ГОРА ЖВАК
На східному кордоні країни Оз, у краю Жвакунів, є височенна гора, що називається Жвак.
З одного боку підніжжя цієї гори майже межує з Мертвою Піщаною Пустелею, яка відокремлює чарівну країну Оз від решти світу, а з другого – з прекрасним родючим краєм Жвакунів.
Але жвакунський народ тільки дивиться на ту гору здалека й знає про неї дуже мало, бо десь так на третині її висоти схил стає надто крутий, щоб видиратись по ньому, і коли навіть на вершині цієї величезної гори, що сягає ніби аж до небес, живуть якісь люди, то Жвакуни про них нічого не відають.
А проте люди таки живуть там. Вершина гори Жвак схожа на величезне блюдце, і на дні того блюдця є поля, де росте збіжжя й городина, пасуться череди і течуть струмки, а дерева родять усілякі плоди. Є там і оселі, розкидані негусто, і в кожній мешкає родина Верхотурів, як ті люди називають себе самі. Верхотури рідко опускаються в діл – з тої ж самої причини, з якої Жвакуни ніколи не піднімаються на гору: схили надто круті.
В одній із тих осель жив мудрий старий Верхотур на ім’я Біні Ару, що був дуже вмілим чаклуном. Але Озма з Озу, що править усіма в тій країні, видала указ, щоб ніхто не смів удаватися до чарів у її володіннях, окрім Глінди Доброї та Великого Чародія з Озу. І коли Озма послала свій королівський указ до Верхотурів з могутнім орлом, старий Біні Ару зразу припинив чаклування. Він знищив багато своїх чародійних порошків та знарядь і відтоді чесно корився законові. Він ніколи не бачив Озми, але знав, що вона його Правителька і її треба слухатися. Він шкодував тільки за одним. Колись він відкрив новий, таємний спосіб обернення, невідомий іншим чарівникам. Того способу не знали ні Глінда Добра, ні маленький Чарівник з Озу, ні доктор Пінт, ні старий Момбі, ні будь-хто інший з тих, що зналися на чаклунстві. То була особиста таємниця Біні Ару.
Завдяки їй для нього не було нічого простішого, як обернути будь-кого на звіра, птаха, рибину чи на будь-що, а потім вернути в давню подобу. Треба було тільки в особливий спосіб вимовити чарівне слово: “пірзкщгл”.
Біні Ару вдавався до цих чарів багато разів, але не для того, щоб завдавати іншим якоїсь прикрості чи страждання. Коли він, бувало, зайде кудись далеко від дому і йому захочеться їсти, то казав сам собі: “Хочу обернутись на корову – пірзкщглі” Умить він обертавсь на корову, починав пастись на траві й так угамовував голод. У країні Оз усі звірі й птахи вміють говорити, отож, напасшись доволі, корова казала собі: “Хочу знов стати Біні Ару – пірзкщглі” – і чарівне слово, правильно вимовлене, вмить вертало її в давню подобу.
Я, звичайно, не наважився б отак відверто писати в книжці це чарівне слово, якби думав, що мої читачі зуміють вимовити його так, як треба, й обернути на будь-що себе й інших. Але в тім-бо й річ, що ніхто в світі, крім самого Біні Ару, до початку цієї історії не вмів вимовляти слово “пірзкщгл” так, як треба, тому, я гадаю, відкрити це слово вам можна цілком безпечно. Проте, читаючи цю повість уголос, краще стерегтись і не вимовляти “пірзкщгл” у відповідний спосіб, щоб уникнути небезпеки й не наробити лиха цією таємницею.
Біні Ару, відкривши таємницю обернення, для якого не потрібні були ніякі чарівні предмети, чи порошки, чи інші речовини або зілля і яке завжди діяло безвідмовно, не хотів, щоб таке чудесне відкриття лишилося зовсім не відомим і пропало для людської науки. Він вирішив не вдаватися більше до нього, коли вже Озма заборонила, але подумав, що Озма ще тільки юне дівча, а колись вона, може, передумає й дозволить своїм підданим користатися чарами, і тоді Біні Ару знов могтиме обертати себе й інших, коли захоче, – звичайно, якщо тільки доти не забуде, як треба вимовляти “пірзкщгл”.
Обміркувавши цю справу як слід, він вирішив записати це слово й у належний спосіб вимовляти його десь у таємному місці, щоб тільки він через багато років зміг розшукати його, а ніхто більше щоб не міг його знайти.
То була слушна думка, але старий Чарівник ніяк не міг знайти такого таємного місця. Він обходив усе “блюдце” на вершині гори Жвак, але не знайшов такої місцини, де можна було б записати таємне слово і де б ніхто не міг натрапити на нього. Тому він урешті надумався заховати його десь у своїй хаті.
Біні Ару мав дружину, яку звали Мопсі і яка уславилася своїми пирогами з чорницями, й сина Кікі, що не вславився нічим. Його вважали норовливим і неприємним, бо він був нещасний, а нещасний він був тому, що хотів спуститися з гори й побувати в широкому світі, який стелився внизу, а батько його не відпускав. Ніхто не звертав уваги на Кікі Ару, бо він не варт був нічого.
