ЧАРІВНИКОВЕ ЧАКЛУВАННЯ
Спочатку він розіклав маленький срібний триніжок, а на нього поставив золоту чашу. В чашу він насипав два порошки – один рожевий, а другий небесно-блакитний – і полив їх жовтою рідиною з кришталевого флакона. Потім промурмотів якісь чарівні слова, порошки засичали, загорілись і випустили хмари бузкового диму, що полинув над річкою й огорнув Тротту, Капітана Біла разом із мухоморами, на яких вони сиділи, і навіть саму Зачаровану Рослину в золотому вазоні.
А коли дим розтанув у повітрі, Чарівник гукнув до в’язнів:
– Ви вже вільні?
І Тротта й Капітан Біл спробували ступити крок, але марно.
– Ні! – прокричали вони.
Чарівник замислено потер лисину, потім вийняв із саквояжика інше чаклунське приладдя.
Спочатку він набив срібного пістоля якоюсь чорною кулькою і вистрелив нею в острів Чарів. Кулька вибухнула над головою в Тротти й обсипала дівчинку дощем іскор.
– О! Гадаю, що це її звільнить, – сказав Чарівник.
Але Троттині ноги лишались так само вкорінені в землю острова Чарів. Чарівникові довелось пробувати щось інше.
Майже годину він невтомно старався, використавши майже все чаклунське приладдя, яке було в чорному саквояжику, але Капітан Біл і Тротта ще залишались у неволі.
– Ой лихо! – вигукнула Тротта. – Боюся, що доведеться їхати по Глінду.
Маленький Чарівник спалахнув від тих слів, бо його самолюбство зачепило те, що його чари слабкіші від чарів острова.
– Я ще не здамся, Дороті, – сказав він, – бо знаю багато способів, яких іще не пробував. Я не знаю, який чаклун зачарував цей острівець і яка його могутність, але я напевно знаю, що можу розбити будь-які чари, відомі звичайним чаклунам та відьмам, що жили в країні Оз. Це однаково, що відімкнути двері, – треба тільки добрати потрібний ключ.
– А що як ви не маєте потрібного ключа при собі, – запитала Дороті, – що тоді?
– Тоді нам доведеться зробити ключ, – відповів Чарівник.
Тим часом Скляний Кіт вернувся по дну з острова і сказав Чарівникові:
– Вони там на острові вже бояться, бо робляться щохвилини менші. Вже тепер, коли я залишав їх, Тротта і Капітан Біл поменшали десь так наполовину.
– Гадаю, – замислено мовив Чарівник, – що мені краще дістатись до берега острова, де я зможу говорити з ними й діяти успішніше. Як потрапили на острів Тротта й Капітан Біл?
– На плоту, – відповів Скляний Кіт. – Їхній пліт тепер онде на березі.
– Боюся, що в тебе не стане сили перегнати пліт сюди, правда ж?
– Так, я б його й з місця не зрушив, – сказав Кіт.
– Я спробую перегнати, – зголосився Лев-Боягуз. – Я теж страшенно боюся, що острів Чарів спіймає мене, але спробую дістати пліт і пригнати сюди, до вас.
– Дякую, друже, – відказав Чарівник.
Лев стрибнув у річку й могутніми змахами лап поплив туди, де був витягнений на берег острова пліт. Зачепивши його однією лапою, він став загрібати воду трьома, і такий дужий був цей звір, що справді спромігся стягти пліт у воду й повільно поволік туди, де стояв на березі річки Чарівник.
– Добре! – задоволено вигукнув Чарівник.
– А можна й мені з вами? – спитала Дороті.
Чарівник завагався.
– Якщо обіцяєш не сходити з плота й не ступати ногою на берег, нічого з тобою не станеться, – вирішив він.
Доручивши Голодному Тигрові та Левові-Боягузові стерегти, поки він повернеться, клітку з мавпочками, Чарівник зійшов з Дороті на пліт.
Весло, яке витесав Капітан Біл, було ще там, і маленький Чарівник доплив неоковирним плотом до острова Чарів і причалив якомога ближче до того місця, де вкоренились у землю Тротта і Капітан Біл.
Дороті жахнулася, побачивши, якими маленькими стали в’язні, а Тротта сказала друзям:
– Якщо ви не врятуєте нас якомога скоріш, то від нас нічого не залишиться.
– Потерпіть, любі мої, – порадив Чарівник і вийняв із чорного саквояжика сокирку.
– Що ви хочете нею робити? – спитав Капітан Біл.
– Це чарівна сокира, – відповів Чарівник. – Коли я накажу їй рубати, вона обрубає коріння з ваших ніг, і ви зможете добігти до плота, перш ніж воно відросте.
– Не треба! – злякано вигукнув моряк. – Не треба, чуєте? Це коріння все з нашої плоті, і наші тіла годують його, поки воно вростає в землю.
