Бляшаний Лісоруб
Коли Дороті прокинулася, сонячне проміння просвічувало крізь густе віття, а Тото гасав навколо хатки, нюшкуючи під кожним кущем. Страшило й досі стояв у кутку.
— Треба пошукати, чи нема тут де-небудь води, — сказала йому Дороті.
— Навіщо вам вода?
— Щоб умитися, бо я вся в пилюці, та й напитися, бо так у горлі пересохло, що я не з’їм і шматочка хліба.
— Певно, нелегко все-таки бути істотою з плоті й крові, — задумливо мовив Страшило. — Ви не можете обійтися без сну, без їжі, води. Зате у вас є мозок! А я б і не таке терпів, аби тільки вміти по-справжньому мислити.
Вийшовши з хатки, вони пішли лісом і незабаром натрапили на прозоре джерельце. Дороті напилася, вмилась і поснідала. В козубці лишалося вже зовсім мало хліба, й дівчинка подумала, що все-таки добре, що Страшило не відчуває голоду: хліба обмаль, ледь вистачить на день для неї й Тото.
Коли вона вже повернула до жовтого цегляного шляху, з хащі долинув тяжкий стогін.
— Що це? — злякано спитала Дороті.
— Якби ж то я знав, — відповів Страшило. — Але можна піти подивитися.
Ту ж мить стогін почувся вдруге. Вони пішли між дерев і за кільканадцять кроків побачили, як попереду щось блимнуло. Дівчинка наддала ходи, а тоді раптом скрикнула і стала мов укопана.
Під великим надрубаним деревом стояв, піднявши над головою сокиру, чоловічок, геть увесь із бляхи: бляшана голова, бляшані руки й ноги були приєднані до бляшаного тулуба на бляшаних суглобах. Чоловічок стояв зовсім нерухомо, як статуя.
Поки Дороті й Страшило зачудовано роздивлялися на нього, Тото, гавкнувши, хапнув його за бляшану ногу — і ледве не зламав зуба.
— Це ви стогнали? — спитала Дороті.
— Так, я, — відповів бляшаний чоловічок. — Я стогну вже понад рік, але досі ніхто не чув мене. Ви прийшли на допомогу перші.
— Чим же я можу вам допомогти? — спитала дівчинка, зворушена його сумним голосом.
— Принесіть маслянку й змастіть мені суглоби, — відповів бляшаний чоловічок. — Вони так заіржавіли, що я не можу ворухнутися. Змастіть мене, і я враз оживу! Маслянка стоїть на полиці в моїй хаті.
Дороті побігла до хати, знайшла маслянку, бігцем повернулася і, перевівши подих, спитала:
— З чого починати?
— З шиї, — відповів Бляшаний Лісоруб.
Мастило, певно, не допомогло б, якби Страшило не покрутив бляшану голову з боку на бік — тільки тоді шия стала як шия.
— А тепер змастіть мені суглоби рук, — попросив Бляшаний Лісоруб.
Дороті виконала й це його прохання, а Страшило заходився обережно згинати й розгинати металеві руки, аж поки в суглобах не лишилося іржі й вони стали як новенькі.
Бляшаний Лісоруб із полегкістю зітхнув, опустив сокиру й поставив її біля дерева.
— Ох, як приємно! — сказав він. — Я тримав цю сокиру над головою, відколи заіржавів. Яке ж це щастя — звільнитися від неї! Якщо ви й ноги мені змастите, я стану знову такий, як був.
Дороті зі Страшилом змастили Лісорубові суглоби ніг, і він, пересвідчившись, що ноги вільно згинаються й розгинаються, заходився дякувати своїм рятівникам. Лісоруб виголосив цілу промову, розчулену й сповнену щирої вдячності.
— Я стояв би тут вічно, якби не ви, — сказав він на завершення. — Тож дякую і ще раз дякую за те, що ви повернули мене до життя. А тепер дозвольте поцікавитись, які дороги привели вас сюди?
— Ми йдемо до Смарагдового Міста, на зустріч із великим чарівником Озом, — відповіла Дороті. — Ніч застала нас у лісі, й ми заночували у вашій хаті.
— А чому ви хочете зустрітися з Озом?
— Я проситиму, щоб він допоміг мені вернутися додому. А Страшило попросить, щоб Оз уклав йому в голову бодай трохи мозку замість соломи.
Бляшаний Лісоруб замислився, а тоді спитав:
— Як ви гадаєте, чи міг би Оз дати мені серце?
— А чого ж, — відповіла Дороті. — Для нього це, мабуть, не важче, ніж дати Страшилові мозок.
— І то правда, — кивнув головою Лісоруб. — Тоді, з вашого дозволу, я приєднаюся до вас і теж піду до Смарагдового Міста просити в Оза допомоги.
