Край ковтачів
Вийшовши з того темного лісу, наші мандрівники опинилися перед крутою горою, схили якої були всіяні уламками скель.
— Перешкода нелегка, але ми й не такі долали! — бадьоро сказав Страшило. Та тільки-но вони добулися до найближчої скелі, з-за неї хтось гримнув:
— Ану, назад!
— Хто ви такі? — спитав Страшило. З-за скелі вигулькнула голова:
— Ми — хазяї цієї гори і сторонніх на неї не пускаємо.
— Але нам конче треба перейти через вашу гору, — сказав Страшило. — Ми прямуємо до Краю ковтачів.
— Нічого не вийде! — почулося у відповідь, і з-за скелі вийшов предивний чоловік: оцупкуватий, дебелий, з великою, приплюснутою зверху головою на товстій шиї, що мала безліч складок. Рук у нього не було. Побачивши це, Страшило вирішив, що така безпорадна істота не зможе стати їм на заваді, а тому сказав:
— Даруйте, але нам доведеться порушити вашу заборону, — і сміливо рушив уперед.
І тут, дарма що відстань між ними була чималенька, хазяїн гори вдарив його головою! Шия його блискавично видовжилася, і пласким черепом він так садонув Страшила в бік, що той перекидьки покотився схилом. А безрукий нападник знов увібрав голову в плечі — шия зібралася в складки — і, зареготавши, вигукнув:
— Як бачиш, із нами жарти кепські!
Сотні горлянок підхопили його регіт, і Дороті побачила, що за кожним виступом скелі стоять безрукі головошльопи.
Лева цей регіт страшенно розлютив. Палаючи бажанням помститися за Страшила, він оглушливо заревів і помчав схилом на гору.
Але і йому вихопилась назустріч голова, і Лев покотився вниз, наче збитий гарматним ядром.
Дороті кинулася допомагати СтрашиловСа Лев, звівшись на ноги, підійшов до них і з досадою сказав:
— З головошльопами битися безглуздо. їх неможливо перемогти.
— Що ж нам робити? — спитала дівчинка.
— Викликайте крилатих мавп, — порадив Бляшаний Лісоруб. — Адже ви можете загадати їм ще одне бажання.
Дороті так і зробила — наділа золотий шолом і промовила заклинання. Мавпи не примусили довго чекати себе — за хвилину вся зграя стояла перед дівчинкою.
— Слухаємо і коримося, — низько вклонившись, промовив мавпячий Король.
— Перенесіть нас через цю гору в Край ковтачів, — звеліла Дороті.
— Буде зроблено! — відповів Король. Крилаті мавпи вмить підхопили на руки чотирьох мандрівників та песика Тото і здійнялися в повітря. Коли вони пролітали над горою, головошльопи люто горлали, лаялися й вистрілювали в них своїми плескатими головами, але до крилатих мавп дістатися не могли.
Мавпи перенесли Дороті та її друзів через гору й приземлилися з ними в прекрасній Країні ковтачів.
— Ви викликали нас востаннє й більше не маєте влади над нами, — сказав дівчинці мавпячий Король. — А тому — прощавайте, і нехай вам щастить.
— Прощавайте, щиро вам дякую, — відповіла Дороті.
Мавпи злетіли під хмари і зникли за обрієм.
Ковтачам, видно, жилося добре в їхній країні: на просторих ланах, обіцяючи щедрий врожай, дозрівали жито і пшениця, полями бігли широкі бруковані шляхи, міцні мости з’єднували береги дзвінких прозорих річок. Будинки, мости й паркани-*-цій країні були пофарбовані в яскравий червоний колір (ковтачі, видно, полюбляли цей колір так само, як жувачі — блакитний, а моргуни — жовтий). І вдягалися ковтачі — народ здоровий, веселий і добродушний — в одяг червоного кольору, який приємно контрастував із зеленню трави й золотом ланів.
Підійшовши до першої господи, Дороті постукала в двері. Господиня — дружина фермера — запросила мандрівників до хати й нагодувала ситним обідом: самих тільки пирогів з різною начинкою по три, а до чаю — коржі чотирьох гатунків. Песикові Тото, який чаю не пив, дісталася мисочка молока.
— Чи далеко звідси до замку Глінди? — спитала в господині Дороті.