Раз у рік на горі Жвак бувало свято, на яке приходили всі Верхотури. Вони збиралися в самій серединці схожої на блюдце країни і цілий день розважались та веселились.
Молодь танцювала й співала, жінки накривали столи з усякими смачними наїдками, а чоловіки грали на музичних інструментах і розповідали казки про всякі чудеса.
Кікі Ару звичайно ходив на ті свята з батьком та матір’ю і понуро сидів осторонь – не співав, не танцював, навіть не розмовляв з хлопцями та дівчатами. Тому він і в свято був не щасливіший, ніж у будень, і одного разу він сказав батькові й матері, що не піде на свято. Краще лишиться вдома й буде нещасний на самоті. Батько й мати охоче лишили його самого.
Та зоставшися сам, Кікі вирішив зайти до батькової кімнати, куди йому не дозволялося заходити, і спробувати розшукати якесь із чаклунських знарядь, що їх використовував Біні Ару, ще поки чаклував. Увійшовши, Кікі зачепився ногою за одну дошку в підлозі. Він обшукав усю кімнату, але не знайшов і сліду батькових чарів. Усе було знищене.
Прикро розчарований, він уже хотів був вийти, але знов зачепився за ту саму дошку. Це змусило його задуматись.
Роздивившися дошку уважніше, Кікі побачив, що її виймали, а потім прибили на місце, але тепер вона трохи виступала над іншими дошками. Але навіщо батько зривав цю дошку? Може, він сховав під нею котрийсь зі своїх чаклунських предметів?
Кікі взяв долото і зірвав дошку, але не знайшов під нею нічого. Він уже хотів був прибити її на місце, та впустив з рук, і вона, падаючи, перевернулась. Тоді він побачив, що на споді її щось написано. У кімнаті було досить тьмяно, і він підійшов до вікна, роздивився її пильніше й побачив, що на дошці докладно описано, як треба вимовляти чарівне слово “пірзкщгл”, щоб те слово вмить обернуло будь-кого у будь-що, а коли треба – відмінило його, перетворивши у давню подобу.
Спочатку Кікі Ару навіть не зрозумів, яку чудесну таємницю відкрив; але він подумав, що зможе якось використати її, і точно переписав усі вказівки, як треба вимовляти “пірзкщгл”. Потім згорнув папірця й поклав у кишеню, ю а дошку прибив на місце так акуратно, що ніхто б і не здогадався, що її зривали.
Потім Кікі вийшов у садок і, сівши під деревом, уважно вивчив те, що переписав. Він завжди хотів вибратись із гори Жвак у широкий світ, особливо до країни Оз, і тепер йому спало на думку, що можна обернутись на птаха й перелетіти куди схоче, а коли надумає вернутись, то й вернутись. Одначе треба було завчити напам’ять, як слід вимовляти чарівне слово, бо птах не може носити з собою папірця, і якщо він забуде слово або як його точно вимовляти, то не зможе вернутись у свою давню подобу.
Отож він довго заучував те слово, повторюючи його подумки разів сто, аж поки не впевнився, що не забуде.
Проте, щоб іще краще вбезпечитись, він поклав папірець у бляшанку в глухому кутку садка й прикидав бляшанку камінцями.
Тим часом почало вечоріти, а Кікі хотів уперше спробувати перекинутись у щось, поки батько й мати ще не вернулися зі свята. Він став на ґанку своєї хати й промовив:
– Я хочу стати великим, дужим птахом, як яструб – пірзкщгл!
Чарівне слово він вимовив так, як слід, а тому зразу відчув, що його подоба зовсім змінилася. Він залопотів крильми, скочив на поруччя ґанку й закричав:
– Ко-у! Ко-у!
Тоді засміявся й півголосом сказав:
– Здається, яструби кричать саме так. Але спробуймо-но свої крила, побачимо, чи вистачить у них сили перенести мене через пустелю.
Він вирішив спочатку полетіти не до країни Оз. Він же вкрав таємницю перетворення й знав, що порушив закон Озу про чари. Може, Ілінда або Чарівник з Озу викриють його й покарають, отож розумніше буде взагалі триматися далі від Озу.
Кікі поволі знявся в повітря і, зависнувши на широких крилах, почав вільно кружляти над схожою на блюдце вершиною гори. З височини він побачив далеко за палючими пісками Мертвої Пустелі якусь країну, що з нею, може, буде приємно познайомитись, отож повернув у той бік і рушив у довгий політ, розмірено махаючи дужими крильми.
