Рятунок
Словами не перекажеш, як зрадів лякливий Лев, коли почув, що Лиха Відьма розчинилася у воді! Дороті зразу ж відімкнула клітку й випустила його на волю. Разом вони увійшли до замку, й там Дороті передусім скликала всіх моргунів і радісно, урочисто оголосила їм, що вони більше не раби, що відтепер вони вільні.
Того дня моргуни, напевне, були найщасливішим народом у всьому світі. Ще б пак: вони позбулися Лихої Відьми, яка так багато років знущалась з них, так нещадно їх визискувала! І досі моргуни відзначають той день як своє найбільше свято.
— Ех, якби ж то Страшило й Бляшаний Лісоруб були зараз із нами! — зітхнув Лев. — Більше мені нічого б і не треба…
— Невже ми не можемо їх урятувати? — вигукнула дівчинка.
— Не знаю, але варто спробувати, — відповів Лев.
Отож вони скликали моргунів, розповіли про сумну долю своїх друзів і спитали, чи не допоможуть вони врятувати Страшила й Лісоруба. Моргуни хором загукали, що радо зроблять усе для своєї визволительки. Порадившись між собою, вони обрали кількох найпридатніших для такого відповідального діла відчайдухів, і маленький загін на чолі з Дороті й Левом негайно вирушив у похід. Вони йшли цілий день, а потім ще півдня і прийшли на засіяне гострим камінням поле, серед якого лежав геть погнутий Лісоруб, а поряд — його іржава сокира з відламаним біля самого обуха сокирищем.
Моргуни обережно підняли Лісоруба на плечі й понесли до замку. Дороті всю дорогу плакала, жаліючи свого бідолашного приятеля, а Лев ішов похнюплений і сумний.
Коли вони увійшли до замку, Дороті звернулася до моргунів:
— Чи є серед вас бляхарі?
— Авжеж, є. І дуже справні майстри.
— То кличте їх сюди, — сказала дівчинка, а коли майстри прийшли, кожен зі своїм інструментом, вона спитала: — Чи зможете ви вирівняти на Бляшаному Лісорубові всі оці вм’ятини, спаяти те, що поламалося?
Бляхарі уважно оглянули Лісоруба й відповіли, що спробують злагодити все так, щоб він став ще кращий, ніж був.
Зачинившись у одній з кімнат замку, майстри не виходили з неї три дні й чотири ночі: вирівнювали, згинали, розгинали, паяли, клепали і драїли Лісорубові руки, ноги, тулуб, голову, драїли доти, поки пересвідчилися, що всі його суглоби працюють, як новенькі, й що тепер він став ще гарніший. Ясна річ, без кількох латок не обійшлося, але загалом бляхарі попрацювали на славу.
Згодом, дякуючи Дороті за порятунок, Лісоруб не міг стримати сліз радості, й дівчинці доводилося кожну сльозу витирати своїм фартушком, щоб Лісорубові суглоби, бува, не заіржавіли. Сама вона теж плакала від щастя, але її рясні сльози можна було й не витирати.
Що ж до Лева, то він крадькома змахував сльози з очей кінчиком хвоста, і зрештою хвіст його так намок, що довелося вийти надвір і сушити його на сонці.
— Ех, якби ж то Страшило був зараз з нами! — зітхнув Бляшаний Лісоруб, вислухавши розповідь Дороті про все, що сталося після нападу крилатих мавп. — Якби Страшило був з нами, мені б нічого більше не треба було…
— А ми спробуємо його відшукати, — сказала дівчинка.
І знову вона гукнула на допомогу моргунів і разом із Левом і Лісорубом повела їх на розшуки Страшила. Йшли вони цілий день, а потім ще півдня, аж поки підійшли до високого дерева, на верхівку якого крилаті мавпи закинули одяг солом’яного чоловічка.
Дерево те було дуже високе, а стовбур — такий гладенький, що ніхто не міг на нього видряпатися. Тоді Лісоруб сказав:
— Дайте-но я його зрубаю, і ми враз доберемося до одягу Страшила.
А слід сказати, що, поки бляхарі латали самого Лісоруба, один моргун-золотар виготовив для його сокири сокирище із щирого золота — замість поламаного дерев’яного, а інші майстри очистили сокиру від іржі, відполірували й вигострили її так, що вона була гостра, як бритва, і блищала, мов срібна.
Отож Бляшаний Лісоруб заходився рубати дерево, й незабаром воно впало, і Страшилів одяг покотився по землі.
