Країна ламкої порцеляни
Поки Лісоруб майстрував драбину, Дороті, втомлена довгою дорогою, спочивала. Поряд із нею, скрутившись калачиком, спали Лев і Тото.
Що ж до Страшила, то він, спостерігаючи, як працює Лісоруб, уголос розмірковував:
— Не розумію: навіщо цей мур тут стоїть, хто його поставив і з чого він зроблений. Як же це так? Мозок маю, а не розумію.
— Та дайте ви спокій своєму мозкові, — сказав нарешті Лісоруб. — От переліземо через мур, і зразу стане ясно, хто й навіщо його спорудив!
За якийсь час драбина — хоч і незграбна, але міцна — була готова. Страшило розбудив Дороті, Лева й Тото і першим невміло поліз угору, а Дороті підтримувала його знизу, щоб не впав. Виткнувши голову над муром, Страшило вигукнув:
– Ой!
— Лізьте, лізьте, — нетерпляче підштовхнула його Дороті.
Коли Страшило нарешті сів на мурі, Дороті, діставшись верхнього щабля, визирнула й собі і теж здивовано вигукнула:
– Ой!
А потім Тото, якого вона підняла й посадила поряд зі Страшилом, зайшовся гавкотом, але Дороті цитькнула на песика, і той замовк.
Слідом за ними на мур видряпався Лев, а вже після всіх — Бляшаний Лісоруб. І кожен, визирнувши з-за муру, вигукував:
– Ой!
Умостившись, нарешті, рядком на мурі, вони задивилися на чудесний краєвид, що їм відкрився.
Перед мандрівниками лежала країна, пласка, як таріль, і точнісінько як таріль гладенька й сліпучо-біла. Тут і там на порцеляновій поверхні стояли, сяючи найяскравішими барвами, порцелянові будиночки, здебільшого зовсім малі, — найвищі з-поміж них ледве сягали Дороті до пояса. До будиночків тулилися гарненькі повітки та інші прибудови. На подвір’ях за порцеляновими парканами стояли маленькі корови, вівці, коні, свині, кури — геть усі порцелянові.
Але найдивовижнішими в цій незвичайній країні були люди: молочниці й пастушки в барвистих корсетках і широких, поцяткованих золотом спідницях; принцеси в пишних шатах золотого, срібного й пурпурового кольорів; пастухи в штанцях до колін — штанці в рожеву, жовту й синю смужку, а на ногах черевички із золотими пряжками; принци в діамантових коронах, єдвабних камзолах та горностаєвих мантіях і кумедні червонощокі блазні в пелеринках та високих ковпаках. Найголовніше ж те, що і маленькі жителі цієї маленької країни, і їхні костюми були порцелянові.
Ніхто з них спочатку не звертав уваги на мандрівників, тільки маленький собачка бузкового кольору, у якого голова була більша за тулуб, підбіг до муру, погавкав на них тоненьким голосочком і втік.
— А як же ми спустимося? — спитала Дороті.
Драбина виявилася такою важкою, що вони не подужали витягти її нагору. Але Страшило знайшов вихід: він плюхнувся з муру вниз, а його друзі одне по одному позіскакували на нього, щоб не пошкодити ноги на твердій долівці. Ясна річ, стрибали вони так, щоб не впасти йому на голову, повну шпильок та голок. Потім друзі підняли Страшила, що під їхньою вагою зовсім був розплющився, підбили солому, й він знову зробився кругленький і опецькуватий.
— Що ж, дорога в нас одна — на південь, — сказала Дороті. — Ходімо навпростець.
І вони рушили країною порцелянових людей.
Біля першого будиночка порцелянова молочниця доїла порцелянову корову. Побачивши їх, корова раптом хвицьнула ногою, перекинула ослінчик, і молочниця та її відро зі страшним брязкотом упали на порцелянову долівку.
Дороті жахнулася, побачивши, що в корови відламалася нога, відро розбилося на друзки, а в бідолашної молочниці пощербився лікоть.
— Ну от! — сердито вигукнула гарненька молочниця. — Дивіться, що ви накоїли! В моєї корови відлетіла нога, й мені доведеться знову вести її до ремонтної майстерні й чекати, поки її склеять і поки клей висохне! Хто вам дав право з’являтися сюди й лякати мою корову?
— Пробачте, — сказала Дороті. — Я дуже шкодую, що так сталося.
