Чари великого шахрая
Наступного ранку Страшило урочисто сказав своїм друзям: — Вітайте мене! Я йду до Оза й повернуся нарешті з мозком у голові, нічим не гірший від інших людей!
— Ви мені й такий завжди подобалися, — простодушно відповіла Дороті.
— Те, що вам подобається опудало, означає тільки, що у вас добра душа, — відповів він. — Але по-справжньому ви оціните мене тільки тоді, коли почуєте, які розумні думки виникають у моєму новому мозку!
По тому він весело попрощався з усіма й рушив До тронної зали.
— Заходьте! — гукнув Оз, коли солом’яний чоловічок постукав у двері.
Переступивши поріг, Страшило побачив, що чарівник сидить у задумливій позі біля вікна. — Я прийшов по мозок, — трохи ніяковіючи нагадав солом’яний чоловічок.
— Так, так. Прошу, сідайте ось у це крісло. Я вибачаюсь, але для того, щоб вправити вам мозок, мені доведеться зняти з вас голову.
— Знімайте, — махнув рукою Страшило. — Головне, щоб вона варила краще, коли ви поставите її на місце.
Отож Оз відпоров голову від плечей, витрусив з неї солому, потім зайшов до комірки, зачерпнув повну жменю висівок і перемішав їх з голками та шпильками.
Цією сумішшю він заповнив голову — ще й соломи додав, щоб була тугіша.
Пришивши голову на місце, він сказав Страшилу:
— Ну, тепер ви будете видатною людиною. Мозок у вас новісінький, як з голочки. Чи то пак з голочок.
Не тямлячи себе вії щастя й гордості, Страї шило подякував Озові і побіг до своїх друзів.
Дороті з цікавістю огі лянула його голову, яка! здавалось, аж розпухлі від розуму.
— Що ви відчуваєте? — спитала дівчинка.
— Я відчуваю приплив великої мудрості, — поважно відповів Страшило. — Тепер-от звикну до свого мозку — і знатиму все!
— А чому у вас із голови стирчать голки й шпильки? — поцікавився Бляшаний Лісоруб.
— Це доказ, що розум у нього тепер гострий, — зауважив Лев.
— Ну, тепер моя черга. Іду до Оза по нове серце! — оголосив Лісоруб.
Підійшовши до тронної зали, він рішуче постукав у двері.
— Заходьте! — гукнув Оз. Лісоруб зайшов і промовив:
— Я з’явився до вас, щоб одержати нове серце.
— І ви його одержите, — відповів чоловічок. — Але щоб прилаштувати його, мені доведеться прорізати отвір у ваших грудях. Сподіваюся, вам не буде надто боляче.
— Не буде, — махнув рукою Бляшаний Лісоруб. — Я взагалі нічого не відчуваю.
Отож Оз узяв бляхарські ножиці і з лівого боку вирізав у Лісорубових грудях маленький квадратний отвір. Потім підійшов до комода, висунув шухляду й дістав із неї гарненьке серце — з блискучого шовку, напханого тирсою.
— Лялечка, а не серце, чи не так? — спитав він.
— Авжеж! — погодився Лісоруб, якому воно й справді дуже припало до вподоби. — Але чи щире й добре воно?
— Воно — сама доброта! — відповів Оз. Потім вставив серце Лісорубові в груди, акуратно припаяв на місце щойно вирізаний квадратик бляхи і сказав: — Готово! Тепер у вас серце — будь-хто позаздрить. Шкода, звичайно, що довелося ставити на груди латку, але самі розумієте: іншої ради не було.
— Латка — то пусте! — вигукнув щасливим голосом Лісоруб. — Головне, що я тепер маю серце! Щиро вам дякую, я ніколи не забуду вашої доброти.
— Будь ласка, будь ласка, — відповів Оз.
По тому Бляшаний Лісоруб повернувся до своїх друзів, ті привітали його й побажали щасливого життя з новим серцем.
Третім у двері тронної зали постукав Лев.