– Обрубати це коріння, – докинула Тротта, – це однаково, що обрубати пальці на руках і на ногах.
Чарівник сховав сокирку в чорний саквояжик і видобув звідти срібні щипці.
– Ростіть – ростіть – ростіть! – наказав він щипцям, і вони зразу почали рости, аж поки дотяглись від плота до бранців острова.
– Що ви знов хочете робити? – спитав Капітан Біл, з острахом дивлячись на щипці.
– Це чарівне знаряддя витягне вас із корінням і поставить на пліт, – відповів Чарівник.
– Не треба! – благально вигукнув моряк, здригнувшись. – Це ж буде страшенно боляче.
– Це буде так, наче рвати зуби – виривати нас із корінням, – додала Тротта.
– Змалійте! – наказав Чарівник щипцям, і вони зразу стали маленькі, а він укинув їх до чорного саквояжика.
– Боюся, друзі, що цього разу нам кінець, – гірко зітхнувши, мовив Капітан Біл.
– Будь ласка, скажіть Озмі, – попросила Тротта, – що ми попали в біду, намагаючись дістати для неї гарний подарунок на день народження. Тоді вона пробачить нам.
Зачарована Квітка гарна й дивовижна, але це тільки принада, щоб заманювати людей на цей жахливий острів, а потім нищити їх. Я певна, ви й без нас гарно відсвяткуєте Озмин день народження, і сподіваюсь, Дороті, що ніхто в Смарагдовому місті не забуде мене і нашого любого старенького Капітана Біла.
ДОРОТІ Й ДЖМІЛЬ
Дороті тяжко зажурилась і насилу стримувала сльози.
– Більше нічого ви не можете придумати, Чарівнику? – спитала вона.
– Поки що нічого, – відповів він. – Але я думатиму доти… доти… ну, допоки з думання вийде якесь пуття.
Якусь часину вони мовчали.
Дороті й Чарівник – сидячи в задумі на плоту, а Тротта й Капітан Біл – сидячи в задумі на мухоморах і помалу меншаючи.
Раптом Дороті сказала:
– Чарівнику, а я щось придумала!
– Що ж ти придумала? – спитав той, зацікавлено дивлячись на дівчинку.
– Ви пам’ятаєте те чарівне слово, що обертає людей?
– Атож, – відповів Чарівник.
– Так оберніть Тротту й Капітана Біла на пташок або на джмелів, і вони зможуть полетіти на той берег. А як будуть уже там, ви зможете вернути їм їхню звичайну подобу!
– Ви можете це зробити, Чарівнику? – жалібно спитав Капітан Біл.
– Гадаю, що можу.
– І з корінням разом? – спитала Тропа.
– Ну, коріння ж тепер частина тебе, і коли тебе обернути на джмеля, то ти обернешся на нього вся й визволишся з цього жахливого острова.
– Чудово! Зробіть це! – закричав моряк.
Тоді Чарівник промовив повільно й виразно:
– Я хочу, щоб Тротта й Капітан Біл стали джмелями – пірзкщгл!
На щастя, він вимовив чарівне слово точно так, як треба, і вмить Тротта й Капітан Біл зникли з очей, а високо вгорі над тим місцем, де вони щойно сиділи, забриніли два джмелі.
– Ура! – в захваті закричала Дороті. – Врятовані!
– Певне, так, – сказав Чарівник, не менше зраділий.
Джмелі на мить зависли над плотом, а тоді полетіли через річку туди, де чекали Лев і Тигр. Чарівник ухопив весло й погнав туди ж плота так швидко, як тільки міг. Коли вони допливли, Дороті й Чарівник сплигнули на берег, і маленький чоловічок нетерпляче спитав:
– А де джмелі?
– Джмелі? – перепитав Лев, який весь той час куняв і не знав, що сталось на острові Чарів.
– Так, їх було два.
Одного з’їв я, а другого Лев-Боягуз.
– О ненечко! – жахнулась Дороті.
– Малувато було на сніданок, – зітхнув Тигр, – але ми більш нічого не змогли спіймати.
– Яке страхіття! – ридала Дороті, заламуючи руки в розпачі. – Ви з’їли Тротту й Капітана Біла!
Але в ту ж мить над головою в неї загуло і на плече їй сіли два джмелі.
– Це ми, – сказав їй у вухо тонесенький голосок. – Я Тротта, Дороті.
– А я Капітан Біл, – озвався другий джміль.
Дороті мало не зомліла з полегкості, а Чарівник, що стояв поряд, почувши тоненькі голоски, засміявся й сказав:
– Ви не єдині джмелі в цьому лісі, але я вам раджу не підлітати близько до Лева й Тигра, поки не вернетесь у попередню подобу.