Дороті підібрала його, моргуни віднесли до замку, напхали свіжою, чистою соломою, і — о чудо! — Страшило звівся на ноги й почав розчулено дякувати своїм рятівникам!
Кілька щасливих днів по тому Дороті та її друзі відпочивали у замку й набиралися сили. До їхніх послуг було все, чого вони тільки бажали.
Та дівчинка не забувала про тітоньку Ем і про рідний край, а тому настав день, коли вона сказала:
— Годі розкошувати, вертаймося до Оза, й нехай він виконає те, що пообіцяв.
— Атож, — кинув Лісоруб, — вертаймося, і нехай він дасть мені серце.
— А мені — мозок, — підхопив Страшило.
— А мені — сміливість, — поважно докинув Лев.
— Ну, а мені нехай нарешті допоможе вернутися до Канзасу! — вигукнула Дороті. — Все, завтра вирушаємо до Смарагдового Міста!
Наступного дня друзі скликали моргунів і почали прощатися. Моргунам жаль було з ними розлучатись, особливо із Бляшаним Лісорубом, який дуже припав їм до серця: вони навіть запропонували йому стати правителем їхнього краю. Але Дороті та її друзі не пристали на умовляння, й тоді моргуни обдарували їх подарунками: Тото й Левові піднесли по золотому ошийнику, Дороті — чудовий браслет, прикрашений діамантами, Страшилові — золотоголову палицю, щоб не спотикався в дорозі, а Бляшаному Лісорубу — позолочену срібну маслянку, оздоблену коштовним камінням.
Кожен із мандрівників щиро подякував моргунам і потис їм руки, а що моргунів було дуже багато, то від тих потисків Дороті потім довго не могла поворушити пальцями.
Набираючи з буфета харчі на дорогу, дівчинка помітила на полиці золотий шолом, приміряла його і побачила, що він наче для неї зроблений. Дівчинка, звісно, не знала, що золотий шолом має чарівну силу, він просто сподобався їй як головний убір. Тим-то вона вирішила йти в ньому, а свій капелюшок сховала в козубець.
І от, нарешті, вони вирушили в дорогу до Смарагдового Міста, і навздогін їм ще довго лунали прощальні вигуки моргунів. Лунали слова подяки й добрі побажання.
Крилаті мавпи
Певно, ви пам’ятаєте, що між замком Лихої Відьми й Смарагдовим Містом не було жодної дороги. Коли наші мандрівники увійшли у відьмині володіння, Відьма наслала на них крилатих мавп, які розправилися із Страшилом і Лісорубом, а Дороті, Тото й Лева по небу перенесли до замку. Тепер, вертаючись назад, дівчинка невдовзі пересвідчилася, що в незнайомому краї пішки йти куди важче, ніж летіти попід хмарами. І вона, і її друзі знали, звичайно, що їм треба простувати на схід, назустріч ранковому сонцю. Та опівдні, коли сонце стало над головою, визначити, де схід, а де захід, було вже неможливо, і вони збилися з путі, заблукали в неозорому, порослому жовтими й рожевими квітами полі. А проте друзі йшли і йшли не зупиняючись, аж поки споночіло. Тільки тоді, як на небо виповз яскравий місяць, вони вирішили стати на перепочинок, полягали серед запашних квітів і проспали міцним сном до ранку (цебто, спали Дороті, Тото й Лев, а Страшило з Бляшаним Лісорубом простояли, як завжди, цілу ніч на чатах).
Вранці небо облягли хмари, сонце не визирало ні на мить, але вони рушили далі — в цьому, звісно, була неабияка рішучість, коли зважити, що йшли вони навмання, куди очі світять.
— Якщо ми будемо весь час іти, — бадьоро сказала Дороті, — то обов’язково кудись прийдемо.
Та минув другий день, потім третій, четвертий, а порослому яскравими квітами полю не було кінця-краю. Нарешті Страшило занепокоївся.
— Ми йдемо кудись не туди, — сказав він, — і якщо так триватиме далі, ми ніколи не дістанемось до Смарагдового Міста, і я залишуся без мозку.
— А я без серця, — додав Бляшаний Лісоруб. — Мені вже теж не віриться, що ми попадемо до Оза.
— Ваша правда, — жалібно зітхнув Лев. — Мені взагалі страшно отак іти-йти й нікуди не приходити.
