НЕЗВИЧАЙНА ПОДОРОЖ
Бачте, – пояснив Скляний Кіт, – той острів Чарів, де попали в пастку Тротта й Капітан Біл, – також у краю Лісняків, тільки в його східному боці, і звідси туди навпростець не далі, ніж до Смарагдового міста. Тому ми виграємо час, коли підемо прямо через гори.
– А ти певен, що знаєш дорогу? – спитала Дороті.
– Я знаю всю країну Оз краще за будь-яке живе створіння, – запевнив Скляний Кіт.
– Ну, то йди попереду й веди нас, – сказав Чарівник. – Ми й так уже змусили наших бідолашних друзів чекати надто довго, і що скоріш ми їх порятуємо, то краще для них.
– А ви певні, що зможете визволити їх? – спитала дівчинка.
– Не маю сумніву, – запевнив Чарівник. – Але я не можу сказати, до яких саме чарів треба буде вдатись, поки не прибуду туди й не побачу, як саме вони зачаровані.
– Я чував про той острів Чарів, де росте Зачарована Квітка, – зауважив Лев-Боягуз. – Колись давно, коли я ще жив у лісі, між звірами ходили оповідки про той острів і про те, як там посаджено Зачаровану Квітку ловити чужинців у пастку – людей чи звірів.
– І та Квітка справді така чудесна? – спитала Дороті.
– Кажуть, ніби то найпрекрасніша рослина в світі, – відповів Лев. – Сам я ніколи не бачив її, але мої знайомі звірі казали мені, що вони стояли на березі річки, дивились через воду на рослину в золотому вазоні й бачили сотні квіток усіляких видів і розмірів, що розцвітали на ній, швидко змінюючи одні одних. Кажуть, ніби як хто зірве таку Квітку, вона лишається свіжою довго, але, як їх не зривати, вони швидко зникають, натомість розцвітають інші. Через це, по-моєму, Зачарована Квітка – найчудесніша річ на світі.
– Але ж це все тільки оповідки, – сказала дівчинка. – А зривав хтось із твоїх знайомих квітку з чудесної рослини?
– Ні, – визнав Лев-Боягуз, – бо коли якась жива істота попаде на острів Чарів, де стоїть золотий вазон, та людина чи тварина пускає коріння й не може видобутися звідти.
– А що ж із ними стається потім? – спитала Дороті.
– Вони меншають з години на годину, з дня на день, поки не зникнуть зовсім.
– Тоді треба поквапитись, – занепокоєно мовила дівчинка. – А то Капітан Біл і Тротта стануть такі малі, що їм буде аж незручно.
Розмовляючи, вони швидко рухались далі, бо Голодному Тигрові й Левові-Боягузові треба було добре бігти, аби встигати за Скляним Котом. Вибравшись із Лісу Гугу, вони перетнули гірський кряж, потім широку рівнину і ввійшли в інший ліс, куди менший за той, де правив Гугу.
– Острів Чарів у цьому лісі, – сказав Скляний Кіт, – але річка аж із другого боку лісу. Між деревами стежки нема, але як ітимемо просто на схід, то натрапимо на річку, а там уже легко буде знайти й острів Чарів.
– А ти ходив уже через цей ліс? – запитав Чарівник.
– Не ходив, – признався Кіт. – Але я знаю, що ми вийдемо до річки, коли йтимемо на схід через ліс.
– Ну то веди, – сказав Чарівник.
Скляний Кіт рушив уперед; спочатку проходити між деревами було легко, але скоро підлісок та плеткі лози стали густі й переплутані, і, пропихавшись якийсь час крізь ці перешкоди, наші мандрівці попали в таке місце, де вже й Скляний Кіт не міг просунутись.
– Краще вернутись і знайти стежку, – підказав Голодний Тигр.
– Я дивуюся з тебе, – сказала Дороті, суворо дивлячись на Скляного Кота.
– Я сам із себе дивуюсь, – відказав Кіт. – Але кругом лісу дорога до річки дуже довга, і я думав, що ми виграємо час, коли підемо навпростець.
– Ти ні в чому не винен, – озвався Чарівник, – і я гадаю, що вертатись не треба: я можу прокласти тут стежку.
Відкривши свій чорний саквояжик, він пошпортався в талісманах і знайшов невелику сокирку, зроблену з якогось металу, так відполірованого, що він ясно блищав навіть у темному лісі. Чарівник поклав сокирку на землю і владно проказав:
Сокирко, хащі прорубай!
Рубай, рубай, часу не гай!
Рубай – і швидше проклади
На схід нам стежку, до води!
Враз сокирка почала рухатись і заблискала своїм широким лезом направо й наліво, прорубуючи шлях крізь плеткі лози та кущі й знищуючи плутанину так швидко, що Лев і Тигр, які несли на спинах Дороті, Чарівника й клітку з Мавпочками, змогли йти лісом досить шпарко. Хащі неначе танули перед ними, а сокирка рубала так жваво, що видно було тільки, як мелькає лезо. І враз зарості скінчилися.
Тоді сокирка, виконавши наказ, упала на землю й знерухоміла.
Чарівник підняв її, старанно обтер шовковою хусточкою й сховав до чорного саквояжика. Потім вони рушили далі й невдовзі вийшли до річки.
– Дайте розглядітись, – сказав Скляний Кіт, позирнувши вгору й вниз по річці. – Здається, ми вийшли нижче острова Чарів, отже, треба йти проти течії, поки натрапимо на нього.
І вони рушили понад річкою проти течії, без перешкод, рівненьким берегом. Та ось річка поширшала й круто звернула вбік так, що за тим поворотом все сховалося від очей.
