Грізний Оз постає у всій своїй величі
Коли мандрівники підступили до брами Смарагдового Міста, Дороті смикнула за шворочку дзвінка. їй довелося подзвонити кілька разів, перш ніж брама розчинилася й перед ними з’явився їхній давній знайомий — Вартовий. — Ти диви! — вигукнув він. — Повернулися?
— Як бачите, — відповів Страшило.
— А я гадав, що ви пішли на побачення з Лихою Відьмою Заходу.
— Ви не помилилися, — кивнув головою Страшило.
— І вона відпустила вас? — недовірливо спитав Вартовий міської брами.
— Може, й не відпустила б, якби не розтанула, — засміявся Страшило.
— Розтанула? Відьма розтанула? Це ж прекрасна новина! — вигукнув Вартовий. — А хто ж її розтопив?
— Дороті, хто ж іще, — поважно відповів Лев.
— Подумати тільки! — вражено прошепотів Вартовий міської брами й низько-низько вклонився дівчинці.
Він завів мандрівників до своєї маленької вартівні, знову дістав із великої скрині й надів їм усім на очі окуляри і, відчинивши внутрішню браму, вивів їх на вулицю Смарагдового Міста. Дорогою Вартовий повідомляв усім стрічним, що Лихої Відьми Заходу більше не існує, що її розтопила Дороті. Перехожі обступали дівчинку та її супутників, приєднувалися до них, і до дверей палацу великого Оза вони підходили вже в супроводі великого натовпу.
Зеленобородий солдат, що стояв на варті перед дверима, негайно пропустив мандрівників досередини, а там їх зустріла знайома зелена дівчина, яка зразу ж припровадила кожного до кімнати, в якій він жив раніше.
— Поки великий Оз покличе вас до себе, — сказала вона, — перепочиньте з дороги.
Солдат тим часом передав Озові рапорт про те, що Дороті та її супутники прибули назад, знищивши Лиху Відьму Заходу, але великий чарівник залишив цей рапорт без відповіді. Даремно мандрівники сподівалися, що Оз негайно запросить їх до себе. Він не покликав ні того дня, ні другого, ні третього, ні четвертого… Спочатку друзі нетерпеливилися, не знаходили собі місця, та зрештою почали обурюватись: чому Оз виявляє до них таку зневагу? Адже він послав їх у Край Заходу, знаючи, що там на них чигає смертельна небезпека. Отож на п’ятий день Страшило попросив зелену дівчину переказати Озові таке: якщо, мовляв, він не прийме їх негайно, вони покличуть крилатих мавп і з їхньою допомогою примусять його, великого чарівника, виконати свою обіцянку. Ця погроза так налякала Оза, що він зразу передав: “Чекаю на вас завтра в тронній залі о четвертій хвилині на десяту годину ранку”. Великий чарівник одного разу вже зустрічався з крилатими мавпами у Краю Заходу, і, очевидно, зустрічатися з ними вдруге йому зовсім не хотілося.
Цілу ніч ніхто з мандрівників не спав. Кожен думав про завтрашнє побачення з Озом. Дороті задрімала лише на кілька хвилин, і їй приснилося, що вона вернулась до Канзасу й тітонька Ем зустрічає її з розкритими обіймами.
Наступного ранку рівно о дев’ятій годині зеле-нобородий солдат зібрав їх і повів до тронної зали великого Оза.
Кожен сподівався побачити чарівника таким, яким бачив його минулого разу. Але на превеликий їхній подив зала була порожня. І, налякані цим ще більше, ніж дивовижними перевтіленнями Оза, друзі боязко збилися докупи коло дверей.
Аж ось звідкілясь згори пролунав урочистий голос:
— Я Оз, великий і грізний. Що привело вас до мене?
Мандрівники розгублено обвели очима залу, але так нікого й не побачили. І тоді Дороті спитала:
— Де ви?
— Я скрізь, — відповів голос. — Але прості смертні не можуть бачити мене — для них я невидимий. Зараз я сяду на свій трон, і вам легше буде звертатися до мене.
І справді, голос начебто звучав тепер із трону. Мандрівники підійшли ближче, вишикувалися в рядок, і Дороті сказала:
— О великий Озе! Ми прийшли по те, що ви обіцяли нам.