Тут Дороті зовсім занепала духом. Сівши на траву, вона обвела розгубленим поглядом своїх товаришів, а ті теж присіли й безпорадно закліпали очима у відповідь. Навіть Тото вперше в житті не погнався за метеликом, який пролетів перед його носом, а натомість ліг, висолопив язика й подивився на свою хазяйку так, наче хотів сказати: “Я вже стомився. Чи довго ми ще мандруватимемо?”
— А може, покличемо польових мишей? — запропонувала дівчинка. — Вони, певно, знають дорогу до Смарагдового Міста.
— Правильно! — вигукнув Страшило. — Як це ми раніше не здогадалися?
Дорогі засюрчала в свисток, подарований їй Королевою польових мишей, і за кілька хвилин почулося дріботіння маленьких лапок: зусібіч до них почали збігатися сірі тваринки. Серед них була й сама Королева. Вона наблизилася й запитала писклявим голосочком:
— Чим я можу бути корисна вам, друзі?
— Ми заблукали, — пояснила їй Дорогі. — Ви не скажете нам, як пройти до Смарагдового Міста?
— Скажу, — відповіла Королева. — Тільки до нього звідси далеченько, і лежить воно у вас за спиною, тобто ви весь час від нього віддалялися. — Тут вона помітила на голові Дороті золотий шолом і пропищала: — А чому б вам не скористатися із чарівної сили шолома й не викликати крилатих мавп? Вони б вас перенесли до Смарагдового Міста менше як за годину!
— Я не знала, що він чарівний, — здивувалася Дороті. — А що він може?
— Про це розповідає напис, викарбуваний усередині шолома, — відповіла Королева польових мишей. — Та якщо ви збираєтесь викликати крилатих мавп, ми мусимо втікати, бо від цих створінь можна сподіватися будь-якої капості.
— Я їх теж боюся, — призналася Дороті.
— І даремно. Золотий шолом дає вам повну владу над ними. А тепер — бувайте! — І Королева польових мишей шмигнула у високу траву, а за нею — й усі її піддані.
Дороті зняла золотий шолом, уважно прочитала все, що було на ньому написано, і знову наділа на голову. Потім підстрибнула на лівій нозі й повільно промовила:
— Ен-не, бен-не, раб-ба!
— Що ви сказали? — здивувався Страшило, який не знав, що вона робить.
— Квін-тер, пін-тер, жаб-ба! — вела далі Дороті, підстрибуючи на правій нозі.
— Тут сухо, жаб немає, — озвався Бляшаний Лісоруб.
— Тор-ба з гор-ба гоп! — вигукнула Дороті й підстрибнула на обох ногах.
Ту ж мить чари почали діяти. В небі щось загуло, загуркотіло, залопотіло, почувся багатоголосий гомін і сміх, і на землю опустилася зграя крилатих мавп. їхній Король низько вклонився Дороті й промовив:
— Ми слухаємо тебе й коримося!
— Нам треба дістатися до Смарагдового Міста, — сказала йому дівчинка. — Але ми заблукали.
— Ми віднесемо вас туди, — відповів Король, і зразу ж він і ще одна мавпа підхопили Дороті під руки й злетіли до хмар. Інші крилаті істоти понесли Страшила, Бляшаного Лісоруба й Лева, а одна маленька мавпочка впіймала Тото й подалася слідом за ними, незважаючи на спроби песика вкусити її.
Бляшаний Лісоруб і Страшило спершу не на жарт злякалися, бо надто добре пам’ятали, що недавно зробили з ними крилаті мавпи. Та переконавшися, шо ніщо їм не загрожує, вони заспокоїлись, повеселішали й до кінця повітряної подорожі милувалися мальовничими полями й лісами, які зеленіли далеко внизу.
Мавпи обережно тримали Дороті на схрещених лапах, і летіти їй було зручно, приємно й зовсім не страшно.
— Чому той, хто володіє золотим шоломом, має владу над вами? — спитала вона у мавпячого Короля.
— Це важко пояснити кількома словами, — засміявшись, відповів мавпячий Король. — Але дорога в нас довгенька, і я, мабуть, встигну розказати вам, як це сталося.
— Будь ласка, розкажіть, мені дуже цікаво, — попросила дівчинка.
