СКЛЯНИЙ КІТ ЗНАХОДИТЬ ЧОРНИЙ САКВОЯЖ
Коли Кікі Ару обернув шістьох мавп на Велетнів-Вояків півсотні футів зростом, їхні голови піднеслися над вершечками дерев, що в цій частині лісу були не такі високі, як деінде, і хоч вони росли не дуже густо, тіла Велетнів-Вояків були такі великі, що ледве помістились між деревами, й гілля стискало їх з усіх боків.
Звичайно, Кікі нерозумно вчинив, зробивши Вояків такими великими, бо тепер вони не могли вийти з лісу.
Вони навіть кроку не могли ступити, ув’язнені між деревами.
Навіть якби вони були на малій галявині, то не змогли б вийти з неї, але вони були не на галявині, а в лісі край неї.
Спочатку інші мавпи, не зачаровані, боялися тих Вояків і квапливо повтікали звідти; та невдовзі, побачивши, що величезні люди стоять нерухомо, хоча й бурчать сердито через те, що їх отак відмінили, зграя мавп вернулась на те місце й почала цікаво розглядати їх, не здогадуючися, що насправді то мавпи, їхні друзі.
Вояки не могли бачити мавп, бо їхні голови були над деревами; вони не могли навіть підняти руку й вихопити гострого меча, так міцно тримали їх листаті гілки. Мавпи, зрозумівши, що ці Велетні безсилі, почали видиратися по них угору, і скоро вся зграя розсілась на плечах Велетнів, утупивши очі в їхні обличчя.
– Я Епу, твій батько! – гукнув один Велетень мавпі, що почепилась йому на ліве вухо; – але якийсь жорстокий Чаклун…
– А я Пікер, твій дядько, – сказав ще один Велетень іншій мавпі.
Так мавпи дуже скоро взнали правду, засмутилися долею своїх друзів та родичів і розізлились на того негідника – хоч би хто він був, – що так обернув їх. На вершечках дерев зчинився великий гамір, що принадив інших мавп, і на галявині та довколишніх деревах було їх повно.
Ренго, Сірий Мавпій, що був старшиною всіх мавпячих племен у лісі, почув той ґвалт і прийшов побачити, що такого скоїлось серед його народу. Розумніший і досвідченіший, він умить збагнув, що в цих перетвореннях винен чужинець-чаклун, схожий на якогось мішаного звіра. Він побачив, що шестеро Велетнів-Вояків – безпорадні в’язні через свій велетенський зріст і що визволити їх він безсилий. І хоча він боявся спіткати жахливого Чаклуна, та все ж побіг на велику галявину сказати Гугу-Королю про те, що сталось, і розшукати Чарівника з Озу, щоб урятував шістьох його зачарованих підданців.
Ренго вибіг на велику галявину саме в ту мить, коли Чарівник вертав усіх зачарованих круг себе в їхню справжню подобу, і зрадів, почувши, що лихого Звіра-Чаютуна подолано.
– Але тепер, о могутній Чарівнику, ти повинен піти зі мною туди, де шестеро мо’іх підданців обернені на шістьох Людей-Велетнів, – сказав він, – бо як їх покинути там, їхнє щастя і майбутнє життя будуть зруйновані.
Чарівник відповів не зразу, бо він подумав, що саме добра нагода здобути згоду Ренго на те, щоб він узяв кількох мавп із собою до Смарагдового міста на Озмин день народження і посадив їх у торт.
– Дуже багато ти просиш у мене, о Ренго, Сірий Мавпію, – сказав він, – бо чим більші Велетні, тим могутніші чари на них наслано і тим важче вернути їх до природної подоби. Проте я подумаю, що можна зробити.
Чарівник відійшов на другий кінець галявини, сів там на колоду й неначе заглибився в роздумах.
Скляний Кіт дуже зацікавився розповіддю Сірого Мавпія, і йому закортіло побачити, які ж ті Велетні-Вояки.
