Подорож до великого Оза
Тієі ночі їм довелося спочивати в лісі під великим деревом, бо людського житла ніде поблизу не було. Розлога, густа крона захищала їх від роси; Бляшаний Лісоруб приніс великий оберемок дров, і Дороті запалила яскраве багаття, яке і зігрівало її, і розганяло почуття самотності. Дівчинка поділилася з То-то рештками хліба й подумала, що на сніданок їм уже нічого буде їсти.
— Коли хочете, — сказав Лев, — я піду в хащу і вполюю для вас оленя. Ви засмажите його на вогні — чому, до речі, ви, люди, не їсте сирого м’яса? — і матимете чудове снідання.
— Не треба! Будь ласка, не треба! — став просити Бляшаний Лісоруб. — Якщо ви уб’єте оленя, я плакатиму так, що мені навічно заціпить уста.
А проте Лев зник у хащі й таки уполював собі щось на вечерю, але ніхто не знав, що саме, бо він не казав. Страшило ж знайшов ліщину й нарвав повен козубець горішків — цього запасу стало б Дороті не на один день. Дівчинку зворушили доброта й турботливість Страшила, але вона не могла не сміятися, спостерігаючи, як незграбно ця кумедна істота збирає плоди. Із Страшилових невправних солом’яних рук більше горішків вислизало на землю, аніж попадало в козубець. Та він не шкодував згаяного часу, бо це заняття дозволяло йому триматися подалі від вогнища, якого він дуже боявся, тому що одна-єдина іскра могла спалити його дотла. Тільки раз Страшило наблизився до багаття: побачивши, що Дороті засинає, він укрив її сухим листям, і дівчинка цілу ніч проспала в теплі.
Прокинувшись уранці, Дороті вмилася водою з дзюркотливого струмка, і всі п’ятеро рушили далі до Смарагдового Міста.
Для наших мандрівників той день був багатий на пригоди. За якусь годину вони опинилися перед прірвою, яка пролягала через весь ліс і перетинала їм шлях. Прірва була надто широка і, як вони побачили, підступивши до її краю, надто глибока. На дні її лежали великі й гострі уламки скель. Круті, майже прямовисні схили робили прірву нездоланною перешкодою — хоч бери та вертайся назад.
— Що ж нам робити? — у відчаї вигукнула Дороті.
— Мені нічогісінько не спадає на думку, — відповів Бляшаний Лісоруб.
Лев тільки мовчки труснув своєю пишною гривою, хоч видно було, що він напружено думає. Але Страшило мав відповідь:
— Літати ми не вміємо — це ясно. Так само ясно й те, що ми не можемо перейти цю прірву. Отже, якщо і перестрибнути через неї нам несила, залишається єдине: зупинитися тут і далі не йти.
— Гадаю, я міг би перестрибнути її, — сказав, нарешті, лякливий Лев, прикинувши в думці відстань між краями прірви.
— Ну, тоді вихід знайдено! — зрадів Страшило. — Ви можете кожного з нас по черзі перенести на спині!
— Гаразд, спробую, — погодився Лев. — Хто буде першим?
— Я, — зголосився Страшило. — Бо якщо ви не дострибнете до того краю, Дороті уб’ється, а Бляшаний Лісоруб понівечиться об гостре каміння на дні. Мені ж, солом’яному, і впасти можна: ніякої шкоди від того не буде.
— Я й сам страшенно боюся, що не дострибну, — признався лякливий Лев. — Але тут, видно, вибору немає: або пан, або пропав. Отож сідайте мені на спину і якнайміцніше тримайтеся.
Страшило сів Левові на спину, звір підійшов до краю провалля і, готуючись стрибнути, присів на всі чотири лапи.
— Чому ви не стрибаєте з розгону? — спитав у нього Страшило.
— Бо це було б не по-лев’ячому, — відповів той. Пружно відштовхнувшись, Лев метнувся вперед і благополучно приземлився на тому боці.
Всі дуже зраділи, побачивши, як легко це в нього вийшло, і коли Страшило скочив на землю, Лев стрибнув назад.