— Заходьте! — гукнув Оз. Лев зайшов і сказав:
— Ви обіцяли мені сміливість.
— Так, обіцяв, і ви одержите її, — відповів чоловічок.
Він підійшов до буфета, зняв із горішньої полиці квадратову зелену пляшку, вилив те, що в ній було, в різьблений зеленаво-золотий келих і поставив його перед лякливим Левом. Звір понюхав ту рідину, і, видно, вона йому не дуже сподобалась, але чарівник сказав:
— Пийте.
— А що це? — спитав Лев.
— Ну, як вам пояснити. Коли ви це вип’єте, воно стане сміливістю. Ви ж самі знаєте, що сміливість буває тільки внутрішньою; тож і цього сміливістю не назвеш, поки воно не опиниться у вас усередині. А тому — ковтайте швиденько, ковтайте!
Не вагаючись більше, Лев вихлебтав рідину з келиха до останньої краплі.
— Ну, як ви себе почуваєте? — спитав Оз.
— Справжнім героєм! — відповів Лев і побіг поділитися своїм щастям з друзями.
Залишившись на самоті, Оз усміхнувся, думаючи: “Нехай собі Страшило, Лісоруб і Лев радіють, гадаючи, що одержали те, чого хотіли! Ну, як тут не будеш шахраєм, коли тебе просять зробити те, чого зробити неможливо? Звісно, ощасливити цих трьох було неважко: вони вірять, що я всесильний. Але Дороті так легко не обдуриш, їй треба-таки повернутися до Канзасу. А як це здійснити, я не знаю…”
Як запустили повітряну кулю
Протягом трьох днів Дороті не мала від Оза ніяких звісток. Для дівчинки то були сумні дні, хоч вона й не могла не радіти за своїх щасливих друзів. Страшило казав усім, що в голові у нього рояться прекрасні думки; щоправда, тими думками він ні з ким не ділився, пояснюючи, що ніхто, крім нього, їх просто не зрозуміє. Бляшаний Лісоруб на кожному кроці відчував, як у грудях підстрибує серце, й гордо заявляв, що воно виявилося ще добрішим, ніж те, яке він мав, бувши людиною з плоті й крові. Лев запевняв усіх, що тепер не боїться нікого на світі й ладен помірятися силою з цілою армією вояків або з десятком кровожерливих калідагів.
Поділяючи радість своїх друзів, Дороті, однак, щодень більше тужила за рідним Канзасом.
Та коли настав четвертий день, Оз, нарешті, запросив її до тронної зали і, привітавши, лагідно промовив:
— Сідайте, ясочко. Гадаю, я придумав-таки, як вам вибратися з цієї країни.
— Й перебратися до Канзасу? — з надією спитала дівчинка.
— Ну, щодо Канзасу я не певен, — відповів Оз, — бо не маю ані найменшого уявлення, де його шукати. Найголовніше зараз — перетнути пустелю, а там уже можна буде розпитати, де Канзас лежить і як до нього дістатися.
— Але як же її перетнути?
— От до цього я й веду. Розумієте, мене занесло в цю країну на повітряній кулі. Ви теж попали сюди повітрям — вас закинув через пустелю смерч. Тож я й подумав, що вибиратися звідси теж треба по небу. Викликати смерч, мені, звісно, несила. Зате я можу спробувати зробити повітряну кулю!
— А як її роблять? — спитала Дороті.
— Повітряну кулю виготовляють із шовку, а шовк просочують клеєм, щоб крізь нього не виходив газ. Цієї тканини в моєму палаці скільки завгодно — принаймні на повітряну кулю вистачить. А от газу, яким її наповнюють, щоб вона піднялася в повітря, немає ні в палаці, ані взагалі ніде в цій країні.
— Але ж якщо вона не підніметься, то яка з неї користь? — сказала Дороті.
— Ніякої, — кивнув головою Оз. — Але змусити її злетіти можна і в інший спосіб, за допомогою гарячого повітря. Газ, звичайно, надійніший, бо якщо гаряче повітря охолоне, куля може приземлитися десь посеред пустелі, й тоді ми пропали.
