САМОТНЯ КАЧКА
Тротта й Капітан Біл стояли перед Зачарованою Квіткою, буквально прирісши до землі.
– Ви не голодний, Капітане? – спитала дівчинка, протягло зітхнувши, бо вони простояли так уже багато годин.
– Що ж, – відказав моряк, – я не скажу, що не їв би, якби подали обід, але, мабуть, старі люди не так скоро голодніють, як молоді.
– Щодо цього я не певна, Капітане Біле, – замислено сказала Тротта. – Може, це залежить і від віку, але мені здається, що головне розмір. А що ви вдвічі більший за мене, то, мабуть, і вдвічі голодніший.
– Сподіваюся, що ні, – відказав він, – бо я ще можу трохи потерпіти. А ще сподіваюся, що Скляний Кіт поквапиться, та й Чарівник не забариться прибути до нас.
Тротта знову зітхнула й стала дивитись на Зачаровану Квітку, бо не було чого робити. Саме тоді на ній з’явивсь цілий букет рожевих півоній, але скоро вони зів’яли, і натомість розквітнув оберемок темно-синіх півників. Потім зацвіли жовті хризантеми, і коли вони розгорнули пелюстки й стали вже цілком розпукнутими квітками, то поступились місцем якимсь білим, кулястим у малинових цяточках – таких Тротта ще й не бачила.
– Ох, як мені страшенно набридло весь час бачити квітки, квітки й квітки, – мовила вона нетерпляче.
– Але ж гарні, – зауважив Капітан Біл.
– Я знаю, і якби приходити та дивитись на Зачаровану Квітку тоді, коли захочеться, було б дуже гарно, але як мусиш стояти й витріщатись на неї, хочеш ти цього чи ні, це вже не так приємно. Я, Капітане Біле, хотіла б, щоб на ній хоч часинку росли плоди, а не квітки.
Тільки-но вона це сказала, як білі кулі з малиновими цяточками зів’яли, і замість них з’явилось багато чудових спілих персиків. Тротта скрикнула з подиву й радості, простягла руку, зірвала персик і зразу почала його їсти з превеликим смаком. Капітан Біл трохи розгубився, коли Троттине бажання здійснилося так швидко, і не встиг він зірвати персик, як вони зникли й замість них з’явилися банани.
– Хапайте, Капітане! – вигукнула Тротта і, ще не доївши персика, другою рукою зірвала з куща банан.
Старий моряк ще не отямився. Він справді простяг руку, та було запізно – банани вже зникли, натомість з’явилися цитрини.
– Пхе! – вигукнула Тротта. – Цього їсти не можна.
Почекайте чогось іншого, Капітане.
Далі з’явились кокосові горіхи, але Капітан Біл похитав головою.
– Я не можу їх розбити, – пояснив він, – бо нема нічого, щоб ударити.
– Однаково, зірвіть хоч один, – порадила Тротта, але кокосові горіхи вже щезли, їх замінили якісь темно-лілові, грушовидні, зовсім невідомі їм плоди. І знов Капітан Біл завагався, а Тротта сказала йому.
– Треба було хапати персик і банан, як я. Коли не будете уважний, Капітане, то все проґавите. Нате вам половинку банана.
Поки вона це говорила, Заворожена Рослина вкрилась великими червоними яблуками, що росли на кожній галузці, і Капітан Біл уже не вагався. Він хапнув обома руками й зірвав двоє яблук, а Тротта, поки вони зникли, устигла зірвати тільки одне.
– Дивна річ, – зауважив моряк, жуючи яблуко, – що ці плоди не пропадають, коли зірвані, а коли їх зоставити на кущі – розпливаються в повітрі.
– Та й уся рослина дивна, – відказала дівчинка. – Така може існувати тільки в цій країні, де чари – звичайна річ. О, а це лайми. Не зривайте їх, бо оскома буде страшенна і… О! Вже сливи! – і вона вкинула яблуко в кишеньку фартушка й устигла схопити три сливи – кожна майже з куряче яйце завбільшки – перше ніж вони зникли. Капітан Біл теж зірвав кілька, але обоє були такі голодні, що не могли чекати й зразу почали їсти яблука та сливи, а Зачарована Рослина витворювала й далі всілякі плоди одні за одними.
Капітан перестав їсти, тільки коли з’явились дині-канталупи, таки зірвав одну й затиснув під пахвою, а Тротта, доївши сливи, ще взяла жменю вишень і помаранчу. Та коли на кущі по черзі поз’являлись мало не всі види плодів, цей плодовий урожай скінчився, то на кущі, як і раніше, почали з’являтися квітки.
– Цікаво, чому вона вернулась до квіток, – мовила Тротта спокійно, бо вона вже наїлась.