— А що я вам обіцяв?
— Ви обіцяли, як тільки Лиху Відьму буде знищено, вернути мене до Канзасу, — нагадала дівчинка.
— А мені обіцяли дати мозок, — сказав Страшило.
— А мені — серце, — додав Бляшаний Лісоруб.
— А мені — сміливість, — завершив лякливий Лев.
— Скажіть, а Лиху Відьму справді знищено? — пролунав голос, і Дороті здалося, що він трішечки тремтить.
— Так, справді, — відповіла вона. — Я вихлюпнула на неї відро води, й вона розтанула в мене на очах — тільки калюжа лишилася!
— Ти ба, — здивувався голос. — Як просто і швидко! Що ж, гаразд, приходьте до мене завтра, я мушу все це обміркувати.
— Ви мали задосить часу, щоб усе це обміркувати, — сердито промовив Бляшаний Лісоруб.
— І далі чекати — нема дурних, — докинув Страшило.
— Ви ж пообіцяли — то виконуйте, будь ласка! — вигукнула Дороті.
А Лев вирішив, що чарівника не завадить настрахати, і ревнув так голосно й люто, що нажаханий То-то метнувся від нього вбік, налетів на ширму, яка стояла в кутку, й повалив її. Коли ширма впала на підлогу, всі подивилися туди і здивувались так, як ще, мабуть, зроду не дивувалися. В кутку, що досі був затулений ширмою, стояв лисий чоловічок із зморшкуватим обличчям, витріщаючись на них не менш здивовано, ніж вони на нього. Першим опам’ятався Бляшаний Лісоруб.
— Ти хто такий? — вигукнув він і, піднісши сокиру, кинувся до чоловічка.
— Я Оз, великий і грізний, — тремтячим голосом відповів той. — Тільки не бийте мене, благаю вас, я зроблю все-все, що ви скажете!
Наші мандрівники розгублено й розчаровано втупилися в нього.
— Я гадала, Оз — це велика Голова, — порушила, нарешті, мовчанку Дороті.
— А я гадав, Оз — це прекрасна Фея, — сказав Страшило.
— А я гадав, Оз — це потворний Звір, — додав Бляшаний Лісоруб.
— А я гадав, Оз — це Вогняна Куля! — вигукнув Лев.
— І всі ви помилялися, — опустив очі чоловічок. — То я прикидався.
— Прикидався?! — обурилась Дороті. — Хіба ви не великий чарівник?
— Тихше, голубонько, — попросив він. — Якщо вас хтось почує — я пропав. Мене тільки вважають великим чарівником.
— А насправді?
— А насправді, голубонько, я ніякий не чарівник, а звичайнісінька людина.
— Ви звичайнісінький шахрай — ось ви хто, — з докором сказав Страшило.
— Атож, атож! — вигукнув чоловічок, потираючи руки так, наче це прізвисько сподобалося йому. — Я шахрай!
— Але ж це жахливо, — сказав Бляшаний Лісоруб. — Хто дасть мені серце?
— А мені — сміливість? — підхопив Лев.
— А мені — розум? — схлипнув Страшило, витираючи рукавом сльози.
— Ах, любі мої друзі, то все дрібниці, — відповів їм Оз. — Подумайте краще про мене, про ту страшну халепу, в яку я попаду, якщо мене викриють мої піддані!
— Хіба ніхто більше не знає, що ви шахрай? — спитала Дороті.
— Ніхто, крім вас чотирьох — і мене, — відповів Оз. — Я так довго дурив усіх! Уже навіть гадав, що мене ніхто ніколи не викриє! Ох, я зробив величезну помилку, пустивши вас до тронної зали. Жоден із підданих не бачив мене таким, як бачите ви, і через те всі вони вірять, що я могутній і грізний.
— Але я не розумію, — зачудовано сказала Дороті. — Я ж бачила вас у вигляді великої Голови! Як же це пояснити?
— О, то був один із моїх фокусів, — відповів Оз. — Ходімо, я вам щось покажу, і ви все зрозумієте.
Він завів їх до комірки за тронною залою й тицьнув пальцем у куток. Там лежала зроблена з пап’є-маше голова з підмальованим обличчям.