– Зробіть це зараз, Чарівнику! – порадила Дороті. –Бо вони такі маленькі, що з ними може трапитися що завгодно.
Чарівник виголосив наказ і вимовив чарівне слово, і в ту ж мить Тротта й Капітан Біл стали біля нього такі самісінькі, як були до початку їхньої небезпечної пригоди. Вони вже не були маленькі, бо Чарівник замість джмелиної подоби дав їм ту, якою колись наділила їх природа. Бридке коріння на ногах зникло під час перетворення.
Поки Дороті пригортала до себе Тротту, а та тихо плакала від щастя, Чарівник тиснув руку Капітанові Білу й поздоровляв його з порятунком. Старий моряк був такий радий, що потиснув лапу Левові, тоді скинув капелюха й уклонився Мавпочкам у клітці.
А потім Капітан Біл почав робити щось чудне. Він підійшов до великого дерева, дістав з кишені ножа й зрізав великий шматок товстої кори. Тоді сів на землю, знайшов у кишені клубочок міцної шворки – в його кишенях, здавалося, було все, що завгодно, – й заходився прив’язувати той шматок кори до підошви своєї здорової ноги, поверх шкіряної підметки.
– А це нащо? – спитав Чарівник.
– Не люблю ловити облизнів, – відповів моряк, – і тому вертаюсь на острів.
– Щоб знову пустити коріння? – несхвально вигукнула Тротта.
– Ні, цього разу я ухилюсь від чарів острова. Я помітив, що моя дерев’янка не прилипла, чи не пустила коріння, як і скляні лапи Скляного Кота. Чари можуть упіймати тільки те, що зроблене з живої плоті – чи то людської, чи то тваринної. Наші черевики шкіряні, а шкіра виробляється зі шкур тварин. Наші панчохи сплетені з шерсті, а шерсть зістрижена з вівці. Тому, коли ми вийшли на острів Чарів, наші ноги пустили там коріння й приросли до землі. А моя дерев’янка – ні. Отож я приладнав дерев’яну підкладку до моєї другої ноги, і чари мене не зупинять.
– Але нащо вам вертатися на острів? – спитала Дороті.
– Хіба ти не бачила Зачарованої Квітки в золотому вазоні? – відказав Капітан Біл.
– Звичайно, бачила, вона гарна й дивовижна.
– Ну, так Тротта і я вирушили в путь, щоб добути цю Чарівну Рослину як подарунок Озмі на день народження, і я хочу забрати її з собою до Смарагдового міста.
– Гарно було б, – із запалом вигукнула Тротта, – коли ви гадаєте, що можна зробити це безпечно!
– Я певен, що з корою на підошві ніякої небезпеки нема, – відказав моряк, – а коли все ж таки застрягну, то, гадаю, Чарівник визволить мене знову.
– Мабуть, таки визволю, – погодився Чарівник. – Що ж, коли хочете спробувати, Капітане, пливіть туди, а ми дивитимемось.
Моряк знову зійшов на пліт, погріб до острова Чарів і пристав там по змозі ближче до золотого вазона. Решта дивилась, як він іде по острову, бере обома руками вазон, легко піднімає його. Потім він переніс вазон на пліт і дуже обережно поставив там. На Квітку це начебто не вплинуло, бо коли Капітан Біл піднімав вазон, вона цвіла жовтими нарцисами, а поки він доніс її до плота, вона встигла розцвісти ще й тюльпанами та гладіолусами. А поки моряк веслував через річку туди, де його чекали друзі, на Чарівній Рослині по черзі з’явилося ще сім різних видів квіток.
– Мабуть, той чарівник, що поставив її на острові, ніколи не думав, що хтось її звідти забере, – сказала Дороті.
– Він вважав, що Квітка привабить тільки людей, а кожна людина, що попаде на острів, буде спіймана чарами, – додав Чарівник.
– А тепер, – зауважила Тротта, – ніхто більше не зацікавиться островом, і він уже не буде пасткою.
– Ну ось, – сказав Капітан Біл, переможно винісши Зачаровану Рослину на берег річки. Якщо Озма дістане на день народження кращий подарунок, то я б хотів знати, що воно таке.
– Так, звісно, це її дуже здивує, – озвалась Дороті, що стояла в шанобливому подиві перед пишними квітами й дивилася, як там жовті троянди змінюються на фіалки.
– Та вона здивує кожного в Смарагдовому місті! – палко запевнила Тротта. – І це буде подарунок Озмі від мене й Капітана Біла.
– А я гадаю, що в цьому і моєї є трохи заслуги, – заперечив Скляний Кіт. – Це ж я знайшов її й привів вас до неї, та й Чарівника сюди привів, коли ви попались у пастку.
– Це правда, – визнала Тротта, – і я розкажу Озмі про нашу пригоду і який ти був славний.
