ПРИЛИПЛИ
День уже хилився до вечора, коли він докінчив плота.
– Не дуже великий, – сказав старий моряк, – але я важу небагато, а ти, Тротто, ще вдвічі менше, а Скляного Котюню можна не рахувати.
– Але він надійний? – спитала дівчинка.
– Так, його стане на те, щоб донести нас до острова й назад, а більше нам і не треба.
По цих словах Капітан Біл зіпхнув плота у воду і, коли він загойдався на хвильках, зійшов на нього й простяг руку Тротті, й та швидко стрибнула за ним. Скляний Кіт опинився на плоту останнім.
Моряк вирубав довгу жердину, вистругав весло і з його допомогою досить легко вів пліт через річку. Що ближче вони підпливали до острова, то краще бачили Зачаровану Квітку і швидко пересвідчилися, що Скляний Кіт не перехвалив її анітрохи. Кольори квіток, що часто змінювали одна одну, були напрочуд яскраві й гарні, а форма їх різноманітна й цікава. Вони взагалі не схожі були на звичайні квіти.
Тротта й Капітан Біл так пильно вдивлялися в золотий вазон із Зачарованою Квіткою, що ледве помічали самий острів, поки пліт не ткнувся в його піщаний берег. Аж тоді Тротта вигукнула:
– Що за диво, Капітане Біле – тут не росте ні билинки, крім Зачарованої Квітки!
Тоді й моряк глянув на острів і побачив, що там є тільки гола земля, без камінця, без листочка й без травинки.
Тротта, якій не терпілося роздивитися Квітку краще, сплигнула з плота на берег і побігла до золотого вазона.
Там вона сповнена подиву зупинилась перед ним. Капітан Біл підійшов не кваплячись і теж постояв часинку в безмовному захваті:
– Озмі сподобається, – зауважив Скляний Кіт і сів на землю, спостерігаючи переміну барв на квітках. – Я певен, що такого гарного подарунка на день народження вона не одержить ні від кого.
– Як ви гадаєте, Капітане, вона дуже важка? І чи ми довеземо її додому, не зламавши? – стурбовано спитала Тротта.
– Та я піднімав куди більші речі! – відповів моряк. – Але спробуймо, скільки вона важить.
Він хотів був ступнути вперед, але не зміг відірвати від землі живої ноги. Дерев’яна була цілком вільна, а живої – не зрушити.
– Я, здається, прилип, Тротто, – сказав він, спантеличено дивлячись на ногу. – Це й не багно, і не клей, але щось мене тримає.
Дівчинка спробувала підняти свої ноги, щоб підійти до свого супутника, але земля тримала їх так само міцно, як і Капітанову. Вона спробувала човгнути ними або повернути їх, але марно: ноги не вдавалося зрушити ні на волосинку.
– Чудасія! – вигукнула Тротта. – Як ви гадаєте, Капітане Біле, що з нами сталося?
– Спробую зміркувати, – відповів моряк. – Ану роззуйся. Може, це шкіряні підошви прилипли до землі.
Тротта нахилилась і розшнурувала черевички, але виявилося, що вона не може витягти з них ніг. Тоді Скляний Кіт, що як звичайно ходив навкруги, сказав:
– Ваша нога пустила коріння, Капітане, і я бачу, як воно входить у землю, а там розходиться в усі боки. Те саме і з Троттою. Ось чому ви не можете рухатись. Вас тримає коріння.
Капітан Біл був досить огрядний і не міг бачити своїх ніг, але він присів навпочіпки, роздивився Троттині ноги й вирішив, що Скляний Кіт має рацію.
– Не пощастило, – сказав він скрушним голосом, видно, тяжко засмучений тим, що побачив. – Ми, Тротто, в’язні на цьому кумедному острові, і я хотів би знати, як нам звільнитися, щоб вернутись додому.
– Тепер я знаю, чому Калід сміявся з нас, – сказала дівчинка, – і чому, як він каже, на цей острів не приходить жоден звір. Ця потвора знала, що ми попадемося, й не остерегла нас.