– Ну, ти ж сама сказала “хоч часинку”, – пояснив моряк. – Так воно й вийшло. А якби ти сказала “завжди”, то, може, на ній би весь час були плоди.
– Але чому вона кориться моїм бажанням? – спитала дівчинка. – Я ж не чаклунка, не відьма і взагалі ніяка не чарівниця.
– Мабуть, цей острівець – це острів Чарів, – відказав Капітан Біл, – і на ньому кожен, хто може сказати кущеві, що він має родити, він те й родить.
– Ви гадаєте, що я могла б забажати чогось іншого й дістати його? – спитала вона зацікавлено.
– Про що це ти думаєш, Тротто?
– Я думаю: а що як побажати, щоб оце коріння на наших ногах зникло й відпустило нас?
– Спробуй, Тротто.
Вона спробувала, але нічого не вийшло.
– Спробуйте ще ви, Капітане, – попросила вона.
Тоді Капітан Біл виявив бажання звільнитись, але теж марно.
– Ні, – сказав він, – шкода праці. Бажання впливають тільки на Зачаровану Рослину; але я радий, що ми хоч можемо примусити її родити плоди, бо тепер ми певні, що не помремо з голоду, перше ніж Чарівник прибуде сюди.
– Але мені вже набридає стояти тут так довго, – поскаржилась дівчинка. – Якби хоч можна було підняти одну ногу, мені було б легше.
– Отак і мені, Тротто. Я давно помітив: коли мусиш щось робити і не маєш куди дітись, то воно дуже скоро стає докукою.
– Люди, що можуть підняти одну ногу, навіть не цінують такого щастя, – замислено сказала Тротта. – Я досі ніколи не знала, як приємно, коли можна підняти одну ногу, потім другу, як лишень захочеш.
– Люди багато чого не цінують, – відказав моряк. – Коли щось раптом забиває тобі дух, ти зразу думаєш, що легке дихання – найлюбіша в світі річ. Коли людина здорова, вона не відчуває, яке це добро, та коли вона захворіє, то раз у раз згадує той час, коли була здорова. Більшість людей забувають подякувати Богові за те, що дав їм дві добрі ноги, – поки не втратять однієї, як оце я; а тоді вже буває запізно, лишається тільки хвалити його, що зоставив тобі хоч одну.
– Та ваша дерев’яна нога не така й погана, Капітане, зауважила вона, критично дивлячись на неї. – Принаймні не пустила коріння на острові Чарів, як наші живі ноги.
– Та я не нарікаю, – сказав Капітан Біл. – А що це пливе до нас, Тротто? – спитав він, дивлячись через квітку в річкову долину.
Дівчина теж подивилась у той бік і відповіла:
– Якась птаха. Наче качка, але я ще ніколи не бачила такої барвистої качки.
Птаха швидко й граційно пливла до острова Чарів, а коли підпливла близько, її розкішне оперення їх здивувало.
Пір’я мало безліч відтінків, лискучо-зелених, синіх і пурпурових, голівка в качки була жовта з червоним чубчиком, а хвіст – рожевий, білий і фіалковий. Коли качка допливла до острова, вона вийшла на берег і перевальцем, неквапно наблизилась до них, повертаючи голову то в один бік, то в другий, ніби хотіла краще роздивитись дівчинку й моряка.
– Ви чужинці, – сказала птаха, зупинившись біля них, – і острів Чарів спіймав вас і зробив своїми бранцями.
– Так, – підтвердила Тротта. – Ми пустили коріння, але, сподіваюся, не ростимемо.
– Ви меншатимете, – відказала Качка. – Ви щодень меншатимете, поки мало-помалу від вас не залишиться нічого. Так завжди буває на цьому острові Чарів.
– Звідки ти про це знаєш і хто ти така взагалі? – спитав Капітан Біл.
– Я Самотня Качка, – відповіла птаха. – Гадаю ви чули про мене?
– Ні, – сказала Тротта, – я принаймні не чула. А чому ж ти самотня?
– Бо не маю ні родини, ні родичів, – відповіла Качка.
– І друзів не маєш?
– І друзів. І робити мені нічого. Я вже прожила дуже довго й житиму вічно, бо я з країни Оз, де ніщо живе не помирає. Уяви собі, як це жити рік за роком, рік за роком, не маючи ні друзів, ні родини, нічого не робити. Чого ж ви дивуєтеся, що я самотня?
– А чом ти не заведеш хоч кількох друзів і не знайдеш що робити? – спитав Капітан Біл.
– Я не можу заводити друзів, бо кого б я не зустріла – птаха, звіра чи людину, – всі мені неприємні. За кілька хвилин я вже не зможу терпіти й вашого товариства, і тоді я покину вас і попливу геть, – сказала Самотня Качка. – А робити абищо – яке з цього пуття? Всі, кого я здибаю, щось роблять, тому я вирішила, що це вульгарне й нецікаве, і волію лишатись самотньою.