Вони шпарко йшли далі й уже були недалеко від повороту, коли раптом почули чийсь голос:
– Побережіться!
Мандрівці враз зупинились, і Чарівник спитав:
– Чого поберегтися?
– Ви мало не наступили на мій діамантовий палац, – відповів голос, і перед ними з’явилась Качка в пишно-барвистому пір’ї. – Люди й звірі такі незграбні, – провадила Качка дратливо, – і чого це ви приперлись на цей берег?
Що ви тут робите?
– Ми прийшли рятувати своїх друзів, які застрягли на острові Чарів, що є на цій річці, – пояснила Дороті.
– Я їх знаю, – сказала Качка. – Я плавала, щоб побачити їх, і вони справді застрягли там. Але ви можете вертатись додому, бо їх уже ніяка сила не врятує.
– Це великий Чарівник з Озу, – пояснила Дороті показавши на низенького чоловічка.
– Ну, а я Самотня Качка, – відказала птаха, гордо проходжаючись перед ними, щоб покрасуватися своїм пір’ям. – Я велика лісова Чаклунка, це може вам сказати кожен звір, але навіть я не маю сили розвіяти жахливі чари того острова.
– То ти самотня тому, що ти Чаклунка? – спитала Дороті.
– Ні, я самотня тому, що не маю ні родини, ні друзів.
Але я люблю самотність, тому, будь ласка, не набивайтеся зі своєю дружбою. Ідіть собі, та глядіть не наступіть на мій діамантовий палац.
– А де він? – спитала дівчинка.
– За оцим кущем.
Дороті сплигнула з Левової спини й забігла за кущ поглянути на діамантовий палац Самотньої Качки, хоча барвиста птаха обурено закрякала. І справді за кущем дівчинка побачила блискучий купол, складений із діамантів найчистішої води, акуратно посклеюваних, із отвором збоку, якраз таким, щоб пройти Качці.
– Де ж ти набрала стільки діамантів? – зачудовано спитала Дороті.
– Я знаю одне місце в горах, де їх насипано, мов гальки на березі, – відповіла Самотня Качка, – і наносила їх сюди в дзьобі по одному, тоді вкинула в річку, щоб вода їх як слід відполірувала. Потім я збудувала цей палац, і я певна, що це єдиний діамантовий палац у всьому світі.
– Ну, принаймні єдиний відомий мені, – відказала дівчинка, – та коли ти живеш у ньому сама, то я не знаю, чим він кращий за дерев’яний, чи цегляний, чи з простого каміння.
– А мені байдуже, розумієш ти чи ні, – сказала Самотня Качка. – Але я, щоб трохи просвітити тебе, поясню, що будь-яка домівка має бути прекрасна для тих, хто живе в ній, і зовсім не обов’язково, щоб вона подобалась чужим людям. Діамантовий палац – моя домівка, і вона мені подобається. Тому я крякати хотіла на те, подобається вона тобі чи ні.
– Так мені ж палац подобається! – вигукнула Дороті. – Знадвору він дуже гарний, але… – І урвала мову, бо Самотня Качка ввійшла маленькими дверима до свого палацу, навіть не попрощавшись. Дороті вернулася до своїх друзів, і вони рушили далі.
– Як ви гадаєте, Чарівнику, Качка правду сказала, що ніякі чари не врятують Тротту й Капітана Біла? – стурбовано спитала дівчинка.
– Ні, я думаю, що Самотня Качка помилялася, – поважно відповів Чарівник, – але можливо, що ці чари буде важче побороти, ніж я гадав. Я, звичайно, зроблю все, що можу, та ніхто не здатен зробити більше, ніж він може.
Це не зовсім розвіяло Доротине занепокоєння, але вона більше нічого не сказала, а скоро за коліном річки вони вже побачили острів Чарів.
– Он вони! – схвильовано вигукнула Дороті.
– Так, я бачу їх, – відказав Чарівник, кивнувши головою. – Вони сидять на двох великих мухоморах.
– Дивно, – зауважив Скляний Кіт. – Коли я покинув їх тут, ніяких мухоморів не було.
– Яка гарна квітка! – в захваті вигукнула Дороті, коли її погляд упав на Зачаровану Рослину.
– Не до квітки тепер, – озвався Чарівник. – Головне – вирятувати наших друзів.
Вони саме дійшли до місця навпроти острова Чарів, і Тротта та Капітан Біл, побачивши, що їхні друзі прибули, почали гукати, щоб вони швидше визволяли їх.
– Як ви там? – спитав Чарівник, приклавши руки дудочкою до рота, щоб вони там краще почули.
– Потрапили в халепу! – гукнув у відповідь Капітан Біл. – Заякорились тут і не можемо зрушити з місця, поки ви не знайдете способу обрубати швартові!
– Що він хоче цим сказати? – спитала Дороті.
– Ми не можемо ноги від землі відірвати! – на весь голос закричала Тротта.
– А чому? – спитала Дороті.
– Бо на них коріння виросло, – пояснила Тротта.
Розмовляти на такій відстані було важко, і Чарівник попросив Скляного Кота.
– Піди на острів і скажи нашим друзям, хай потерплять.
Ми прийшли визволити їх, але, може, пощастить не зразу, бо чари острова для мене нові, тож доведеться пробувати і сяк і так. Але я по змозі поспішатиму, так і скажи.
Тоді Скляний Кіт перейшов по дну річки на острів сказати Тротті й Капітанові Білові, щоб не хвилювались, а Чарівник зразу розкрив свій чорний саквояжик і почав готуватися.