Тим часом Калід, хоча й міцно припнутий до землі тичкою Капітана Біла, все дивився на острів, і бридкий вираз, що був на його морді, коли він глузував з Капітана Біла й Тротти, вже змінився на потішений і зацікавлений. Коли він побачив, що мандрівці справді допливли до острова й стоять перед Зачарованою Квіткою, він задоволено зітхнув. Протягле, глибоке зітхання роздимало йому груди, поки звір не відчув, що тичка, яка не пускала його, трохи зрушилась, ніби витягаючись із землі.
– Ага! – промурмотів Калід. – Ще трохи, ще трохи, і я визволюсь і зможу піти геть!
І він почав дихати скільки сили, за кожним могутнім вдихом роздимаючи груди чимдужче і таким чином за кожним разом трохи витягаючи кілок із землі. І врешті Калід, користуючись і глибоким диханням, і м’язами всіх чотирьох лап, став на піску зовсім вільний. Правда, його наскрізь пронизував кілок, тому він знайшов камінь, глибоко вгрузлий у землю, впер гострий кінець кілка в той камінь і випхав його, скільки можливо, із себе. Потім, зачепивши кілок верхнім кінцем за якийсь колючий кущ і, корчачись усім тілом, зовсім висмикнув його.
– Ну от! – вигукнув він. – Як не рахувати двох дірок у шкірі, мені не гірше, ніж будь-коли, але мушу визнати, що той старий одноногий чолов’яга врятував себе й дівчисько, пришпиливши мене до землі.
Все ж каліди, хоча й найнеприємніші створіння в країні Оз, були чарівними мешканцями чарівної країни, і в їхній натурі до зла було домішано бодай трошки добра. Цей Калід був не дуже мстивий, і тепер, коли його недавні вороги опинились під загрозою згуби, його злість на них вивітрилась. “Наш Король Калідів, – подумав він, – теж має якусь чарівну силу. Може, він зуміє якось залатати оці дві дірки в моєму тілі”.
Отож, звертаючи на Тротту й Капітана Біла не більше уваги, ніж вони на нього, він увійшов у ліс і побіг таємною стежкою, що вела до захованого в хащах оселиська всіх калідів.
Поки Калід силкувався звільнитись, Капітан Біл дістав з кишені люльку, натоптав її тютюном і закурив. Тоді, пахкаючи димком, замислився, що можна зробити.
– Скляному Котові нічого не сталося, – сказав він, – і моя дерев’яна нога теж не вкоренилась і не росте. Отже, в пастку попадається тільки живе тіло.
– Це все чари, Капітане!
– Я знаю, Тротто, це мене й бентежить. Ми живемо в чарівній країні, а самі не знаємо ніяких чарів і тому не можемо визволитись.
– А не могли б нам допомогти Чарівник з Озу або Глінда Добра? – спитала дівчинка.
– О! Здається, ми дійшли якоїсь думки. Я б і сам, може, набрів на неї за хвилину чи дві. На щастя, Скляний Кіт вільний і може побігти назад до Смарагдового міста й сказати Чарівникові про наш клопіт та попросити, щоб він прибув і вирятував нас.
– Ти підеш? – дуже поважно спитала Тротта Кота.
– Я не гонець, щоб мене посилали сюди-туди, – понуро відказало дивовижне звіреня.
– Але ж ти однаково підеш додому, – втрутився Капітан Біл, – бо, гадаю, не хочеш зоставатися тут. А коли ти вже будеш удома, тобі не дуже важко буде сказати Чарівникові, що сталося з нами.
– Це правда, – погодився Кіт, сидячи на своєму хвості й ліниво вмиваючись скляною лапкою. – Сказати Чарівникові мені неважко – коли я вже буду вдома.
– Може, ти підеш зараз? – благально мовила Тротта. – Ми не хочемо зоставатися тут довше, ніж необхідно, а в Озі кожне цікавитиметься тобою, називатиме тебе героєм і хвалитиме тебе за те, що ти визволив друзів з біди.
Це був найкращий спосіб домогтися чогось від Скляного Кота, бо він був дуже марнославний і любив, щоб його хвалили.
– Так, зараз і піду, – відказало звіреня, – і скажу Чарівникові, щоб прибув і порятував вас.