— Авжеж, гайда з нами, — озвався Страшило, і Дороті додала, що буде тільки рада, якщо він приєднається до них.
Отож Бляшаний Лісоруб узяв на плече сокиру, і вони вийшли на шлях, вимощений жовтою цеглою.
Бляшаний Лісоруб завбачливо попросив Дороті покласти маслянку в козубець.
— Це на випадок дощу, — пояснив він. — Бо під дощем я обов’язково заіржавію, й без мастила тоді не обійтися.
А незабаром новий супутник показав, що може бути дуже корисний своїм рятівникам. Сталося це, коли шлях перегородили зовсім непрохідні хащі — суцільна стіна з переплетеного гілля. Знявши з плеча сокиру, Бляшаний Лісоруб заходився рубати. Він напрочуд швидко розчистив дорогу, і вони рушили далі.
Замислена Дороті не помітила, як Страшило впав у глибоку яму. Озирнулась вона тоді, коли він покликав на допомогу.
— Чому ви не обминули тієї ями? — спитав Бляшаний Лісоруб.
— Тому, що мені бракує розуму, — весело відповів Страшило. — От дасть мені Оз трохи мозку — стану розумніший і ями почну тоді обминати.
— Ясно, — кивнув Бляшаний Лісоруб. — Та все-таки найдорожче в світі — не мозок.
— А він у вас є? — поцікавився Страшило.
— Ні, в мене голова зовсім порожня. Але колись я мав і мозок, і серце, тож знаю, чого вони варті. Якби мені запропонували вибрати щось одне, я обрав би серце.
— Чому? — спитав Страшило.
— Дозвольте, я розповім вам історію свого життя, і ви зрозумієте чому. Мій батько був лісоруб — заготовляв у лісі дрова, продавав їх і тим заробляв собі на хліб. Підрісши, я теж став лісорубом. Після того, як батько помер, я доглядав свою стареньку матір, а коли й матері не стало, лишивсь я на світі один як палець і вирішив одружитися. Доля звела мене з однією дуже вродливою дівчиною, яку я покохав усім серцем. Дівчина відповіла мені взаємністю й пообіцяла вийти за мене заміж, як тільки я зароблю гроші на нову хату. Ясна річ, я трудився не покладаючи рук. Отут і почалися мої нещастя. Річ у тім, що наречена жила в однієї старої жінки, яка не хотіла її відпускати: стара була страшенно ледача, а дівчина і годувала її, і господу доглядала. Пішла та стара до Лихої Відьми Сходу й пообіцяла пару овечок і корову, якщо та не дасть нам одружитися. Відьма погодилась і зачарувала мою сокиру. Одного дня, коли я, мріючи про свою нову хату, працював у лісі, сокира вислизнула з рук і відтяла мені ліву ногу. Спочатку я вирішив, що пропав: який же з одноногого лісоруб! Та потім надумав піти до бляхаря, і той на моє прохання зробив мені бляшану ногу, до якої я незабаром звик, як до справжньої, — тим паче, що й слугувала вона мені не набагато гірше. Довідавшись про це, Лиха Відьма страшенно розлютилася: вона ж бо пообіцяла старій, що ми з моєю коханою ніколи не одружимось! І коли я знову вийшов рубати дрова, сокира вдруге вислизнула в мене з рук і відтяла праву ногу. Довелося ще раз звертатися до бляхаря й звикати до другої бляшаної ноги. По тому зачарована сокира відтяла по черзі ліву й праву руку, але я не здавався і їх теж замінив бляшаними. Тоді з волі Лихої Відьми сокира відтяла мені голову. Я подумав був, що це вже кінець, але й тут мене виручив бляхар: він випадково набрів на мене в лісі й швиденько злагодив бляшану голову. Гадаючи, що ворога переможено остаточно, я працював тепер завзятіше, ніж будь-коли. Та я не уявляв собі, яка підступна й жорстока Лиха Відьма. Вона домоглася-таки свого: ще раз зачарувала мою сокиру, і та, вирвавшись із рук, розтяла навпіл мій тулуб. Бляхар і цього разу допоміг: зробив із бляхи тулуб і металевими суглобами з’єднав з ним мої бляшані руки, ноги й голову. Працювати я міг не гірш, ніж раніше, але — в тому-то й лихо! — втративши серце, я втратив і кохання до любої дівчини. Тепер мені було байдуже, вийде чи не вийде вона за мене заміж. Певно, вона й досі живе в тієї старої — чекає, коли я з’явлюся й поведу її під вінець. А проте лихо не без добра: я пишався своїм новим тілом — воно так вилискувало на сонці, й сокира була тепер не страшна, бо вже не могла поранити мене. Моє тіло боялося тільки одного: іржі. Звісно, я тримав у хаті маслянку й раз у раз змащував собі суглоби. Та одного дня забув це зробити, і, як на те, мене захопила в лісі злива. Перше ніж я встиг подумати про небезпеку, мої суглоби заіржавіли, і я закляк на тому місці, де ви мене знайшли. Цілий рік я простояв непорушно, багато чого передумав і зрозумів: найбільше моє лихо в тому, що я втратив серце. Сповнений кохання, я був найщасливішою людиною в світі, але той, хто не має серця, не може кохати. Якщо великий Оз дасть мені серце, я повернуся до своєї нареченої й одружуся з нею.