— Я підвішував її на дроті зі стелі, — пояснив Оз, — а сам ставав за ширмою, смикав за ниточки, — і очі розплющувались, а уста розтулялися.
— Ну, а звідки ж брався голос?
— Я фокусник-черевомовець і вмію спрямовувати свій голос так, що він звучить окремо від мене і в будь-якому місці. Тому вам і здавалося, що це говорить Голова. А ось інші речі, за допомогою яких я вас обманював. — Він показав Страшилові плаття й маску прекрасної Феї, а Бляшаний Лісоруб побачив, що потворний Звір — це просто кілька шкур, зшитих і напнутих на дерев’яний каркас. Що ж до Вогняної Кулі, то її фальшивий чародій підвішував зі стелі, й зроблена вона була з вати: Оз поливав вату олією й підпалював.
— Як вам не соромно бути таким ошуканцем, — сказав Страшило, коли вони повернулися до тронної зали.
— Мені соромно, дуже соромно, — зізнався чоловічок. — Але іншого виходу я не мав. Сідайте, будь ласка, на ці стільці, і я розповім вам, як усе це вийшло.
Дороті та її друзі посідали, й Оз розповів:
— Я народився в штаті Омаха…
— Та це ж недалеко від Канзасу! — вигукнула Дороті.
— Так, але до Омахи звідси далі, ніж до Канзасу, — засмучено посміхнувся він. — Коли я підріс, то вирішив стати фокусником-черевомовцем і пішов у навчання до одного великого майстра цієї справи. Він і мене зробив майстром, я вмію відтворити голос будь-якого звіра чи птаха. — Тут він нявкнув, як кіт, і Тото, нашорошивши вуха, закрутив головою, шукаючи свого відвічного ворога. — А потім, — повів далі Оз, — мені це набридло, і я вирішив стати аеронавтом.
— А це хто? — спитала Дороті.
— Капітан повітряної кулі, — пояснив він. — Ну, а простіше — закликальник: перед кожною цирковою виставою я піднімався над цирком на повітряній кулі. Публіка збігалася звідусіль подивитись на це чудо, ну й, звісно, купувала квитки на виставу.
— А-а, зрозуміло, — сказала дівчинка.
— Та одного дня якірна линва перетерлася, куля шугонула вгору, і я й нестямивсь, як опинився над хмарами. А там швидка повітряна течія підхопила кулю й понесла за багато-багато миль. Мій політ тривав цілий день і цілу ніч, а потім, прокинувшись уранці, я побачив під собою прекрасну й зовсім незнайому країну. Куля повільно приземлилась, я вийшов з гондоли цілий і неушкоджений і опинився серед натовпу чужинців. Вражені моєю появою з-за хмар, вони вітали мене як великого чарівника.
Я, звісно, не став заперечувати — тим паче, що вони, впавши переді мною ниць, заприсяглися виконувати кожне моє бажання. Щоб зробити добру справу, я віддав свій перший наказ: спорудити це місто, з моїм палацом у центрі. Робота закипіла, і збудовано все було напрочуд швидко й гарно. Ну, а як назвати столицю такої прекрасної зеленої країни? Не інакше, як Смарагдовим Містом! Давши цю назву, я вирішив, що непогано було б якось підкріпити її, й повелів, щоб надалі всі жителі носили зелені окуляри: нехай усе в місті й справді ввижається їм смарагдово-зеленим!
— Але ж усе тут і справді зелене, хіба ні? — здивувалася Дороті.
— Зеленого кольору тут не більше, ніж у будь-якому іншому місті, — відповів Оз. — Але людина в зелених окулярах іншого кольору просто не бачить. Смарагдове Місто було збудоване багато років тому; повітряна куля занесла мене сюди зовсім молодим, а тепер я вже дуже, дуже літня людина. Всі ці роки мої піддані ходили в зелених окулярах, тож не дивно, що ніхто вже й не сумнівається, що місто справді смарагдове. А живеться їм тут добре, бо за моїм наказом будівники не шкодували ні золота, ні срібла, ні коштовного каміння, щоб оздобити столицю, а житла зробити зручними й вигідними. Я взагалі весь час дбав про добробут своїх підданих, і вони люблять мене. Але відколи цей палац збудовано, я замкнувся в ньому й нікого до себе не підпускаю. Річ у тім, що я дуже боюся відьом. Як ви вже знаєте, сам я ніякий не чарівник, проти тутешніх відьом — узагалі ніщо, бо вони справді вміють робити чудеса.