Почувши, що їхні голови височать над вершечками дерев, Скляний Кіт вирішив, що зможе побачити ті голови, коли видереться на велике дерево авокадо, яке стояло обіч галявини. Не сказавши нікому нічого, кришталевий звірок підійшов до дерева і, чіпляючись гострими скляними пазурами за кору, легко видерся на самий вершечок. Дивлячись на ліс, він побачив шість велетенських голів, хоча вони були досить далеко. Видовище було справді дивовижне, бо велетенські голови мали на собі велетенські вояцькі шапки з червоними й жовтими плюмажами й були вельми люті та грізні на вигляд, хоча мавпячі серця Велетнів у ту хвилину були повні страху.
Задовольнивши свою цікавість, Скляний Кіт почав спускатися з дерева вже повільніше. І раптом він побачив чорний саквояж, Чарівника, що висів на сучку. Ухопивши саквояж своїми скляними зубами, Кіт, хоч той саквояж був таки важенький для такої невеликої тварини, спромігся зняти його з сучка й безпечно спустити на землю. Потім озирнувся довкола, побачив Чарівника, що сидів на колоді, сховав чорний саквояж у опалому листі й подався до нього.
– Я забув сказати вам, – заговорив Кіт, – що Тротта й Капітан Біл у великій скруті, і я прибіг сюди, щоб розшукати вас і повести туди рятувати їх.
– Та що ти, Котику! Чому ж ти зразу не сказав? – вигукнув Чарівник.
– Бо я застав тут таку колотнечу, що аж забув за Тротту й Капітана Біла.
– А що з ними? – спитав Чарівник.
Тоді Скляний Кіт розповів, як вони вибрались по Зачаровану Квітку для подарунка Озмі на день народження й попались у пастку на химерному острові Чарів. Чарівник щиро стривожився, але похитав головою й сумно сказав:
– Боюся, що я не зможу допомогти своїм любим друзям, бо я загубив чорний саквояж.
– А як я знайду його, тоді підете? – спитав Кіт.
– Аякже! – відповів Чародій. – Та навряд чи Скляний Кіт зі своїм рожевим мозком спроможеться на те, чого не зумів ніхто з нас.
– То ви не в захваті від мого рожевого мозку? – спитав Кіт.
– Він гарний, – визнав Чарівник. – Але ж це не справжній мозок, і від нього не можна багато очікувати.
– А коли я знайду ваш чорний саквояж, і знайду його за п’ять хвилин, – тоді ви визнаєте, що мій рожевий мозок кращий за ваші звичайні людські мізки?
– Ну що ж, я визнаю, що він кращий шукач, – сказав Чарівник. – Але нічого в тебе не вийде. Ми шукали повсюди, але так і не знайшли чорного саквояжа.
– Це й показує, скільки ви знаєте, – відказав Скляний Кіт зневажливо. – Ось подивіться з хвилину на мій мозок, і побачите, як він закрутиться.
Чарівник став дивитися, бо йому дуже хотілося віднайти свій чорний саквояж, і рожевий мозок справді почав крутитись незвичайним чином.
– Ну, тепер ходімо зі мною, – звелів Скляний Кіт і повів Чарівника прямо туди, де він загріб саквояж листям. – Як підказує мій мозок, ваш чорний саквояж має бути отут.
Він розгріб листя й вигріб саквояж, а Чарівник умить схопив його з радісним зойком. Тепер, коли знайшлось його чарівне знаряддя, він був певен, що врятує Тротту й Капітана Біла.
Ренго, Сірий Мавпій, уже нетерпеливився. Він підійшов до Чародія й сказав:
– Ну, то що ви думаєте зробити з цими бідолашними зачарованими мавпами?
– Давай сторгуємося, Ренго, – відповів чоловічок. – Коли ти дозволиш мені взяти з дванадцять твоїх Мавп до Смарагдового міста й затримати їх там до дня народження Озми, я розіб’ю чари, накладені на шістьох Велетнів-Вояків і верну їм природну подобу.
Та Сірий Мавпій похитав головою.
– Я не можу цього зробити, – заявив він. – Мавпи будуть дуже самотні й нещасні у Смарагдовому місті, а ваші люди дражнитимуть їх і кидатимуть на них каміння, і вони тоді відбиватимуться й кусатимуться.