Супутники з великою цікавістю вислухали розповідь Бляшаного Лісоруба, та коли він скінчив, Страшило зауважив:
— А я все одно проситиму для себе не серце, а мозок, бо ж дурень навряд чи знатиме, що із своїм серцем робити.
— Ні, серце важливіше, — стояв на своєму Бляшаний Лісоруб. — Самий розум ще не робить людину щасливою, а на світі немає нічого кращого від щастя.
Дороті мовчала, бо не знала, хто з них має рацію. До того ж її тепер тривожило зовсім інше: хліба лишилося зовсім мало — ще раз поїсти вдвох із Тото, й козубець спорожніє. “Добре, звичайно, що Лісоруб і Страшило хліба не потребують, — подумала вона, — але ми з Тото не бляшані й не солом’яні і без їжі жити не можемо”.
Лякливий Лев
Наші мандрівники йшли і йшли дрімучим лісом, спотикаючись тепер мало не на кожному кроці, бо жовтий цегляний шлях був геть устелений сухим гіллям та опалим листям. У цьому закутку лісу майже не водилося птахів, вони ж бо люблять вільний простір і щедре сонце. Але з-за дерев раз у раз чулося гарчання якогось хижого звіра, і серце дівчинки злякано завмирало, бо вона не знала, що то за звір. Зате Тото знав: він тулився до ніг своєї хазяйки й навіть не гавкав у відповідь.
— Чи довго нам ще йти лісом? — спитала Дороті в Бляшаного Лісоруба.
— Не скажу, бо сам ніколи не ходив до Смарагдового Міста, — відповів той. — Але мій батько один раз відвідав його і, пам’ятаю, розповідав мені, тоді ще малому хлопцеві, що то була подорож тривала й небезпечна, хоч поблизу самого міста починався край небаченої краси. Але поки при мені моя маслянка, я нічого не боюся. Страшилові теж ніхто не заподіє лиха, а вам і поготів, бо на чолі у вас — печать поцілунку Доброї Відьми.
— А Тото? — стурбовано запитала дівчинка. — Хто захистить Тото?
— В разі небезпеки ми й самі захистимо його, — відповів Бляшаний Лісоруб.
Тільки-но він це сказав, у хащі розлігся жахливий рик, і звідти вистрибнув величезний Лев. Лапою він так уперіщив Страшила, що той, ніби м’яч, перекотився через шлях. Потім Лев напав на Бляшаного Лісоруба і спробував роздерти його, та ба, хоч Лісоруб брязнувся навзнак і про всяк випадок завмер, гострі пазурі хижака навіть не подряпали металу.
І тут малий Тото, люто гавкнувши, помчав назустріч ворогові. Лев перекусив би його навпіл — уже навіть пащу роззявив — але Дороті врятувала песика: з усього розмаху вона ляснула звіра по носі й закричала:
— Не смійте кусати Тото! Як вам не соромно — такий великий, а нападає на малого!
— Ніхто його не кусав, — відповів Лев і потер лапою ніс.
— Але ви хотіли його вкусити! Ви просто здоровенний боягуз, ось ви хто!
— Та я й сам це знаю, — відповів Лев і засоромлено похнюпився. — Я давно це знаю, але чим тут зарадиш?
— То вже ваша турбота. Навіщо ви вдарили бідолашного Страшила, безневинну солом’яну істоту?
— Невже він солом’яний? — здивувався Лев, спостерігаючи, як Дороті піднімає Страшила, ставить на ноги й підбиває, мов подушку.
— Ніби ви не бачите! — все ще розгнівано відказала дівчинка.
— То ось чому він так покотився, — мотнув хвостом Лев. — Я й сам здивувався, коли він перелетів через дорогу. А той, другий, теж солом’яний?
— Ні, він бляшаний, — відповіла Дороті, допомагаючи Лісорубові звестися на ноги.
— Тепер мені ясно, чому я притупив об нього пазурі, — сказав Лев. — Коли я дряпнув його, мені аж мороз поза шкірою пішов. А що то за звірятко, яке ви так любите?
— Це мій песик Тото.
— А він який — солом’яний чи бляшаний?
— Не солом’яний і не бляшаний. Він… він м’ясний.
— Он як! Дивна тваринка і — тепер я й сам бачу — напрочуд маленька. Певно, тільки такому боягузові, як я, не соромно кривдити цього малюка.