— Та не дуже, — відповіла жінка. — Ідіть отим шляхом на південь, він виведе вас до замку.
Подякувавши добрій господині, вони помандрували далі, й незабаром з-за обрію перед ними виріс прекрасний замок. Браму його охороняли три юні дівчини в червоних мундирах із золотими аксельбантами. Коли Дороті наблизилася, одна з них спитала:
— Що привело вас у Край Півдня?
— Бажання зустрітися з Доброю Відьмою, вашою правителькою, — відповіла Дороті.
— Скажіть, як вас звуть, і я спитаю у Глінди, чи погодиться вона прийняти вас.
Мандрівники назвали їй свої імена, дівчина-вартова увійшла до замку й за кілька хвилин повернулася.
— Глінда чекає на вас, — сказала вона.
Глінда виконує бажання Дороті
Спочатку друзів завели до кімнати, де Дороті вмилась і причесалася, Лев витрусив із гриви порох, Страшило поплескав себе по боках і по череві, щоб стати стрункішим, а Бляшаний Лісоруб надраївся до блиску і змастив собі суглоби.
Коли всі причепурилися, дівчина в червоному мундирі завела їх до великої зали, посеред якої на рубіновому троні сиділа Добра Відьма Глінда.
Правителька Краю Півдня була на диво вродлива і з виду зовсім молода. її руде волосся шовковистими хвилями спадало на плечі, блакитні очі дивилися привітно й приязно. — Яке бажання привело тебе сюди, дитино? — спитала вона в Дороті.
Дівчинка розповіла Відьмі всі своіьпригоди: як смерч заніс її до Країни Оз, як вона знайшла там друзів і які випробування випали їй на долю.
— Понад усе на світі, — сказала вона на закінчення, — я хочу вернутися додому, бо тітонька Ем давно вже, мабуть, думає, що мене спіткало щось страшне. Гляди, вона ще візьметься шити чорну сукню, щоб носити по мені жалобу, а як хліб уродив нині не краще, ніж минулого року, то від цих витрат дядечко Генрі збанкрутує.
Глінда нахилилась і поцілувала милу, добру дівчинку, яка так стурбовано дивилася їй в очі.
— Заспокойся, люба, — сказала вона. — Я допоможу тобі вернутися додому. Але пообіцяй, що за це ти віддаси мені золотий шолом.
— Ну, звісно, віддам! — вигукнула Дороті. — Мені він однаково вже ні до чого, а ви зможете загадати крилатим мавпам три бажання.
— Я ті бажання вже навіть приготувала, — всміхнулася Глінда.
Дороті простягла їй золотий шолом. Узявши його, Добра Відьма звернулася до Страшила:
— Скажіть, що ви робитимете, доли Дороті вернеться додому?
— Піду назад до Смарагдового Міста, — відповів він. — Оз призначив мене тамтешнім правителем, і жителі міста вже встигли полюбити мене. Одне тільки мене тривожить — як перейти гору головошльопів.
— Я накажу крилатим мавпам перенести вас до брами Смарагдового Міста — це буде мода першим бажанням, — сказала Глінда. — Не можна ж позбавити людей такого чудового правителя.
— А я й справді чудовий? — спитав Страшило.
— Ви просто єдиний такий у світі! — відповіла Глінда.
Повернувшись до Бляшаного Лісоруба, вона спитала:
— А що робитимете ви, коли Дороті відбуде до Канзасу?
Лісоруб сперся на сокиру, подумав трохи й відповів:
— Я полюбився моргунам, і після того, як Лиха Відьма розтала, вони запросили мене керувати їхньою країною. Моргуни мені теж дуже сподобалися. Я б радо вернувся у Край Заходу і став їхнім правителем.
— Я звелю крилатим мавпам віднести вас до Краю моргунів — це буде мій другий наказ, — сказала Глінда. — Я певна, що ви станете блискучим правителем, надто як вас гарненько відполірують.
Потім Добра Відьма звернулася до великого пишногривого Лева:
— Ну, а ви? Що робитимете ви після того, як розпрощаєтеся з Дороті?
— За горою головошльопів, — відповів він, — стоїть прадавній густий ліс. Звірі, що там живуть, обрали мене своїм царем. Найбільшим щастям для мене було б вернутися до того лісу.