Тепер на нього сіла Дороті. Однією рукою вона притиснула до себе Тото, другою міцно вчепилася Левові в гриву. На мить вони наче зависли в повітрі, — і ось уже стоять на твердій землі по той бік прірви. Останнім Лев переніс на собі Бляшаного Лісоруба, а потім вони всі трошки посиділи, щоб звір перепочив, бо, настрибавшись, він захекався й дихав важко, мов собака, який надто довго ганявся за зайцем.
По той бік провалля ліс був дуже густий, темний і непривітний.
Лев віддихався, і вони рушили далі жовтим цегляним шляхом. Кожного з мандрівників непокоїла думка, чи буде колись цьому лісові кінець і чи побачать вони знову ясне сонечко. І вже зовсім невесело зробилося їм тоді, коли з глибини лісу почали долинати якісь дивні звуки й Лев пошепки повідомив, що це, мабуть, перегукуються жителі цієї місцевості — калідаги.
— А хто такі калідаги? — спитала дівчинка.
— Це чудовиська з ведмежими тілами й тигрячими головами, — пояснив Лев. — А пазурі в них такі довгі й гострі, що мене вони могли б пошматувати так само легко, як я міг би розправитися з Тото. Я тих калідагів страшенно боюся.
— Воно й не дивно, — відказала Дороті. — Хто б не боявся таких жахливих звірів!
Лев хотів додати щось, але тут вони побачили попереду друге провалля — і вже таке широке й глибоке, що Лев одразу зрозумів: цієї перепони йому не подолати.
Отож вони посідали на дорозі й почали міркувати, що робити далі. Нарешті Страшило сказав:
— Подивіться он на те високе дерево над прірвою. Якби Бляшаний Лісоруб підтяв його так, щоб воно кроною впало на той бік, ми могли б запросто перейти по ньому.
— Чудова пропозиція! — вигукнув Лев. — Аж не віриться, що в голові у вас — солома, а не мозок!
Лісоруб одразу заходився орудувати своєю гострою сокирою, і рубав він так вправно, що незабаром дерево вже можна було валити. Тоді Лев, упершись у стовбур передніми лапами, щосили натис на нього. Величезне дерево поволі нахилилося і, хруснувши, впало верхівкою на той бік прірви.
Наші мандрівники вже зійшли на цей незвичайний міст, коли раптом за їхніми спинами розляглося люте гарчання, і, озирнувшись, вони з жахом побачили, що просто на них мчать два величезних чудовиська, схожі на ведмедів, але з тигрячими головами.
— Це калідаги! — зойкнув лякливий Лев і затремтів усім тілом.
— Мерщій уперед! — вигукнув Страшило. Дороті з Тото на руках бігла першою, за нею — Бляшаний Лісоруб, потім — Страшило. Що ж до Лева, який був позаду всіх, то він спромігся перебороти свій жах, обернувся до калідагів і ревнув так гучно і грізно, що Дороті аж присіла, а Страшило гепнувся на спину. Люті чудовиська зупинились як укопані й отетеріло втупилися в Лева очима.
А втім, вони зразу ж отямилися, бо побачили, що Лев менший за них і що їх проти нього двоє. А отямившись, кинулися вперед. Лев перебіг на той бік і зупинився. Чудовиська з розгону вискочили на дерево й почали переходити прірву. Тоді Лев сказав Дороті:
— Ми пропали — вони роздеруть нас своїми страшними пазурами. Але я зроблю все, що можу, я кинусь їм назустріч і битимусь до останнього подиху.
— Заждіть-но хвилинку! — зупинив його Страшило, що гарячково шукав і знайшов-таки вихід. Він гукнув Лісорубові, щоб той відтяв верхівку дерева, яка лежала на цьому боці прірви.
Бляшаний Лісоруб одразу взявся до роботи й устиг завершити її, коли першого калідага відділяв од нього тільки один крок: дерево з обома бридкими чудовиськами полетіло в провалля й розтрощилося об гостре каміння на друзки, а від калідагів тільки мокре місце залишилось.
