ПОДАРУНКИ ОЗМІ НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Коли Капітан Біл, Тротта й Скляний Кіт рушили до таємного острівця на далекій річці по Зачаровану Квітку, Дороті знову задумалася: що ж подарувати Озмі? Зустрівши Клаптикову Дівчину, вона спитала:
– Що ти подаруєш Озмі на день народження?
– Я склала для неї пісеньку, – відповіла Клаптикова Дівчина, яку прозивали Вишкребкою і яка, хоча була напхана ватою, мала в голові якийсь мозок-вінегрет. – Пісенька чудова, а приспів у ній такий:
Я дурненька,
Ви гарненька,
Озмо-цвіт;
Я нахабна,
Ви привабна,
Озмо-цвіт;
Я латкаста й блискітлива,
Ви прекрасна, ви вродлива,
Будьте ж ви всі дні щаслива,
Озмо-цвіт!
– Як тобі подобається, Дороті? – спитала Клаптикова Дівчина.
– Чи це справжня поезія, Вишкребко? – з сумнівом відказала Дороті.
– Не гірша за будь-яку ходячу пісеньку, – запевнила Клаптикова Дівчина. – Я й назву їй дала шикарну: “Нині в Озми славне свято, Нумо ж весело співати, Бо вона в цей день родилась, хоч-не-хоч”.
– Якась надто довга назва, Вишкребко, – сказала Дороті.
– Зате ж стильно, – відказала Клаптикова Дівчина, підстрибнула, зробила сальто й приземлилась на одну набиту ватою ногу. – Нині назви часом бувають довші за самі пісні.
Дороті пішла далі, повільно простуючи до палацу, де зустріла Залізного Дроворуба, що саме піднімався сходами до парадних дверей.
– Що ти збираєшся подарувати Озмі на день народження? – спитала вона.
– Це таємниця, але тобі я скажу, – відповів Залізний Дроворуб, що був тепер Імператором Моргунів. Я замовив своїм підданцям зробити для Озми гарний пояс, прикрашений чудовими бляшаними кнопками. Кожна кнопка буде обрамлена кільцем із смарагдів, а пряжка буде з чистої бляхи! Правда, гарно?
– Я певна, що їй сподобається, – сказала Дороті. –А ти не підкажеш, що могла б подарувати я?
– Уявлення не маю. Я сам три місяці думав, поки надумався.
Дівчина замислено обійшла палац і на задвір’ї наткнулась на знаменитого Страхопуда Озминського, якому двоє палацових слуг напихали ноги свіжою соломою.
– Що ти збираєшся подарувати Озмі на день народження? – спитала вона.
– Це буде сюрприз, – відповів Страхопуд.
– Я нікому не скажу, – пообіцяла Дороті.
– Ну, я замовив для неї солом’яні капці – з чистої натуральної соломи, завваж! Ще й з високохудожнім гаптуванням. Озма завжди захоплювалась моєю солом’яною начинкою, тому я певен, що такі гарні солом’яні капці потішать її.
– Озму потішить усе, що з любов’ю піднесуть їй друзі, – сказала дівчинка. – Чим клопочуся я, Страхопуде, так це тим, що подарувати б їй таке, чого вона ще не має.
– Оце ж і мене турбувало, поки я не придумав капців, – відказав Страхопуд. – Доведеться тобі подумати, Дороті; це єдиний спосіб натрапити на гарну думку. Якби я не мав такого чудесного мозку, то ніколи не додумався б до такої солом’яної прикраси на ноги.
Дороті вернулась до своєї кімнати, сіла й заходилася напружено думати. На підвіконні лежало, скрутившись калачиком, Рожеве Кошеня, і Дороті спитала його:
– Що можна подарувати Озмі на день народження?
– Дай їй молочка, – порадило Рожеве Кошеня. – Нічого кращого в світі я не знаю.
Кудлатий чорний песик Тото сів біля Доротиних ніг і звів на неї розумні очі.
– Тото, скажи мені, – попросила дівчина, – який подарунок на день народження сподобався б Озмі найдужче.
Чорний песик помахав хвостиком.
– Свою любов. Озмі найбільше в світі треба, щоб її любили.
– Так я вже люблю її, Тото!
– Тоді скажи їй, що ти її любиш удвічі більше, ніж досі.
– Але ж це буде неправда, – заперечила Дороті, – бо я завжди любила її так, що дужче вже не можна. Крім того, я хочу піднести Озмі якийсь подарунок, бо всі інші будуть підносити подарунки.
– Що ж, подумаймо, – сказав Тото. – А що, коли віддати їй оте ні на що непотрібне Рожеве Кошеня?
– Ні, Тото, це не годиться.
– Тоді шість поцілунків.
– Ні, це не подарунок.
– Ну, тоді доведеться тобі придумувати самій, Дороті, – зітхнув песик. – Як на мене, то ти вибагливіша за саму Озму.