В цій країні було чотири відьми, й кожна правила своїм краєм — Півночі, Півдня, Сходу й Заходу.
На щастя, Відьми Півночі й Півдня — добрі, і я завжди знав, що вони не скривдять мене. Але Відьми Сходу й Заходу мали страшенно лиху вдачу — вони б розправилися зі мною за два заходи, якби не вважали, що я могутніший за них. Через те я жив, не знаючи спокою: весь час мене переслідував смертельний страх. І як же я зрадів, довідавшись, що ваша хатка впала на Лиху Відьму Сходу! Коли ви прийшли до мене, я ладен був пообіцяти вам будь-що, аби тільки ви знищили й другу Відьму. Та ось ви розтопили її й стоїте переді мною, і, хоч як мені соромно, я змушений признатися, що не можу виконати своїх обіцянок.
— По-моєму, ви дуже погана людина, — сказала Дороті.
— О, ні, голубонько. Я дуже добра людина. Просто я дуже поганий чарівник.
— Виходить, ви не можете дати мені мозок? — спитав Страшило.
— А він вам і не потрібен. Ви щодня навчаєтеся чогось нового. В немовляти є мозок, та що з того? Воно однаково нічого не знає. Знання приходять тільки з досвідом, і що довше ви живете на землі, то багатшим стає ваш досвід.
— Воно, може, й так, — відповів Страшило, — але якщо ви не дасте мені мозок, мені буде дуже прикро.
Фальшивий чарівник пильно глянув на нього:
— Що ж, гаразд. Як ви вже знаєте, чаклун із мене кепський, але завтра вранці я спробую напхати вашу голову мозком. Тільки не сподівайтеся, що я навчу вас, як тим мозком користуватися. Цього ви повинні навчитися самі.
— О, дякую, дякую! — вигукнув Страшило. — Я навчуся, майте певність!
— Ну, а зі мною як буде? — занепокоєно спитав Лев. — Чи дасте ви мені сміливість?
— У вас сміливості надміру, — відповів Оз. — Вам бракує лише віри в свою силу. В світі немає істоти, яка не лякалася б у хвилину небезпеки. Справжня сміливість полягає в тому, щоб, зневажаючи страх, гідно зустрічати небезпеку, а вам такої сміливості не позичати.
— Може, воно й так, але страху в мене теж надміру, — сказав Лев. — 1 мені буде дуже, дуже прикро, якщо ви не дасте мені сміливості, маючи яку, забуваєш про страх.
— Гаразд. Завтра я дам вам таку сміливість, — відповів Оз.
— А серце ви мені дасте? — спитав Бляшаний Лісоруб.
— Знаєте, на мій погляд, ви пречудово могли б обійтися і без серця, — відповів Оз. — Адже не кожен, хто має серце, щасливий, а скільки є таких, кого серце робить нещасним! Ні, ви повинні радіти, що не маєте серця.
— Ну, це вже хто як подивиться, — похитав головою Бляшаний Лісоруб. — Як на мене, то я ладен терпіти будь-які нещастя, аби тільки мати серце. Будь ласка, дайте мені його!
— Хай буде по-вашому, — зітхнув Оз. — Завтра ви одержите серце. Мене так довго вважали чарівником, — чого б не побути ним ще трохи!
— А як же я? — спитала Дороті. — Як мені повернутися до Канзасу?
— Це треба обміркувати, — відповів чоловічок. — Дайте мені на роздуми два-три дні, і я постараюся придумати, як переправити вас через пустелю. А тим часом — оселяйтеся в палаці, будьте моїми гістьми і знайте, що слуги мої виконуватимуть кожне ваше бажання. Єдине, чого я прошу, — не розголошуйте моєї таємниці, не кажіть нікому, що я шахрай.
Четверо його гостей пообіцяли тримати язика за зубами й підбадьорені, сповнені надій, розійшлися по своїх кімнатах. Навіть Дороті повірила, що “великий шахрай”, як вона тепер називала Оза, зуміє допомогти їй повернутися додому. “Якщо він справді допоможе, я вибачу йому все”, — вирішила дівчинка.
