудився в поті чола, але що таке радість — не знав. Дядечко теж був весь якийсь сірий — здавалося, його з голови до ніг, від сивої чуприни, довгої сивої бороди й до стоптаних черевиків укривала сива пилюка. Завжди насуплений, завжди замкнутий, він навіть балакав знехотя, здебільшого ж — мовчав.
А знаєте, хто не давав Дороті нудьгувати, хто весь час розважав її? Тото. Ось хто не був сірий! Тото, маленький чорний песик із довгими шовковистими кудлами й чорними очицями, що весело поблискували обабіч смішного, блискучого, як ґудзик, чорного носика, цілими днями грався, й Дороті гралася разом із ним і дуже його любила.
Сьогодні, проте, вони не гралися. Дядечко Генрі сидів на порозі й тривожно поглядав на небо. Дороті стояла на дверях із Тото на руках і теж дивилася на небо. Тітонька Ем мила посуд.
Ось із півночі до них долинуло басовите гудіння вітру, й дядечко Генрі з Дороті побачили, як з-за обрію по високій траві побігли хвилі, віщуючи бурю.
Аж тут у повітрі розлігся пронизливий свист. Він долинав із протилежного боку — з півдня, і, глянувши туди, обоє побачили, що й звідти набігає вітер, котячи по траві хвилі.
Дядечко Генрі рвучко підвівся.
— Не мине нас смерч, Ем, — гукнув він дружині. — Я побіг до худоби. — І він кинувся до повітки.
Тітонька Ем випустила з рук казанок і підскочила до дверей. Визирнувши надвір, вона вмить збагнула, яка небезпека загрожує їм.
— Мерщій до схову! — крикнула вона Дороті. Але Тото вирвався в дівчинки з рук і чкурнув під ліжко. Дороті, звісно, полізла слідом, щоб витягти його звідти. Нажахана тітонька відкинула лядку й хутко спустилася по драбині у вузьку темну яму. Дороті нарешті впіймала Тото за загривок і вилізла з-під ліжка. Та до схову не добігла: вітер зненацька страхітливо заревів, і хатину трусонуло так, що дівчинка не встояла на ногах і гепнула на підлогу.
І тут сталося диво дивне.Хатина крутнулася раз, удруге й повільно здійнялася вгору! Дороті навіть подумала, що так, напевно, злітає в небо повітряна куля.
Північний та південний вітри зійшлися саме над хатинкою, і вона опинилась у центрі смерчу. Всередині цієї величезної повітряної вирви ніякого руху не було, але під могутнім натиском двох вітрів, що, зштовхнувшися, закружляли в шаленому вихорі навколо хатини, вона здіймалася вище й вище, аж доки опинилася на верхівці смерчу; там вона й зависла, і смерч поніс її за багато-багато миль, наче то була не хатина, а легесенька пір’їнка.
Хоч у кімнатці панував морок, а вітер за стінами несамовито вив, Дороті незабаром призвичаїлася до польоту. Переставши кружляти, хатина на одну лиш неприємну мить стрімко нахилилася, але одразу ж вирівнялась і тепер тільки злегка погойдувалася, потроху заколисуючи дівчинку.
На відміну від Дороті, яка тихенько сиділа на підлозі й чекала, що буде далі, Тото не знаходив собі місця: голосно гавкав, гасав з кутка в куток — і таки догасався! Коли песик уже вкотре пробігав повз отвір у підлозі, хатину гойднуло, і він випав. Дівчинка з жахом подумала, що втратила його назавжди, але за мить побачила над отвором чорне вухо: потужний повітряний тиск підтримував Тото, не даючи йбму шугнути в безвість. Дороті підповзла до отвору, вхопила песика за вухо й зачинила лядку. Години спливали, й дівчинка поволі заспокоювалася, хоч вітер за стінами вив так гучно, що можна було оглухнути. Дороті, звичайно, не могла не думати, що станеться з нею, коли хатинка впаде на землю, але час минав, нічого страшного більше не коїлося, і зрештою дівчинка вирішила: чому бути, того не минути. З цією думкою вона переповзла хисткою підлогою до ліжка й лягла на нього, а Тото стрибнув до неї і вмостився поряд.
І хоч хатина й далі погойдувалася, а вітер несамовито ревів, Дороті незабаром заплющила очі й міцно заснула.
Зустріч із жувачами
Прокинулася вона від несподіваного й дуже сильного поштовху — якби не м’яке ліжко, то, мабуть, не злічити б їй синців та ґуль. Відбувшись, на щастя, легким переляком, Дороті не зразу навіть збагнула, що сталося, але цієї миті песик тицьнувся своїм холодним носом їй в обличчя й жалібно заскавчав. Дівчинка сіла й аж тоді помітила, що хатина більше не гойдається і в кімнаті вже не темно: її заливало яскраве сонячне світло. Зіскочивши з ліжка, — Тото, звісно, стрибнув слідом, — вона підбігла до дверей і розчинила їх.
Визирнувши, дівчинка ойкнула від здивування, і що довше вона роздивлялася довкола, то більшими й круглішими робились її очі.