Дороті вирішила: як хто й може їй допомогти, то це Глінда Добра, чудесна Чарівниця країни Оз, вірна Озмина підданка й подруга. Але Ойндин замок був у краю Стовбунів, таки далеченько від Смарагдового міста.
Дівчинка пішла до Озми й попросила в неї дозволу скористатись Дерев’яною Кобилицею та королівським Червоним Повозом, щоб поїхати в гості до Глінди. Юна Правителька поцілувала Принцесу Дороті й радо дала дозвіл.
Дерев’яна Кобилиця була одним із найдивовижніших створінь у країні Оз. За тулуб їй правила невелика колода, а за ноги – цурпалки, забиті в тулуб. Очима їй були сучки, рот був пропилений у одному кінці колоди, а замість вух вона мала дві скіпки. Замість хвоста на задньому кінці колоди зоставили невелику гілочку.
Оживила Дерев’яну Кобилицю, на якій розпилювали дрова, сама Озма під час однієї зі своїх перших пригод і так дуже полюбила цю химерну тварину, що звеліла підкувати її золотими підковами, щоб вони не стиралися. Кобилиця бігала швидко й залюбки возила людей, хоч вона уміла й говорити, коли треба, але рідко озивалась сама – хіба тоді, коли до неї зверталися. Коли Кобилицю запрягали в Червоний Повіз, віжки, щоб правувати нею, були непотрібні – їй досить було сказати, куди їхати.
Тепер Дороті сказала їй їхати до замку Глінди, і Кобилиця повезла її туди з казковою швидкістю.
– Гліндо, – сказала Дороті, привітавшись з Чарівницею, високою і ставною жінкою із вродливим, сповненим гідності обличчям, убраною в розкішну й гарно пошиту сукню, – що ти збираєшся подарувати Озмі на день народження?
Чарівниця всміхнулась і відповіла:
– Заходь до дворика, покажу.
Вони ввійшли у дворик, з усіх боків оточений крилами замку, а зверху нічим не покритий; там було повно квіток, водограїв, статуй тонкої роботи й багато лавок та стільців із мармуру чи золотої філіграні. Там зібралося п’ятдесят молоденьких дівчат, Гліндиних служниць, зібраних з усіх частин країни Оз за їхній розум, красу й лагідну вдачу.
Стати Гліндиною служницею – то була велика честь.
Коли Дороті пройшла за Чарівницею в цей чудовий дворик, усі п’ятдесят дівчат старанно ткали щось, а їхні човники були наповнені блискучою скляною пряжею – такої Дороті ще ніколи не бачила.
– Що це, Гліндо? – спитала вона.
– Одне з моїх недавніх відкриттів, – пояснила Чарівниця. – Я знайшла спосіб, як робити пряжу зі смарагдів, розм’якшуючи ці камені, а потім випрядаючи з них довгі шовковисті волокна. Із цієї смарагдової пряжі ми тчемо тканину, щоб пошити Озмі розкішну парадну сукню до дня народження. Ти, певне, бачиш, що пряжа зберегла чудовий блиск смарагдів, із яких її зроблено, тому сукня в Озми буде така пишна, як іще світ не бачив, і саме пасуватиме нашій милій Правительці чарівної країни Оз.
Дороті аж очі засліпило блиском смарагдової тканини, частину якої дівчата вже виткали.
– Я ще зроду не бачила нічого подібного! – зітхнула вона. – Але підкажи мені, Гліндо, що я могла б подарувати в день народження нашій любій Озмі.
Добра Чарівниця довго думала, перше ніж відповісти.
Нарешті сказала.
– Звичайно, на Озмин день народження в королівському палаці буде велике свято і прийдуть усі наші друзі. То чи не спекти тобі гарний, великий торт для Озми і обставити його свічками?
– Просто торт, та й усе? – розчаровано вигукнула Дороті.
– До дня народження нічого кращого не придумаєш, – відказала Чарівниця.
– А скільки свічок має бути на торті? – спитала дівчина.
– Просто рядочок, – відповіла Глінда, – бо ніхто не знає, скільки Озмі років, хоч вона здається нам ще зовсім дівчинкою – такою свіжою та юною, ніби прожила зовсім небагато.
– Торт не дуже схожий на подарунок, – не здавалась Дороті.
– А ти зроби торт-сюрприз, – підказала Чарівниця. – Пам’ятаєш дитячу пісеньку про двадцятьох чотирьох дроздів, запечених у пиріг? Звісно, не конче тобі запікати туди живих дроздів, але можна придумати якийсь інший сюрприз.
– А який же? – жадібно спитала Дороті.
– Коли я тобі скажу, це вже буде не твій подарунок Озмі, а мій, – усміхнувшись, відказала Глінда. – Подумай гаразд, люба моя, і ти, я певна, придумаєш такий сюрприз, що дуже звеселить усіх Озминих гостей за бенкетним столом.