Але розгнівана молочниця навіть не відповіла їй — сердито підібрала відламану ногу й пішла геть, ведучи за собою корову. Бідна тварина шкутильгала на трьох ногах, а молочниця, притискаючи до себе пощерблений лікоть, кидала на незграбних чужинців сердиті погляди.
Дороті цей нещасний випадок дуже засмутив, а добросердий Лісоруб сказав:
— Будьмо, друзі, обережніші, бо накоїмо в цьому дивовижному краю непоправного лиха.
Трохи далі Дороті побачила юну принцесу в пишних шатах. Помітивши незнайомців, принцеса спершу зупинилася, а тоді кинулась навтіки.
Дороті, якій хотілося ближче роздивитись на порцелянову красуню, побігла за нею, але та закричала:
— Не женіться за мною! Не женіться за мною! Голос у неї був такий переляканий, що Дороті зупинилась і здалеку гукнула:
— А чому ви так боїтеся?
— Тому що коли я біжу, то можу впасти й розбитися, — відповіла принцеса, також зупиняючись на безпечній відстані.
— Хіба вас не можуть склеїти? — спитала Дороті.
— Можуть. Але коли мене склеять, тріщинки однаково залишаться і я не буду вже такою гарненькою.
— І то правда, — погодилася Дороті.
— У нас тут є пан Блазень, один із наших клоунів, — повела далі порцелянова принцеса. — Він весь час намагається стояти на голові. Блазень розбивався сто разів, і сто разів його склеювали, і тепер вигляд у нього просто жахливий. Та ось він власною персоною. Гляньте на нього, і вам усе стане ясно.
До них наближався маленький клоун. Його яскравий червоно-жовто-зелений одяг і справді весь був помережаний тріщинками — це означало, що його склеювали хтозна-скільки разів.
Клоун заховав руки в кишені, надув щоки, зухвало підморгнув їм і промовив:
Ех, пані люба,
Це просто грубо —
Уздрівши блазня,
Шкірити зуби!
Ех, пані люба,
Ви шкірите зуби,
Ви кривите губи,
Скажіть-но, пані,
Чи на снідання
Ви не глитнули, бува, коцюбу?
— Замовкніть, пане Блазню! — обурилась принцеса. — Хіба ви не бачите — це іноземці, до них треба виявляти повагу.
— Увага, увага, виявляю повагу! — вигукнув клоун і став на голову.
— Не ображайтеся на нього, — сказала принцеса дівчинці. — Йому разом із головою склеїли й розум, через те він і меле казна-що.
— А я й не ображаюся, — відповіла Дороті, а потім додала: — Ви така гарненька — очей не відведеш. Дозвольте мені забрати вас із собою в Канзас! Я поставила б вас на полицю і весь час милувалася б вами.
— Для мене це було б страшним нещастям, — відповіла порцелянова принцеса. — Розумієте, тут, у своїй країні, ми втішаємося життям, ходимо, розмовляємо, робимо, що нам заманеться. Та як тільки нас забирають звідси, ми стаємо звичайнісінькими нерухомими статуетками, неживими прикрасами. Звісно, ми й призначені для того, щоб прикрашати собою полиці, столики й підвіконня, але нам куди приємніше жити своїм життям, у своїй країні.
— Ну, коли так, то лишайтеся й живіть щасливо, — сказала Дороті. — Бажаю вам усього найкращого.
— І я вам бажаю всього найкращого, — відповіла порцелянова принцеса.
Далі наші мандрівники йшли вже дуже обережно. Забачивши їх, порцелянові люди й тваринки кидалися врозтіч — видно, боялися попасти їм під ноги. А втім, ця дивна країна була невелика — за годину мандрівники перейшли її і зупинилися перед другим білим муром.
Цей мур був нижчий від першого, і вони перелізли через нього, стаючи на спину Левові й підтягуючись угору на руках. А потім Лев відштовхнувся усіма чотирма лапами і стрибнув на мур. При цьому він, однак, кінчиком хвоста зачепив якусь порцелянову споруду, яка впала й розбилася.
— Шкода, що так вийшло, — сказала Дороті, — але, зрештою, ми винні тільки в тому, що розбилася одна споруда і в однієї корови відламалася нога. Коли зважити на те, яке тут усе тендітне й ламке, ми могли б накоїти куди більшого лиха!
— Атож, атож, — погодився Страшило. — Знаєте, я дуже радий, що мене зроблено із соломи, а не з ламкої порцеляни. Виходить, в опудала все ж таки не найгірша в світі доля!