— А чому ви стали боягузом? — спитала Дороті, зачудовано дивлячись на великого звіра.
— Для мене самого це загадка, — відповів Лев. — Певно, я такий народився. Всі інші лісові звірі чекають од мене геройських подвигів, бо нашого брата лева вважають царем звірів, а я от — боягуз. Єдине мене виручає: варто мені рикнути, як усе живе лякається й тікає з моєї дороги. Навіть людина, якої сам я страх як боюся, кидається навтікача. А тим часом якби слон, тигр чи там ведмідь запропонували мені помірятися силою, я б накивав п’ятами — я ж усього боюся. На щастя, всі вони, зачувши мій голос, самі втікають, хто куди бачить. Ну, а я дивлюся їм услід і думаю: тікайте, тікайте, полотном доріжка!
— Який сором! Цар звірів не має права бути боягузом, — зауважив Страшило.
— Знаю, — відповів Лев і кінчиком хвоста змахнув з ока сльозу. — Це моє велике нещастя, через нього все моє життя йде шкереберть. Та що тут удієш: за найменшої небезпеки мені серце заходиться.
— То, мабуть, воно у вас хворе, — озвався Бляшаний Лісоруб.
— Мабуть, — погодився Лев.
— Що ж, тоді радійте, — сказав Бляшаний Лісоруб. — Бо це ознака того, що ви маєте серце. А от я його не маю й тому про серцеву хворобу можу тільки мріяти.
— Можливо, якби я не мав серця, то й страху не знав би, — задумливо мовив Лев.
— А мозок у вас є? — поцікавився Страшило.
— Та, певно ж, є. Я, правда, ніколи не перевіряв, — відповів Лев.
— Я йду до великого чарівника Оза просити, щоб він дав мені мозок, бо моя голова напхана соломою, — повідомив Страшило.
— А я проситиму, щоб він дав мені серце, — сказав Лісоруб.
— А я, щоб допоміг нам з Тото вернутися до Канзасу, — докинула Дороті.
— Як ви гадаєте, чи міг би Оз надати мені сміливості? — спитав лякливий Лев.
— Та йому це зробити, мабуть, не важче, ніж дати мені мозок, — сказав Страшило.
— Чи мені дати серце, — докинув Бляшаний Лісоруб.
— Чи перенести мене до Канзасу, — мовила Дороті.
— Тоді, якщо ваша ласка, я піду з вами, — попросив Лев. — Бо далі жити боягузом не можу.
— Ми радо приймемо вас до свого гурту, — відповіла Дороті. — Ви будете відлякувати хижих звірів. Схоже на те, що вони боягузливіші від вас, якщо панікують, зачувши самий ваш голос.
— Авжеж, боягузливіші, — погодився Лев. — Та це, однак, не означає, що я сміливець. Ні, я справжнісінький страхополох, і поки я такий — не знати мені щастя.
Тепер уже вп’ятьох вони рушили далі. Лев велично крокував поряд із дівчинкою. Тото спочатку неприязно шкірився на нового супутника — не міг забути, як той роззявив на нього свою величезну пащу: але неприязнь поволі зникла, а згодом Тото й лякливий Лев стали друзями-нерозлийвода.
Кінчився той день без будь-яких пригод, за винятком хіба однієї: Бляшаний Лісоруб ненароком роздушив жука, що повз через дорогу, й дуже засмутився (він весь час старався не заподіяти шкоди нічому живому). Від жалю Лісоруб навіть заплакав, кілька сліз повільно скотилося по його обличчю, й шарніри, на яких тримались щелепи, зразу заіржавіли. Коли Дороті звернулася до нього з якимось запитанням, Бляшаний Лісоруб не зміг розтулити рота, бо щелепи йому геть заціпило. Страшенно злякавшися, він знаками почав просити Дороті, щоб вона допомогла, але дівчинка ніяк не могла збагнути, чого він хоче. Лев також здивовано кліпав очима. Тільки Страшило все зрозумів: вихопивши з козубця маслянку, він змастив Лісорубові щелепи, й той здобувся нарешті на слово.
— Це для мене урок: дивитися, куди ступаю, — сказав він. — Роздушивши кузьку, я не можу не плакати, а коли плачу, щелепи іржавіють, і я німію.
Після того випадку Бляшаний Лісоруб ступав дуже обережно, дивлячись собі під ноги, й, помітивши, приміром, малесеньку мурашку, що трудилася на дорозі, старанно переступав через неї. Він весь час пам’ятав, що не має серця, й тому особливо уважно і дбайливо ставився до всього живого.
— Добре тим, у кого є серце, — казав він. — Воно підказує, що робити, а чого не треба, тож можна жити, нікого не кривдячи. А я безсердечний, і через це мушу бути дуже обережним. Звичайно, коли Оз дасть мені серце, така обережність стане зайвою.