— Ух, — полегшено зітхнув Лев, — схоже, ми ще поживемо на білому світі, і, признаюсь, мене це радує: кому потрібен неживий Лев! Ті чудовиська перелякали мене так, що аж серце в п’яти забігло.
— Ех, як би я хотів мати серце бодай у п’ятах! — сумно зітхнув Бляшаний Лісоруб.
Після цієї пригоди їм усім хотілось якнайшвидше вибратися з лісу, й вони наддали ходу, а коли Дороті притомилася, Лев узяв її на спину.
Ліс поволі рідшав, і десь опівдні вони вийшли з нього на берег широкої і швидкої річки. По той бік річки відкривався мальовничий краєвид — зелені луки, щедро замаяні яскравими квітами, а обабіч жовтого цегляного шляху — фруктові дерева, віття яких згиналося під вагою соковитих плодів.
Помилувавшися красою цього краю, Дороті спитала у своїх супутників:
— Як же нам перебратися через річку?
— Дуже просто, — відповів Страшило. — Нехай Бляшаний Лісоруб змайструє пліт, і ми перепливемо через неї.
Лісоруб охоче взявся за сокиру, і поки він ладнав колоди для плоту, Страшило знайшов на березі персикове дерево і заходився рвати стиглі плоди. Дороті, яка зранку нічого, крім горіхів, не їла, тепер з насолодою ласувала соковитими персиками.
Пліт спорудити нелегко навіть такому невтомному майстрові, як Бляшаний Лісоруб. Не дивно, отже, що до вечора він не впорався зі своїм завданням. Ніч усі п’ятеро перебули під деревами, і Дороті снилися Смарагдове Місто й добрий чародій Оз.
Отруйні маки
Вранці мандрівники прокинулися бадьорі і сповнені райдужних надій. Дороті смачно поснідала персиками й сливами з дерев, що росли понад річкою. Темний ліс залишився позаду, а разом із ним, здавалося, лишились позаду і всі небезпеки та випробування. Попереду ж лежав прекрасний, сонячний край, і вже десь там, за обрієм, мало бути Смарагдове Місто.
Щоправда, від того прекрасного краю їх відділяла широка річка. Але пліт був уже майже готовий. Припасувавши до нього ще кілька свіжовитесаних колод, Бляшаний Лісоруб оголосив, що можна переправлятися. Дороті з Тото на руках умостилася посеред плоту. Потім на нього зійшов лякливий Лев, і під вагою великого звіра пліт мало не перевернувся. Але Страшило і Бляшаний Лісоруб відновили рівновагу, стрибнувши на протилежний край; у руках у них були довгі жердини — щоб керувати плотом, відштовхуючись ними від дна.
Одчалили вони без пригод, та коли дісталися середини річки, швидка течія підхопила їх і понесла геть від цегляного шляху; до того ж тут було так глибоко, що жердини вже не діставали дна.
— Кепські наші справи, — сказав Бляшаний Лісоруб. — Якщо ми не здолаємо течії, річка винесе нас у володіння Лихої Відьми Заходу. Вона заворожить нас і оберне в рабство.
— І тоді я лишуся без мозку, — озвався Страшило.
— А я без серця, — зітхнув Бляшаний Лісоруб.
— А мене вічно дійматиме страх, — додав лякливий Лев.
— А я так і не повернуся до Канзасу, — схлипнула Дороті.
— Ні, нам треба будь-що дістатися до Смарагдового Міста! — вигукнув Страшило й зопалу так наліг на жердину, що вона загрузла в мулі на дні річки. Перш ніж він устиг висмикнути чи випустити її з рук, течія шарпнула пліт, і він вислизнув у Страшила з-під ніг. Бідолашний Страшило залишився на жердині посеред річки.
— Прощавайте! — гукнув він навздогін своїм товаришам, і ті страшенно засмутились, а Бляшаний Лісоруб навіть заплакав. Утім, вчасно згадавши, що може заіржавіти, він утер сльози фартушком Дороті.
Страшило, шо й казати, вскочив у халепу.