– І ти не полюєш, щоб прогодуватися? – спитала Тротта.
– Ні. В моєму діамантовому палаці, трохи вище над річкою, мені чарами подається їжа; але я їм рідко, бо це таке вульгарне!
– То ти, певне, Качка-Чарівниця, – зауважив Капітан Біл.
– Чому це?
– Бо звичайні Качки не мають діамантових палаців і чарівної їжі, як ти.
– Правда, і це ще одна причина, чому я самотня. Згадай, що я єдина Качка в країні Оз і не така, як усі інші Качки за її межами.
– Мені здається, що тобі подобається бути самотньою, – зауважив Капітан Біл.
– Ну, що подобається – цього я не можу сказати, – відповіла Качка, – та оскільки така вже моя доля, то я трохи пишаюся нею.
– А як по-твоєму, чому в усій країні Оз тільки одна-однісінька Качка? – зацікавлено спитала Тротта.
– Колись, багато років тому, я знала причину, але вже забула її, – відповіла Качка. – Причина чогось ніколи не буває така важлива, як воно саме, тому не варто пам’ятати нічого, крім того, що я самотня.
– А по-моєму, ти була б щасливіша, якби спробувала щось робити, – запевнила Тротта. – Коли не можеш нічого зробити для себе, то можна ж робити щось для інших, і тоді ти набудеш безліч друзів і більш не будеш самотньою.
– От ви вже робитесь мені неприємні, – сказала Самотня Качка, – і мені доведеться покинути вас.
– А ти б не могла трохи допомогти нам? – спитала дівчинка. – Коли в тобі є якась чарівна сила, ти могла б визволити нас із цієї халепи.
– Такої чарівної сили, щоб визволити вас із острова Чарів, я не маю, – відповіла Самотня Качка. – Моя сила дуже проста, але мені її вистачає.
– Якби тільки ми могли на чомусь сидіти, нам би легше було терпіти, – сказала Тротта, – але ж нема на чому.
– Тоді доведеться терпіти, – відказала Самотня Качка.
– Може, в тебе вистачить чарів, щоб зробити нам по дзиглику? – озвався Капітан Біл.
– Звідки Качці знати, що таке дзиглик? – почув він у відповідь.
– Але ж ти не така, як інші Качки.
– Це правда.
Дивне створіння начебто задумалось на хвильку, пронизливо дивлячись на них круглими чорними очицями.
Потім сказало:
– Часом, коли спека, я вирощую собі гриб, щоб сховатись під ним від сонця. А ви не можете сидіти на грибах?
– Коли будуть досить міцні, то зможемо, – відповів Капітан Біл.
– Тоді, перше ніж попливу геть, я зроблю вам їх, – сказала Самотня Качка й заходилась чалапати перевальцем по невеликому колу. Тричі пройшла праворуч, потім обернулась і тричі пройшла ліворуч. Потім тричі прострибала по колу вперед і тричі задки.
– Що це ти робиш? – спитала Тротта.
– Не перебивай. Це таке заклинання, – пояснила Самотня Качка, а тоді почала тихо крякати – часто-часто, але в тому кряканні не чути було ніяких слів. І крякала так довго, що Тротта знов вигукнула:
– Може, ти поквапишся й закінчиш це “заклинання”?
Коли тобі потрібне ціле літо, щоб виростити два гриби, невелика з тебе чарівниця.
– Я сказала – не перебивай! – суворо повторила Самотня Качка. – Коли ви будете аж надто неприємні, я втечу від вас, не скінчивши заклинання.
Тротта замовкла після цієї нотації, а Качка крякала далі.
Капітан Біл тихенько посміявся сам до себе й прошепотів до Тротти:
– Як на птаху, що не має чого робити, ця Самотня Качка чогось дуже багато товчеться. І я не певен, чи на тих грибах можна буде сидіти.
Ще не договоривши, моряк відчув, як щось торкнуло його ззаду, і, озирнувшись, побачив великий мухомор саме в потрібному місці й саме такий завбільшки, щоб на ньому сісти. Виріс мухомор і за Троттою, і дівчинка з радісним зойком сіла на нього. Сідало було дуже вигідне – і досить міцне, і м’яке, мов подушка. Навіть вага Капітана Біла не зломила його мухомора, і коли обоє посідали, то побачили, що Самотня Качка вже почалапала геть і дійшла до самої води.
– Щиро дякуємо! – гукнула Тротта, і моряк теж заволав: – Дуже вдячні!
Та Самотня Качка ніби й не чула. Навіть не глянувши більше в їхній бік, барвиста птаха ввійшла в воду і граційно попливла геть.