– Люди не побачать їх аж до бенкету в день народження Озми, – пообіцяв Чарівник. – Я зроблю їх зовсім маленькими – близько чотирьох дюймів на зріст – і триматиму в добрій клітці у своїй власній кімнаті, де їх не спіткає ніяка кривда. Я годуватиму їх найсмачнішою їжею, навчу їх деяких хитромудрих штук, а на день народження Озми сховаю дванадцять маленьких мавпочок у торті. Коли Озма розріже торт, мавпочки повискакують на стіл і показуватимуть гостям свої штуки. А наступного дня я привезу їх назад до лісу й зроблю такими завбільшки, як вони й були, і вони матимуть багато чого цікавого розповісти своїм друзям. Що ти на це скажеш, Ренго?
– Я скажу – ні! – відповів Сірий Мавпій. – Я не хочу, щоб мої Мавпи були зачаровані й виробляли штуки на розвагу людям Озу.
– Що ж, гаразд, – спокійно сказав Чарівник. – Тоді я поїду. Ходімо, Дороті, – покликав він дівчинку, – рушаймо в путь.
– То ви не хочете рятувати тих шістьох Мавп, що стали Велетнями-Вояками? – занепокоєно спитав Ренго.
– А з якої речі? – відказав Чарівник. – Коли ти не хочеш зробити мені ту послугу, за яку я прошу, то й від мене не можеш сподіватися послуги.
– Стривайте, – сказав Сірий Мавпій. – Я передумав.
Якщо ви добре ставитиметесь до дванадцятьох Мавп і привезете їх до лісу живими й цілими, я дозволю вам узяти їх.
– Дякую, – весело відказав Чарівник. – Зараз підемо й урятуємо тих шістьох Велетнів-Вояків.
Тоді весь гурт покинув галявину й подався до того місця, де Велетні й досі стояли між дерев. Сотні мавп – макаки, павіани, орангутанги – зібрались навколо них, і їхнє шалене джерготіння чути було за милю. Та Сірий Мавпій враз угамував цей ґвалт, і Чарівник, не гаючи й хвилини, розвіяв чари. Спочатку один, потім другий Велетень-Вояк зник і став знову звичайною мавпою, невдовзі всі шестеро вернулись у свої колишні подоби.
Після цього велике мавпяче військо дуже прихилилося до Чарівника, і коли Сірий Мавпій оголосив, що Чарівник хоче позичити дванадцять мавп, щоб на два тижні взяти їх із собою до Смарагдового міста, напросилась майже сотня – так повірили вони в цього чоловічка, що врятував їхніх товаришів.
Чарівник вибрав дванадцять, що здались йому найрозумнішими й найлагіднішими вдачею, а потім відчинив чорний саквояжик і видобув звідти чудернацької форми таріль, срібний ззовні й золотий ізсередини. В цей таріль він насипав якогось порошку й підпалив його. Пішов густий дим, що зовсім огорнув дванадцятьох мавп і самого Чарівника, а коли дим розійшовся, таріль перетворився в золоту клітку зі срібними гратками, а дванадцять мавп стали кожна зо три дюйми завбільшки й сиділи всі вигідненько в тій клітці.
Тисячі волохатих тварин, що бачили це чарівне перетворення, були вельми здивовані й виражали хвалу Чарівникові, голосно лементуючи та розгойдуючи гілля, на якому сиділи. Дороті сказала: “Чудовий фокус, Чарівнику!” – а Сірий Мавпій зауважив: “Ти напевне найчудесніший чарівник на всю країну Оз!”
– Та де! – скромно відповів чоловічок. – Гліндині чари кращі, ніж мої, але й мої, здається, досить добрі для звичайних випадків. А тепер ми, Ренго, попрощаймось, і я обіцяю вернути тобі твоїх мавп веселими й здоровими, як тепер.
Чарівник їхав верхи на Голодному Тигрі й тримав клітку дуже обережно, щоб не хилитати нею. Дороті їхала на спині в Лева-Боягуза, а Скляний Кіт, як і доти, біг попереду, показуючи їм дорогу.
Гугу-Король, лежачи на колоді, дивився, як вони від’їздять, а прощаючись, сказав їм:
– Тепер я знаю, що ви друзі звірів і що весь лісовий народ може довіряти вам. Віднині, коли Чарівник з Озу і Принцеса Дороті прийдуть до Лісу Гугу, їм тут будуть раді, й вони будуть тут у такій безпеці, ніби в Смарагдовому місті.