ЯСТРУБ
Навіть яструб мусить летіти над Мертвою Пустелею високо, бо над нею весь час здіймаються отруйні випари. Коли Кікі Ару врешті долетів до гарної землі, він почував себе кволим і розбитим, бо трохи отрути таки вдихнув. Але свіже повітря швидко освіжило його, і він приземлився на широкому рівному нагір’ї, що називається Верхія. Зразу за ним лежить долина, відома під назвою Низія, і обома цими краями править Чоловік-Медяник, Джон Тістон, а прем’єр-міністром у нього Пуцьверінг Херувим. Яструб тільки перепочив там, а тоді полетів на північ і пролетів над прегарним краєм, що називається Веселія, і править там гарненька Воскова Лялька.
Потім, летячи понад краєм пустелі, повернув ще далі на північ і сів на вершечку дерева в Королівстві Неманії.
Кікі добре натомився, та й сонце вже сідало, і він вирішив зостатися тут до ранку. З вершечка дерева він побачив неподалік хату, що мала дуже затишний вигляд. На подвір’ї чоловік доїв корову, а з дверей вийшла миловида жінка і покликала його вечеряти.
Тоді Кікі замислився: а що ж їдять яструби? Він зголоднів, але не знав, ні що йому їсти, ні де взяти їжу. І ще він подумав, що спати в ліжку вигідніше, ніж на вершечку дерева, отож спурхнув на землю й сказав:
– Я хочу знову стати Кікі Ару – пірзкщгл!
І зразу до нього вернулась його природна подоба. Він підійшов до хати, постукав у двері й спитав, чи не дадуть йому повечеряти.
– А хто ти такий? – спитав господар.
– Я мандрівець із країни Оз, – відповів Кікі.
– Тоді просимо до хати, – відповів господар.
Кікі пригостили доброю вечерею й дали добру постіль, і він поводився дуже чемно, дарма що не захотів відповідати на всі розпитування славних неманців. Утікши з дому й знайшовши спосіб побачити світ, юнак уже не почувався нещасним, а тому більше не був норовливим і неприємним. Господарі подумали, що він дуже шанована людина, і вранці дали йому ще й поснідати, а потім він, цілком задоволений, рушив далі.
Годину чи дві йшов він розкішним краєм, яким правив Король Бруньк, а потім вирішив, що в подобі птаха мандруватиме швидше й побачить більше, отож перекинувся в білого голуба, прилетів до великого міста Немана, оглянув там королівський палац із його розкішними садами й багато інших цікавих місць. Далі полетів на захід, до Королівства Ікс, а пробувши день у країні Королеви Зіксі, попрямував іще на захід, до країни Ев. Кожен край, де він побував, здався йому куди приємнішим за країну-блюдце Верхотурів, і він вирішив: коли долетить до найпрекраснішої країни, то оселиться там і відтоді не пропускатиме жодної насолоди в житті.
У країні Ев він вернувся до своєї справжньої подоби, бо міста й села там лежали густо, переходити з одного в друге було неважко.
Надвечір він натрапив на пристойний заїзд і спитав господаря, чи можна тут попоїсти й переночувати.
– Якщо маєте гроші, щоб заплатити, то чом ні, – відповів господар. – А не маєте – йдіть куди хочете.
Кікі здивувався, бо в країні Оз грошей взагалі нема, там кожен бере, що хоче, без плати. Тому грошей він не мав і тепер пішов шукати гостинності десь-інде. Проходячи повз вікна заїзду, він побачив одного літнього чоловіка, що рахував на столі чималу купу золотих кружалець. Кікі подумав, що це, мабуть, і є гроші. За одне кружальце можна купити вечерю й переночувати, подумав він, а тому перекинувся сорокою і, влетівши у відчинене вікно, вхопив дзьобом одне кружальце і вилетів. Старий не встиг нічого вдіяти: він боявся покинути на столі купу грошей і гнатися за сорокою, а поки зсипав золото в гаман і сховав гаман у кишеню, птаха-злодійка вже зникла з очей і шукати її було б безглуздям.
Кікі Ару перелетів неподалік на купу дерев, упустив монету на землю, вернувся у свою власну подобу, підняв золотого й сховав у кишеню.
– Ти ще пошкодуєш за цим! – раптом почув тоненький голосочок у нього над головою.
Кікі звів очі й побачив, що на гілочці сидить горобець і дивиться на нього.
– За чим пошкодую? – спитав він.
– Та я ж усе бачив, – пояснив Горобець. – Я бачив, як ти дививсь у вікно на золото, а потім перекинувся сорокою й обікрав старого, а тоді прилетів сюди й перекинувся із пташиної подоби у свою власну. Це чари, а чари – погане, незаконне діло. Крім того, ти вкрав гроші, а це ще більший злочин. Колись ти за цим пошкодуєш.
– Дарма, – насупившись, відказав Кікі.
– І ти не боїшся бути лихим? – спитав Горобець.
– Та я, скільки знаю, наче й не був лихим, – відповів Кікі, – та коли так, то я радий. Бо я не люблю добрих людей. Я завжди хотів бути лихим, тільки не знав, як ним стати.
– Ха-ха-ха, – гучно зареготав хтось позаду нього, – так і слід, хлопче! Я радий, що зустрів тебе, дай-но руку!
Горобець злякано цвірінькнув і полетів геть.