— Що ж, слухайте. Колись ми були вільними істотами, жили собі щасливо у великому лісі, перелітали з дерева на дерево, ласували фруктами й горіхами, й ніхто не мав над нами влади. Часом, правда, дехто з нас дозволяв собі побешкетувати — то на льоту смикне за хвіст звіра, що не має крил, то птахів розлякає, то кине горіхом у людину, яка іде лісом. Та загалом жили ми безтурботно, мирно й весело, кожен новий день зустрічали як свято. Це було багато-багато років тому, задовго перед тим, як Оз став правителем нашої країни.
У ті часи в нас жила прекрасна принцеса, що була до того ж і могутньою чаклункою. Але всі піддані нічого, крім добра, від неї не знали. Веселунка — так звали принцесу — мешкала в пишному, збудованому з великих рубінових брил палаці. Всі любили її, але справді щасливою вона не була, бо ніяк не могла знайти собі нареченого, який був би їй і вродою, і розумом до пари. Та ось, нарешті, такий хлопець знайшовся — і собою гарний, і не по літах кмітливий. І вирішила Веселунка: піду з ним під вінець. Поселила вона його в своєму рубіновому палаці й ну щодень чаклувати, щоб ставав він ще вродливіший, ще сильніший і мудріший. Хлопець — а звали його Всегаразд — і справді зробився найдужчим та найкебетнішим чоловіком у нашій країні і таким вродливим, що й очей не відведеш.
Веселунка кохала його всім серцем. Незабаром призначили й день весілля.
А в той час Королем крилатих мавп був мій дід. Мешкав він у лісі поблизу Веселунчиного палацу, і натурою був невгамовний — не минало дня, щоб він чогось не утнув. Сталося так, що напередодні весілля старий зі своїм почтом вилетів на прогулянку і, пролітаючи над річкою, побачив, що берегом іде Всегаразд, убраний у пишні шати з рожевого шовку й вишневого оксамиту. Ну, дід, звісно, такої нагоди пропустити не міг — моргнув він своїм братчикам, і ті за його наказом схопили хлопця, донесли до середини річки й кинули у воду.
— А тепер випливай, джиґунчику, — гукнув йому мій дід, — а ми подивимось, чи не будеш ти в своїх шовках-оксамитах схожий на мокру курку!
Ясна річ, Всегаразд умів добре плавати. До того ж, хоча жив він у розкошах, багатство його не зіпсувало: приплив він до берега, став і сміється. Перелякана Веселунка підбігла до нього й побачила, що пишні шати його обернулися на мокре ганчір’я.
І тут принцеса дала волю своєму гнівові. Хоча крилаті мавпи на той час поховалися, вона звеліла своїм слугам переловити їх; позв’язувати крила і вкинути всіх у річку. Тут уже дідові було не до жартів: із позв’язуваними крильми всі мавпи потонули б. Він став благати Веселунку змилостивитися, та й Всегаразд заступився за бешкетників. Веселунка зрештою полагіднішала, але кару замінила іншою: зажадала від крилатих мавп присяги, що надалі й довіку вони виконуватимуть по три бажання кожного власника золотого шолома. А шолом вона подарувала в день весілля Всегараздові — кажуть, подарунок цей коштував їй півцарства. Звичайно, і дід, і всі крилаті мавпи мусили заприсягтися — от і вийшло, що тричі ми стаємо рабами власника золотого шолома, хай би ким він був.
— А Веселунка і Всегаразд? Що сталося з ними? — спитала Дороті.
— Цього я не знаю, — відповів Король, — бо після весілля Всегаразд скликав нас усіх до лісу й виголосив своє перше й останнє бажання. Через те, мовляв, що його дружині гидко на нас дивитися, наказ нам буде такий: ніколи більше не навертатися їй на очі. Ми радо підкорилися, бо, щиро кажучи, самі її боялись.
Більше ніхто ніяких наказів нам не давав, поки золотий шолом не попав до рук Лихої Відьми Заходу. За її велінням ми обернули в рабство моргунів, потім відвоювали в Оза Край Заходу. А тепер золотий шолом належить вам, і ви маєте право загадати нам ще два свої бажання.
Коли Король крилатих мавп завершив свою розповідь, Дороті подивилася вниз і побачила зелений осяйний мур Смарагдового Міста. Крилаті мавпи приземлилися перед міською брамою, обережно поставили на землю Дороті та її друзів, низько вклонились їм і, злетівши, зникли за хмарами.
— Це була дуже приємна подорож, — сказала дівчинка.
— Еге ж, — озвався Лев. — І ви знову врятували нас. Яке щастя, що ви прихопили з собою цей чудесний шолом!