— “Ми”? — здивувалася дівчинка. — Ви збираєтеся летіти зі мною?
— Авжеж, — відповів чоловічок. — Мені вже набридло бути шахраєм. На люди вийти я боюсь: якщо мої піддані побачать, що я не чарівник, а ошуканець, то добром це для мене не скінчиться. А знаєте, як нудно все життя сидіти за замкненими дверима! Ні, краще повернутися разом із вами до Канзасу й знову стати циркачем.
— Я тільки рада буду, якщо ми полетимо разом, — сказала Дороті.
— Дякую, — відповів він. — Ну, а тепер, коли не заперечуєте, почнемо виготовляти повітряну кулю.
Дороті, ясна річ, не заперечувала — взяла голку та нитку й почала зшивати смуги шовку, що їх Оз викроював ножицями: до смуги світло-зеленої пришивала темно-зелену, а до тої — смарагдову, бо Оз хотів, щоб куля тішила око різними відтінками його улюбленого кольору. Три дні вони кроїли й шили, а на четвертий цю роботу завершили: перед ними лежала шовкова торба, понад двадцять футів завдовжки.
Оз вивернув торбу, обмазав її з внутрішнього боку рідким клеєм — щоб не пропускала повітря — й оголосив, що повітряна куля готова.
— Лишається тільки припасувати гондолу, — додав він і звелів зеленобородому солдатові принести великого плетеного кошика, в якому тримали призначену для прання білизну. Цей кошик Оз міцно прив’язав шворками до торби.
Коли і це було зроблено, правитель Смарагдового Міста наказав оголосити підданим свій намір: він, мовляв, збирається відвідати свого брата, могутнього чарівника, що живе на хмарах.
Чутка блискавично облетіла місто, і всі жителі його, від малого до старого, зійшлися подивитись на велике чудо.
Шовкову торбу винесли на площу перед палацом, і Бляшаний Лісоруб, який заздалегідь наготував велику купу дров, розпалив вогнище. Оз став коло вогню, тримаючи торбу так, щоб її наповнило гаряче повітря. Шовкова куля поволі надулася й піднялась над землею. Коли вона потягла за собою плетену гондолу, Оз заліз у неї й гучно оголосив своїм підданим:
— Я вирушаю в гості до брата. Поки мене тут не буде, вами правитиме Страшило. Наказую всім: коріться йому, як корились мені!
Повітряна куля тим часом напнула якірну линву, мов струну. Гаряче повітря в ній було набагато легше від того повітря, що назовні, й тягло кулю вгору.
— Мерщій, Дороті! — гукнув чародій. — Залазь, поки куля не шугонула під хмари!
— Зараз, от тільки впіймаю Тото, — відповіла дівчинка.
Песик саме ганявся по площі за кицькою. Наздогнавши його і схопивши на руки, Дороті побігла до повітряної кулі.
Вона вже підбігла до гондоли, Оз уже простягав до неї руки, щоб допомогти перелізти через борт, коли раптом — трісь! — якірна линва не витримала, розірвалася — і куля зринула вгору!
— Куди ж ви, спустіться! — загукала Дороті. — Не кидайте мене!
— Я не можу спуститися, ясочко! — гукнув у відповідь Оз. — До побачення!
— До побачення! — загорлали жителі Смарагдового Міста, спостерігаючи, як повітряна куля з їхнім повелителем у кошику стрімко лине до хмар.
Ніхто не знає, що сталося потім з Озом, великим і грізним чарівником. Можливо, він щасливо добувся до Омахи й живе там і досі. Так чи так, жителі Смарагдового Міста згадують його з любов’ю й часто кажуть одне одному:
— Оз був нашим благодійником. За свого владарювання він збудував для нас це прекрасне Смарагдове Місто, а відлетівши, залишив по собі гідного наступника — мудрого Страшила.