Лев стає царем звірів
За порцеляновим муром лежала непривітна місцевість, на кожному кроці тут траплялося болото чи трясовина. Мандрівники весь час загрузали й ледве брели. А коли болото лишилося позаду, вони опинилися у густих чагарях, крізь які теж дуже важко було пробиратися. За чагарями починався ліс, таких високих прадавніх дерев, як у ньому, друзі ще ніколи не бачили.
— Який прекрасний ліс! — вигукнув Лев, замилувано озираючись довкола. — Ось де справжній рай!
— Як на мене, він надто похмурий, — озвався Страшило.
— Зовсім ні, — відповів Лев. — Я б тут залюбки оселився на все життя. Дивіться, яке м’якеньке листячко стелиться у вас під ногами, який ніжний зелений мох звисає із старих стовбурів. Ні, дикому звірові про кращу домівку годі й мріяти.
— А тут, певно, й справді водяться дикі звірі, — сказала Дороті.
— Та, мабуть-таки, водяться, — погодився Лев. — Тільки я їх чомусь не бачу.
В тому лісі й захопила мандрівників ніч. Дороті, Тото й Лев полягали спати, а Лісоруб із Страшилом, як завжди, стали на чати.
Вранці вони пішли далі, і тут до них почав долинати якийсь приглушений гомін — неначе десь удалині ревли сотні звірів. Нікого з мандрівників цей гомін, однак, не злякав — тільки Тото занепокоєно поскавулів.
Та гомін наростав, і за деякий час добре втоптана стежка вивела їх на велику лісову галявину, де зібралася сила-силенна всіляких звірів. Там були тигри, слони, ведмеді, вовки, лисиці — одне слово, вся живність, що згадується в підручниках зоології, і тут уже Дороті, ясна річ, стало страшно. Лев, однак, заспокоїв її, пояснивши, що звірі зійшлися на свою велику раду і, судячи з того, як вони виють і гарчать, ідеться на цій раді про якесь велике лихо.
В цю мить кілька звірів помітили його, і зразу ж, ніби за помахом чарівної палички, на галявині запала тиша. Найбільший з-поміж тигрів наблизився до Лева, вклонився йому і промовив:
— Вітаємо тебе, о царю звірів! Ти несеш нам визволення від страшного ворога, і завдяки тобі в лісі знову запанують мир і злагода!
— Яке лихо спіткало вас? — спокійно запитав Лев.
— У наш ліс забрів лютий убивця, жахливе чудовисько, схоже на величезного павука. Тілом він завбільшки як слон, лапи в нього такі довгі, як найдовші ліани, і тих лап у нього аж вісім. Чудовисько повзає по лісу і, забачивши живу істоту, хапає її й пожирає, мов павук муху. Нема нам тепер у лісі життя, кожному загрожує смерть, і ми саме зібралися, щоб обговорити, як нам бути далі, коли оце нагодилися ви.
Лев на мить замислився, а тоді спитав:
— Чи є у вашому лісі інші леви?
— Були, але чудовисько всіх їх знищило. А втім, жоден із них не був такий дужий і сміливий, як ви.
— Якщо я знищу вашого ворога, чи складете ви мені присягу на вірність, чи оберете мене царем лісу?
— Оберемо! — відповів тигр.
І всі звірі в один голос підхопили:
— Оберемо! Оберемо!
— Де він, цей павучище? — спитав Лев.
— Онде, в тій діброві, — показав лапою тигр.
— Повартуйте коло моїх друзів, — сказав Лев, — а я піду покажу йому, де раки зимують.
Попрощавшись із своїми товаришами, він статечно рушив на бій з ворогом.
Павучище спав між дубами. Побачивши його, Лев аж носом закрутив: надто вже бридке було це чудовисько: лаписька справді завбільшки як ліани, все тіло вкрите густою чорною шерстю, з пащі стирчать страхітливі ікла. Проте голова його сиділа на тонюсінькій шиї — не товстішій, мабуть, за осину талію. Лев зрозумів: шия — найвразливіше місце у ворога, і, вирішивши скористатися з того, що павучисько спить, щосили відштовхнувся від землі, стрибнув йому на спину й одним ударом дужої озброєної гострими пазурами лапи стяв йому голову. Упевнившись, що потвора сконала, Лев повернувся до галявини й гордо оголосив лісовим звірам:
— Вам більше нікого боятися!
Звірі тут-таки проголосили його своїм царем і склали присягу на вірність. Лев пообіцяв вернутися і очолити лісову громаду, як тільки Дороті благополучно відбуде до Канзасу.