Дивуватися й справді було з чого. Хатина приземлилась у напрочуд гарному місці. Навкруги буяв зелений сад, на струнких деревах рясніли великі соковиті плоди. Око тішили пишні квітники, а над ними та між віттям дерев пурхали й співали яскраві різнобарвні пташки. Трохи віддалік серед зелені виблискував стрімкий дзюркотливий потічок. Звикла до сірого одноманіття прерій, Дороті вже й забула, що на світі існує така краса.
Милуючись краєвидом, дівчинка раптом помітила, як до неї наближається четверо дивовижних істот, та таких, що їй не доводилось бачити зроду. На зріст вони були невисокі, але й не зовсім малі, власне, такі, як сама Дороті, але віком куди старші за неї.
А втім, вони вражали не так зростом, як убранням. На голові в кожного — у жінки й трьох чоловіків — були гостроверхі, не менш як півметра заввишки, капелюхи, оздоблені довкола крис дзвіночками. Що не крок дзвіночки милозвучно дзеленькотіли. Чоловіки були в блакитних капелюхах, жінка — в білому і в білій мантії, рясні зборки якої спадали з її плечей; незліченні зірочки на мантії мінилися проти сонця, як коштовне каміння. Убрання чоловіків кольором не відрізнялося від їхніх капелюхів, і тільки халяви до блиску начищених чобіт були темніші, сині. Дороті подумала, що чоловіки — двоє з них були бородаті — віком, певно, не молодші від дядечка Генрі. А їхня супутниця ще старша: обличчя геть зморшкувате, волосся біле-біле, а хода така, наче ноги в колінах уже й не згинаються.
Зупинившись за кілька кроків від Дороті, чоловіки нерішуче затупцяли на місці, перешіптуючись ї ніби не наважуючись підійти. Але маленька стара жінка статечно наблизилася до дівчинки, низько вклонилася і співучо промовила:
— Ласкаво просимо, о благородна чарівнице, до Краю жувачів. Дякуємо за те, що ти вбила Лиху Відьму Сходу й визволила наш народ із рабства.
Дороті слухала стареньку й тільки очима кліпала. Чому ця дивачка називає її чарівницею? І про яку Лиху Відьму Сходу йдеться, про яке вбивство?
“Зовсім я не чарівниця, а просто дівчинка. Смерч закинув мене за тридев’ять земель від рідного дому, — думала Дороті. — І зроду я нікого не вбивала”.
Проте старенька, видно, чекала відповіді, й Дороті, повагавшись, проказала:
— Щиро вам дякую за теплі слова, але, певно, сталась якась помилка. Я нікого не вбивала.
— Ну, як не ти, то твоя хатина її вбила, — всміхнулася жінка. — А це, зрештою, те саме. Он, подивися! — І вона показала на ріг хатини.
Дороті глянула туди й зойкнула. З-під будиночка стирчали дві ноги в срібних гостроносих черевичках.
— Ой лишенько! — сплеснула руками Дороті. — Хатина й справді придушила когось! Що ж тепер робити?
— Тепер уже нічого не вдієш, — спокійно відказала старенька.
— А хто ж це?
— Я ж сказала: Лиха Відьма Сходу. Багато років вона тримала всіх жувачів у рабстві, бідолахи працювали на неї день і ніч. Ти визволила їх, і вони прийшли подякувати тобі за благородний вчинок.
— А хто такі жувачі?
— Так звуть мешканців цієї країни, Краю Сходу, над якими панувала Лиха Відьма.
— І ви теж жувачка? — поцікавилася Дороті.
— Ні, але я їхній друг, хоча живу в Краю Півночі. Жувачі побачили, що Лихій Відьмі Сходу настав кінець, і послали по мене гінця. Я зразу прибула сюди. Я — Відьма Півночі.
— Справжня відьма? — вигукнула Дороті.
— Авжеж, справжня, — відповіла старенька. — Але я відьма добра, і всі мене люблять. На жаль, Лиха Відьма була могутнішою від мене — якби не це, я б давно вже сама визволила жувачів.
— А я гадала, що всі відьми лихі, — сказала дівчинка, досить-таки налякана зустріччю із справжньою відьмою.
— Виходить, ти помилялася. На цілу Країну Оз досі було тільки чотири відьми, і дві з них — Південна й Північна — добрі. Я знаю, що кажу: я одна з цих двох, тож помилки тут бути не може. Що ж до Краю Заходу й Краю Сходу, то там справді владарювали відьми лихі. Але одна з них загинула під твоєю хатиною, і тепер у Країні Оз лишилася тільки та Лиха Відьма, що живе на заході.
Обміркувавши все це, Дороті промовила:
— А тітонька Ем казала, що відьми давно перевелися.
— Хто це — тітонька Ем? — поцікавилася Відьма Півночі.
— Моя дядина. Вона живе в Канзасі, і я теж із Канзасу.
Потупивши очі, Відьма Півночі на хвильку замислилась. А тоді підвела голову й призналася:
— Я не знаю, де Канзас, і навіть уперше чую таку назву. Скажи, в Канзасі є вчені люди?