Дороті подякувала приятельці, сіла в Червоний Повіз і сказала Кобилиці відвезти її додому, до палацу в Смарагдовому місті.
Дорогою вона дуже серйозно обміркувала той сюрпризний торт до дня народження Озми й нарешті придумала, що робити.
Тільки-но вернувшись додому, вона пішла до Озминського Чарівника, що займав опоряджену для нього кімнату в одній з високих веж палацу, де він вивчав мистецтво чаклування, щоб бути готовим учинити такі чари, як звелить йому Озма для добра її підданих.
Чарівник і Дороті були давні друзі й зазнали разом багато дивних пригод. Це був низенький лисий чоловічок з гострими очима на круглому, веселому обличччі, а що за ним не водилося ні бундючності ні пихи, то його дуже любив увесь народ Озу.
– Чарівнику, – сказала Дороті, – я хочу, щоб ви допомогли мені зробити подарунок Озмі до дня її народження.
– Для тебе й для Озми я радий зробити що завгодно, – відповів він. – Що в тебе на думці, Дороті?
– Я збираюся спекти величезний торт – із глазур’ю, свічками і з усім іншим – самі знаєте.
– Дуже добре, – похвалив Чарівник.
– А середину того торта я лишу порожнисту і перекрию його ніби дахом із глазурі, – провадила дівчина.
– Дуже добре, – знову похвалив Чарівник, киваючи лисою головою.
– А в тій порожнині, – сказала Дороті, – я хочу сховати багато малесеньких мавпочок, у три дюйми заввишки, і коли торт поставлять на банкетний стіл, я хочу, щоб мавпочки проламали глазур і почали танцювати на скатерці. А потім – щоб кожна мавпочка відрізала скибку торта й піднесла комусь із гостей.
– О лишенько! – вигукнув маленький Чарівник, аж трусячись зі сміху. – Це все, чого ти хочеш, Дороті?
– Майже все, – відповіла вона. – А ви, Чарівнику, не придумаєте ще чогось такого, що могли б робити мавпочки?
– Не зразу, – відказав Чарівник. – Але де ти візьмеш таких малесеньких мавпочок?
– Оце ж ви й маєте допомогти мені, – сказала Дороті. В отих диких лісах краю Лісняків повно мавп.
– Великих, – зауважив Чарівник.
– Ну, то ми з вами поїдемо туди й наловимо великих мавп, а ви своїми чарами зробите їх маленькими – тридюймовими, і ми посадимо всіх мавпочок у кошик і привеземо додому. Потім ви навчите їх танцювати – отут нагорі, у вашій кімнаті, де ніхто не побачить їх. А на Озмин день народження ми посадимо їх у торт, і тоді вони вже знатимуть, що їм робити.
Чарівник подивився на Дороті захоплено й знов засміявся.
– Розумно придумано, люба моя, – сказав він, – і я не бачу причини, чом не зробити так, як ти кажеш, якщо тільки дикі мавпи погодяться на це.
– Ви гадаєте, що вони можуть відмовитися? – спитала дівчинка.
– Так, але, може, ми якось умовимо їх. Та хай там як, а спробувати варто, і я допоможу тобі, якщо ти згодна, щоб цей сюрпризний торт був твоїм і моїм подарунком Озмі.
Бо я й сам уже задумувався, що я їй подарую, а оскільки це я маю навчати мавпочок і робити їх маленькими, то, гадаю, ти могла б узяти мене в компанію.
– Атож, – погодилась Дороті. – З великою радістю.
– Ну, тоді домовилися, – сказав Чарівник. – Але по мавпочок треба вирушати негайно, бо мені потрібен буде час на те, щоб навчити їх, та й до Лісняцьких лісів, де вони живуть, неблизько.
– Та я будь-коли готова, – погодилась Дороті. – Попросимо в Озми Кобилицю?
Чарівник відповів не зразу. Спочатку обміркував її слова.
– Ні, – відповів він нарешті, – Червоний Повіз не проїде крізь густий ліс, а крім того, йти в дику глушину шукати мавп – справа досить небезпечна. Тому давай візьмемо з собою Лева-Боягуза й Голодного Тигра. Ми можемо їхати верхи на них не гірше, ніж у Червоному Повозі, і коли з’явиться якась загроза від звірів, ці двоє силачів і героїв захистять нас.
– Чудова думка! – вигукнула Дороті. – Ходімо ж і спитаймо Голодного Тигра й Лева-Боягуза, чи допоможуть вони нам. А Озми треба спитатися, чи можна нам вирушати.
– По-моєму, не треба, – відповів Чарівник, беручи свій капелюх і чорний саквояж з чарівним знаряддям. – Це ж має бути сюрприз до дня народження, тому їй не слід знати, куди ми їдемо. Ми просто лишимо записку – на випадок, якщо Озма про нас питатиме, – що повернемось за кілька днів.