По тих словах він спустився до води й зник під нею.
Скляний Кіт не міг сам дати раду плотові, а тому пройшов по дну річки, як і тоді, коли побував на острові вперше, і невдовзі вони побачили, як він з’явився на другому березі й подріботів до лісу, де скоро зник між деревами.
Тоді Тротта важко зітхнула.
– Капітане, – сказала вона, – ми у великій скруті. Тут нема чого їсти, і ми не можемо навіть лягти спати. Якщо Скляний Кіт не поквапиться і Чарівник теж, то я не знаю, що станеться з нами!
ЗВІРІ З ЛІСУ ГУГУ
Збори диких звірів у Лісі Гугу на світанку наступного дня були великим дивом. Ренго, Сірий Мавпій, відкликав своїх вартових-мавп з узлісся, і всі звірі, малі й великі, зібралися на просторій галявині, де відбувалися збори з усіх важливих нагод.
Посеред галявини стояла велика скеля з пласкою похилою поверхнею, і на тій скелі сидів величний Леопард Гугу, що був Королем Лісу. На землі поруч скелі сиділи Бру-Ведмідь, Лу-Одноріг, Ренго, Сірий Мавпій, – троє Королівських Радників, а перед ними стояли двоє дивовижних звірів, що називали себе Ле-Мав-Орами, а насправді були обернені Коструббо-Ном і Кікі Ару, Верхотур.
Далі розмістилися звірі – ряд за рядом, ряд за рядом!
Найменші сиділи найближче до Королівського трону; далі – вовки й лисиці, рисі й гієни тощо; за ними зібрались різні племена мавп, яких важко було утримувати в порядку, бо вони дражнили інших звірів і взагалі були великі шибеники. Позаду мавп – ягуари, пуми, тигри й леви та вся їхня рідня; далі – ведмеді всіх розмірів і мастей, за ними – бізони, дикі віслюки, зебри й однорога, ще далі – носороги й бегемоти, а на узліссі, під деревами, що замикають собою галявину, стояла шеренга товстошкірих слонів, нерухомих, наче статуї, тільки з блискучими й розумними очима.
Там було ще багато різних звірів, яких годі перелічити, і декотрі були зовсім не схожі на тих, що ми бачимо у своїй країні у звіринцях та зоопарках. Деякі прийшли з гір, що на захід від лісу, а деякі з рівнин на заході, а деякі з річки; але всі визнавали владу Гугу, який багато років правив ними мудро й змушував усіх коритися законам.
Коли звірі повсідались на галявині, а сонце, встаючи, кинуло своє перше ясне проміння через вершечки дерев, Король Гугу підвівсь на своєму троні. Велетенська постать Леопарда, що височіла над усіма, враз змусила всі збори притихнути.
– Брати, – сказав він своїм густим голосом, – у нас з’явивсь один чужинець, звір дуже дивний на вигляд, великий чарірник, спроможний міняти подоби людей і звірів, як захоче. Цей чарівник із іще одним, подібним до нього, прийшов до нас із неба, щоб остерегти нас від небезпеки, яка загрожує всім нам, і підказати спосіб, як уникнути цієї небезпеки. Він запевняє, що він наш друг, і вже показав мені й моїм радникам свою чарівну могутність. Хочете вислухати те, що він має сказати вам, – ту звістку, яку він приніс із неба?
– Хай говорить! – загули, ніби грім, великі збори всіх звірів.
Тоді Коструббо-Ном сплигнув на плоский камінь і став поряд із Королем Гугу, і збори ще раз загули, тільки вже тихіше – так-бо здивував звірів його химерний вигляд. Його лев’яча морда була облямована гривою з чисто-білого волосу; орлині крила виростали з лопаток на мавпячому тулубі й були такі довгі, що майже торкалися землі. На додачу до крил він мав могутні передні й задні лапи, а на кінці довгого міцного хвоста була золота куля. Жоден звір іще ніколи не бачив такого чудного створіння, отож самий вигляд чужинця, про якого їм сказано, що він іще й великий чарівник, сповнив усіх присутніх звірів шанобою й подивом.