— Авжеж, — відповіла Дороті.
— Ну, тоді все ясно. Наскільки мені відомо, там, де є вчені люди, і справді не лишилося ні відьом, ні віщунів, ні чаклунок, ні чародіїв. А в нашій Країні Оз учених нема, до того ж ми відрізані від решти світу. Через те у нас і досі є відьми й чародії.
— А хто такі чародії? — спитала дівчинка.
— Сам Оз — великий чародій, — відповіла відьма, поштиво притишивши голос. — Він могутніший за всіх нас, разом узятих. Оз живе в Смарагдовому Місті.
Дороті хотіла запитати ще щось, коли це жувачі, які досі тільки мовчки слухали їхню розмову, в один голос скрикнули й показали в той бік, де лежала Лиха Відьма.
— Що сталося? — спитала їхня супутниця, та, придивившись, побачила, що ноги Лихої Відьми зникли — залишилася тільки пара срібних черевичків. Відьма Півночі засміялася й пояснила приголомшеній Дороті: — Лиходійка була така стара, що сонце враз висушило її на порох, а вітер розвіяв його. Лишилися самі срібні черевички. Тепер вони твої. Тож носи їх, ти заслужила цього.
Піднявши черевички, вона витрусила з них порох і простягла Дороті.
— Відьма Сходу пишалася цими черевичками, — промовив один із жувачів. — Вони мають чарівну здатність, але яку саме — ніхто не знає.
Дороті занесла черевички до кімнати й поставила на стіл. Потім вийшла до жувачів і сказала:
— Мені конче треба повернутися додому, бо тітонька й дядечко, певно, вже з ніг збилися, шукаючи мене. Чи ви не покажете мені дороги назад?
Жувачі з Відьмою перезирнулися, потім подивились на Дороті й похитали головами.
— На сході, недалеко звідси, простяглася^ безмежна пустеля, — сказав один із жувачів. — Але нікому ще не вдавалося перейти її.
— І на півдні те саме, — додав другий. — Я бачив це на власні очі. Південь — Край ковтачів.
— А мені розповідали, — озвався третій, — що й на захід дороги немає. Там Край моргунів, там владарює Лиха Відьма Заходу. Ніхто не може перейти через її володіння — вона всіх бере в полон і обертає в рабів.
— Ну, а північ — мій край, — озвалася стара. — Та за ним теж лежить пустеля. Отож боюсь, що тобі доведеться лишитися з нами.
Почувши це, дівчинка заплакала, бо їй не хотілось залишатися серед цих дивовижних чужинців. Сльози Дороті неабияк засмутили лагідних жувачів — діставши хусточки, вони й собі заплакали. А от Відьма Півночі плакати не стала. Вона зняла з голови капелюх, поставила його гострим верхом на кінчик свого носа й урочисто промовила: “Раз, два, три!” Капелюх обернувся на грифельну дошку, а на ній крейдою великими літерами було написано:
“НЕХАЙ ДОРОТІ ЙДЕ ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА”.
Відьма Півночі взяла дошку, прочитала напис і спитала:
— Мила, тебе звуть Дороті?
— Так, — відповіла дівчинка, втираючи сльози.
— Тоді тобі треба йти до Смарагдового Міста. Може, Оз якось зарадить твоїй біді.
— А де воно, це місто? — спитала Дороті.
— В самісінькому центрі країни, і править ним Оз, великий і мудрий чарівник, про якого я вже згадувала.
— Він — добра людина? — занепокоєно спитала дівчинка.
— Він добрий чарівник. А от чи людина він, не знаю, бо ніколи не бачила його.
— А як мені дістатися до Смарагдового Міста?
— Пішки, як же іще? Дорога далека, подекуди вона приємна, а подекуди важка й навіть небезпечна. Та я почаклую, щоб тебе під час подорожі не спіткало ніяке лихо.
— Може, як на те ваша ласка, ви б краще пішли зі мною? — попросила Дороті, подумавши, що, певно, не зустріне більше такої доброї душі в цій незнайомій країні.
— На жаль, не можу, — відповіла старенька. — Але я поцілую тебе — і людину, яку поцілувала Відьма Півночі, ніхто не скривдить! — Вона підійшла до дівчинки й торкнулася устами її чола, залишивши на ньому круглий сяючий знак. Потім мовила: — До Смарагдового Міста веде шлях, вимощений жовтою цеглою. Іншого такого шляху немає, ти з нього не збочиш. Ставши перед Озом, не бійся, не тремти, а розкажи до ладу, як опинилася тут, і попроси ради. А тепер до побачення, люба.
Троє жувачів низько вклонилися дівчинці, побажали їй щасливої дороги й пішли собі геть. Відьма ж приязно кивнула Дороті, тричі крутнулася на лівій нозі і зникла без сліду, дуже здивувавши Тото, який зайшовся голосним гавкотом. (Поки Відьма стояла перед ними, він не те що гавкати — гарчати не зважувався).
Але Дороті, знаючи, що має діло з Відьмою, наперед здогадалася, що та зникне саме в такий спосіб, і тому навіть оком не кліпнула.