“Я тепер у гіршому становищі, ніж тоді, коли мене вперше побачила Дороті, — міркував він. — Там, на жердині посеред кукурудзяного поля, я міг хоч удавати, ніби відлякую птахів. Але яка користь від опудала, що стовбичить на жердині посеред річки? Ех, видно, не судилося мені стати розумним!”
А тим часом течія відносила пліт усе далі й далі. Всі, хто був на ньому, зажурено мовчали. Нарешті Лев сказав: — Треба якось рятуватися. Спробуймо ось що: я стрибну у воду, хтось із вас хай міцно вхопить мене за хвіст, я попливу до берега й потягну пліт за собою.
Так і зробили. Лев стрибнув у воду, Бляшаний Лісоруб ухопив його за хвіст, і звір почав щосили гребти до берега. Навіть для дужого Лева то було діло нелегке. Та зрештою він спромігся-таки подолати бистрінь, а тут і Дороті прийшла на допомогу — почала налягати на Лісорубову жердину.
До берега вони пристали вкрай знесилені та ще й стурбовані тим, що течія віднесла їх дуже далеко від жовтого цегляного шляху — єдиної дороги до Смарагдового Міста.
— Що будемо робити? — спитав Бляшаний Лісоруб, коли Лев улігся на зеленій траві, підставивши сонцю мокру спину.
— Помандруємо назад, до шляху, — сказала Дороті.
— Але давайте триматися берега, щоб не заблукати, — запропонував Лев.
Усі згодились і після короткого перепочинку рушили понад річкою шукати шлях, від якого їх віднесла течія.
Довкола слалися залиті щедрим сонячним промінням і замаяні яскравими квітами зелені луки, стояли фруктові сади зі стиглими плодами. Але мандрівники не зважали на довколишню красу, не раділи сонцю, бо тужили за бідолахою Страшилом.
Ішли вони дуже швидко — Дороті дозволила собі зупинитися один-однісінький раз, щоб зірвати гарну квітку. Коли пройдено було вже чималу відстань, Бляшаний Лісоруб вигукнув:
— Дивіться!
Вони глянули туди, куди він показував, і побачили посеред річки засмученого нещасного Страшила, який і досі стримів на жердині.
— Як нам його врятувати? — вигукнула Дороті. Лев і Лісоруб тільки головами похитали — мовляв, не знаємо.
Вони сиділи на березі, сумно й безпорадно дивилися на свого товариша. Раптом над ними з’явився Лелека. Птах покружляв, опустився на берег і спитав:
— Хто ви будете й куди йдете?
— Мене звуть Дороті, — відповіла дівчинка. — А це мої друзі — Бляшаний Лісоруб і лякливий Лев. Ми йдемо до Смарагдового Міста.
— Туди веде не цей шлях, — сказав Лелека і, вигнувши довгу шию, оглянув пильним оком дивне товариство.
— Знаю, — кивнула Дороті. — Але наш приятель Страшило потрапив у біду, й ми оце сидимо і міркуємо, як виручити його.
— А де він? — спитав Лелека.
— Онде, посеред річки, — відповіла дівчинка.
— Якби він не був такий великий та важкий, я переніс би його сюди, — сказав Лелека.
— Тавін зовсім легенький! — пожвавішала Дороті. — Його ж напхано соломою! Будь ласка, допоможіть нам, урятуйте Страшила!
— Ну що ж, спробую, — мовив Лелека. — Та якщо виявиться, що він для мене заважкий, я змушений буду кинути його в річку.
По тому великий птах піднявся в повітря, покружляв над Страшилом, ухопив його за руку й переніс на берег, туди, де стояли Дороті, Лев, Бляшаний Лісоруб і Тото.
Знов опинившися в колі друзів, Страшило від щастя почав обніматися з усіма — навіть з Левом і Тото, а потім, коли вони рушили далі, на все горло радісно заспівав:
— Тру-ля-ля! Тру-ля-ля! Тру-ля-ля!
Згодом, трохи заспокоївшись, він сказав:
— Я вже гадав, що довіку стовбичитиму там, посеред річки, і якби не ви, добрий Лелеко, так воно, певно, й було б. От дадуть мені мозок — я вас обов’язково розшукаю й віддячу за доброту.