Кікі лишався внизу, напівсхований за приступкою скелі, і його ледве помічали. Юнак розумів, що без його чарівної сили Ном безпорадний, але розумів і те, що з Коструббо кращий промовець. Тому він погодився, щоб Ном керував усім.
– Звірі Лісу Гугу! – почав Коструббо-Ном, – мій товариш і я – ваші друзі. Ми чарівники і з нашої домівки на небі можемо дивитися вниз на країну Оз і бачити все, що тут відбувається. Чуємо ми також те, що говорять люди внизу.
Отак ми почули, як Озма, що править країною Оз, сказала своїм людям: “Звірі в Лісі Гугу ледачі, й ми не маємо з них ніякої користі. Ходімо до їхнього лісу й зробімо їх усіх своїми бранцями. Ми позв’язуємо їх мотузками й битимемо палицями, поки вони почнуть працювати на нас і стануть нашими покірними рабами. І коли люди почули, що Озма з Озу сказала це, вони зраділи, зняли гучний крик і загукали: “Так і зробимо! Ми обернемо звірів Лісу Гугу на своїх рабів!”
Лихий старий Ном не зміг говорити далі, бо над зборами знявся такий гучний рев, що голос його потонув у тому реві.
Помалу рев затих, наче далекий грім, і Коструббо-Ном повів далі свою мову:
– Почувши, що озминські люди кують змову проти вашої волі, ми почали стежити, що ж вони робитимуть, і побачили, що всі вони сукають мотузки, довгі й короткі, щоб пов’язати наших друзів-звірів. Ви розізлились, але розізлились і ми, бо коли озминські люди стали ворогами звірів, вони стали й нашими ворогами. Адже ми також звірі, хоч і живемо на небі. І ми з товаришем сказали: “Врятуємо наших друзів і помстимося озминським людям”, – а тоді прилетіли сюди розказати вам про небезпеку і про те, як ми хочемо врятувати вас.
– Ми самі можемо врятувати себе! – вигукнув один старий Слон. – Ми можемо битись!
– Озминські люди – чаклуни, а проти чарів не можна битись, якщо ви самі не володієте чарами, – відповів Ном.
– Розкажіть, що ви надумали! – крикнув величезний Тигр, і решта звірів підхопили: – Розкажіть, що ви надумали!
– Дуже просту річ, – відказав Коструббо. – Своїми чарами обернути всіх вас, звірів, на людей – таких, як люди в Озі, – а озминських людей обернути на звірів. Тоді ви зможете жити в гарних оселях країни Оз, їсти смачну їжу озминських людей, носити їхнє гарне вбрання, співати, танцювати й бути щасливими. А озминські люди, ставши звірами, муситимуть жити тут, у лісі, полювати на їжу, битись за неї, часто голодувати, як ви тепер, а для ночівлі мати тільки постіль із сухого листя або нору в землі. Ставши людьми, ви, звірі, матимете всі вигоди, яких забажаєте, а озминські люди, ставши звірами, стануть дуже нещасні.
Отакий наш задум, і, коли ви згодні з ним, ми всі негайно вирушимо походом на країну Оз і швидко підкоримо ворогів.
Коли чужинець скінчив свою мову, зависла глибока тиша, бо звірі замислилися над тим, що він сказав. Нарешті один Морж спитав:
– А ти справді можеш обертати звірів на людей, а людей на звірів?
– Він може! Він може! – загукав Jly-Одноріг, схвильовано підстрибнувши на місці. – Він учора ввечері обернув мене на людину й може обернути нас усіх.
Тоді виступив наперед Король Гугу.
– Ви чули, що сказав чужинець, – промовив він, – і тепер повинні відповісти йому. Вирішувати маєте ви.
Погоджуємося ми з цим задумом чи ні?
– Так! – загукали декотрі із звірів.
– Ні! – загукали інші.
А декотрі мовчали.
Гугу обвів поглядом усі збори.
– Подумайте краще, не кваптеся, – запропонував він. – Від вашої відповіді дуже багато залежить. Досі ми не мали ніяких чвар із озминським людом, але ми горді й вільні і ніколи не будемо рабами. Подумайте гарненько, і, коли будете готові відповісти, я вас почую.