— Третім наказом я звелю крилатим мавпам віднести вас до вашого лісу, — сказала Глінда. — Вичерпавши на тому чарівну силу золотого шолома, я віддам його Королеві крилатих мавп, щоб він і його зграя більше ніколи ні від кого не залежали й жили вільно й щасливо.
Страшило, Бляшаний Лісоруб і Лев від усього серця подякували Глінді за її доброту, а Дороті вигукнула:
— Тепер я бачу, що ваша великодушність не поступається перед вашою красою! Але як же все-таки мені вернутися до Канзасу?
— Твої срібні черевички перенесуть тебе через пустелю, — відповіла Глінда. — Якби ти знала, якою чарівною силою вони наділені, то могла б негайно ж, найпершого ж дня повернутися до своєї тітоньки Ем!
— Але тоді я не мав би свого чудесного мозку! — вигукнув Страшило. — Й довіку стовбичив би посеред кукурудзяного поля!
— А мені не дісталося б моє прекрасне серце, — сказав Бляшаний Лісоруб. — І я, поки світу й сонця, іржавів би в лісовій гущавині!
— А я б і помер боягузом, — похитав головою Лев, — і ніхто в лісі не сказав би про мене жодного доброго слова.
— Все це так, — погодилася Дороті, — і я дуже рада, друзі, що стала вам у пригоді. Але тепер, коли кожен із вас домігся того, що ваші найзаповітніші мрії здійснилися, та ще й одержав ціле королівство на додачу, мені вже, мабуть, час вертатися додому.
— Ці срібні черевички здатні робити всілякі чудеса, — пояснила Добра Відьма. — Але найдивовижніша їхня сила в тому, що вони можуть за три кроки перенести свого власника до будь-якого місця в світі, при чому кожен крок триватиме не довше, ніж ти кліпнеш оком. Треба тільки тричі клацнути підборами й сказати черевичкам, куди хочеш потрапити.
— Ясно, куди — до Канзасу, куди ж іще! — радісно вигукнула Дороті.
Вона обняла Лева за шию, поцілувала його й ніжно погладила пишну гриву. Потім поцілувала Бляшаного Лісоруба, який заплакав, забувши про небезпеку, що загрожує його суглобам, і пригорнула до себе м’якого, набитого соломою Страшила — його вона не поцілувала тільки тому, що боялася розмазати фарбу на обличчі… Тепер уже і в самої Дороті текли сльози з очей, бо вона знала, що розстається із справжніми, вірними друзями.
Добра Глінда зійшла з рубінового трону, щоб поцілувати її на прощання, і дівчинка подякувала їй за ласку й доброту.
Потім Дороті взяла на руки Тото, востаннє гукнула всім: “Прощавайте!” — клацнула тричі підборами срібних черевичків і урочисто наказала:
— Несіть мене додому, до тітоньки Ем!
Ту ж мить таємнича сила підхопила її, крутнула в повітрі й понесла так швидко, щб не розрізнити було, де земля, де небо — тільки засвистів у вухах вітер.
І ось уже срібні черевички зробили свої три кроки, і від раптової зупинки Дороті з розгону котиться по траві.
Отямившись нарешті й сівши, дівчинка роздивилася довкола й охнула.
Бо сиділа вона посеред неозорої канзаської прерії, перед новим будиночком, що його дядечко Генрі збудував собі після того, як смерч закинув невідомо куди його стару хатину.
Дядечко Генрі саме доїв корову. Побачивши його, Тото вмить вигулькнув у Дороті з рук і, радісно гавкаючи, помчав до повітки.
Дороті підвелася й тільки тепер помітила, що стоїть боса. Поки вона летіла, вітер зірвав з її ніг срібні черевички, й вони назавжди загубилися десь у пустелі.
Знову вдома
Вийшовши з хати полити капусту, тітонька Ем очам своїм не повірила. До неї бігла Дороті!
— Дороті, дитинко моя люба! — вигукнула стара, підхопивши дівчинку на руки і вкриваючи її личко поцілунками. — Де ти була?
— Я була в Країні Оз, — поважно відповіла Дороті. — І Тото був зі мною. І знаєш, що я тобі скажу, тітусю Ем? Я така рада, що я знову, нарешті, вдома!