— Ет, пусте, — відказав Лелека, що летів над ними. — Я залюбки допомагаю всім, хто попадає в біду. Але мені вже час прощатися: мене в гнізді чекають дітки. Бажаю вам щасливо дістатися до Смарагдового Міста й запобігти ласки в Оза.
Дороті щиро подякувала йому, й добрий Лелека злетів високо-високо і незабаром зник з очей.
Друзі подалися далі. Вони слухали співи барвистих пташок і милувалися квітами, яких весь час ставало більше. Великі жовті, білі, блакитні, фіолетові квіти килимом укривали землю, і в тому килимі частіше й частіше траплялися маки такого яскравого червоного кольору, що Дороті, дивлячись на них, мимоволі примружувала очі.
— Вони іірекрасні, правда ж? — сказала дівчинка, вдихаючи їхній п’янкий аромат.
— Вірю вам на слово, — відповів Страшило. — Бо той, хто не має мозку, хіба ж знається на красі!
— Якби в мене було серце, вони б мені так подобалися! — зітхнув Бляшаний Лісоруб.
— Я дуже люблю квіти, — докинув лякливий Лев. — Дивіться, які вони беззахисні й ніжні! Але в лісі, на жаль, такі яскраві не ростуть.
Що далі вони йшли, то більше їм траплялося великих маків, а інших квітів ставало менше; нарешті вони опинилися в полі, вкритому суцільним яскраво-червоним килимом. А відомо ж: там, де маки ростуть рясно, запах стоїть такий міцний, що людина, яка надихається ним, засинає — і якщо її не розбудити, вже не прокидається… Дороті, однак, не знала цього, та й у макове поле зайшла вже надто далеко — ні вперед, ні назад не виберешся. Тим-то незабаром повіки в неї почали злипатися, і їй захотілось прилягти на землю й заснути. Але Бляшаний Лісоруб умовляв її йти далі.
— Нам конче треба завидна вийти на жовтий цегляний шлях, — казав він, і Страшило його підтримав.
Вони йшли не зупиняючись, поки Дороті трималася на ногах. Та сон кінець кінцем здолав дівчинку: очі її самі собою заплющились, і вона опустилася на землю в глибокому забутті.
— Що робити? — звернувся до своїх супутників Бляшаний Лісоруб.
— Треба винести її звідси, бо вона помре, — відповів Лев. — Запах цих квітів зморить нас усіх. У мене теж лапи, мов ватяні, і песик, дивіться, вже спить.
І справді, Тото упав поряд із своєю малою хазяйкою і теж заснув. Але на Бляшаного Лісоруба й Страшила, істот, що не мали плоті і крові, запах маків не діяв.
— Мерщій тікайте з цього смертоносного поля, — сказав Левові Страшило. — Дівчинку ми вдвох винесемо на руках, але ви надто важкий: якщо Гаснете, ми не подужаємо навіть підняти вас.
Лев рвучко хитнув головою, відганяючи сон, і великими стрибками помчав уперед. За мить він зник з очей.
Страшило з Лісорубом поклали Тото дівчинці на коліна. Після цього вони взялися за руки так, щоб утворився стільчик, посадили на нього Дороті й понесли маковим полем.
Довго вони йшли, а килимові із смертоносних квітів, здавалось, немає кінця. Поминувши вигин річки, вони наткнулися на Лева — він спав серед маків міцним сном. Дух квітів здолав великого звіра неподалік од краю макового поля — звідти вже видно було чудову луку, порослу свіжою зеленою травою.
— Йому ми нічим не зарадимо, — сумно сказав Бляшаний Лісоруб. — Надто вже він важкий, його і з місця не зрушиш. Доведеться покинути Лева тут: хай спить вічним сном, і хай сниться йому, що він нарешті став сміливим.
— Шкода його, — зітхнув Страшило. — Цей Лев показав себе вірним товаришем, дарма що був боягузом… Що ж, рушаймо.
Вони винесли Дороті на зелену прибережну луку, подалі від отруйного запаху маків, обережно поклали її на зелену траву й стали поряд, чекаючи, поки дівчинку розбудить свіжий вітерець.
