ЧОРНИЙ САКВОЯЖ ПРОПАВ
Кікі Ару в подобі Ле-Мав-Ора видерся на високу товсту гілляку великого дерева, де ніхто не міг його побачити, і там розкрив чорний саквояж Чарівника, що його забрав із собою, коли відлітав із галявини. Йому було цікаво побачити; який вигляд мають чаклунські талісмани Чарівника, і він сподівався використати деякі з них, щоб набути ще більшої могутності. Але, вийнявши ті предмети один по одному з саквояжа, він мусив визнати, що не годен розгадати призначення жодного з них. А коли не знати, як ними користуватись, вони нічого не варті. Кікі Ару, Юнак-Верхотур, узагалі не був чарівник або чаклун, він не вмів робити нічого чудесного, а вмів тільки вживати чарівне слово, яке вкрав у свого батька на горі Жвак. Тому він повісив чорний саквояж на сучок і спустився на нижчу гілку подивитися, що роблять жертви його чарів.
А вони всі сиділи на плоскій вершині скелі й розмовляли так тихо, що Кікі не зміг нічого розчути.
– Це, звичайно, невдача, – сказав Чарівник у подобі Лиса, – але такі чари дуже легко розвіяти, коли ви знаєте, як це зробити й маєте потрібний для цього талісман.
Талісмани в моєму чорному саквояжику. Де ж той саквояж?
Ніхто цього не знав, бо ніхто не бачив, що його заніс із собою Кікі Ару.
– Ану спробуймо знайти його, – сказала Дороті-Ягнятко.
Вони всі зійшли зі скелі й обшукали галявину вздовж і вшир, але саквояжика з чаклунським знаряддям не знайшли. Гуска шукала так само ретельно, як і всі, бо якби вона його знайшла, то сховала б у такому місці, де Чарівник нізащо б його не відшукав: адже якби Чарівник обернув її в справжню подобу, разом з іншими, її б упізнали як Коструббо-Нома й вигнали б геть із країни Оз, поламавши всі плани завоювання цієї країни.
Тепер Коструббо вже не шкодував, що Кікі обернув усіх цих людей з Озу. Правда, лісові звірі так налякалися, що тепер нізащо не погодились би перекинутися на людей, але ж Кікі міг обертати їх проти їхньої волі, а коли вже вони стануть людьми, тоді неважко буде вмовити їх, щоб пішли війною на Оз.
Отже, ще не все пропало, думав старий Ном, і для нього зараз найголовніше – розшукати Юнака-Верхотура, який володіє таємницею перетворення. Тому, впевнившися, що чорного саквояжика на галявині нема, Гуска непомітно відійшла між дерева, а опинившись так далеко, що вони б не почули, почала гукати:
– Кікі Ару! Кікі Ару! Ґел-ґел-ґел! Кікі Ару!
А Хлопчик, Жінка, Лис, Ягнятко й Кролик, не знайшовши саквояжика, вернулись на скелю, охоплені дуже дивним почуттям.
– А де ж Гуска? – спитав Чарівник.
– Мабуть, утекла, – відказала Дороті. – Мені самій цікаво, де вона.
– Я гадаю, – сказав Гугу-Король, що був тепер гладкою Жінкою, – що Гуска – це той самий чужинець, котрий підмовляв нас на війну проти озминських людей. Коли так, то його перетворення – тільки хитрий фокус, щоб обдурити нас, і тепер він подався до свого спільника, отого підлого Ле-Мав-Ора, що слухався всіх його наказів.
– Що ж нам робити? – спитала Дороті. – Вернутися до Смарагдового міста отакими, як є, а потім поїхати до Глінди Доброї й попросити, щоб розбила чари?
– Гадаю, що так, – погодився Чарівник-Лис. – І ГугуКороля теж можна взяти з собою, нехай Глінда верне йому природну подобу. Але мені не хочеться лишати тут свій саквояжик із талісманами, бо без нього я втрачу багато своєї чарівної сили. Крім того, якщо я вернусь до Смарагдового міста в подобі Лиса, люди в Озі подумають, що я нікчемний чарівник, і втратять повагу до мене.
– Пошукаймо ще ваших амулетів, – запропонував ЛевБоягуз, – а потім, коли не знайдемо в цьому лісі чорного саквояжика, доведеться вертатись додому такими, як є.
– А чому ви сюди приїхали? – спитав Гугу.
– Ми хотіли позичити з десяток мавп і використати їх у день народження Озми, – пояснив Чарівник. – Ми думали зробити їх маленькими, навчити всіляких штук, а потім помістити в святковий торт.
– Ну, для цього треба домогтися згоди Ренго, Сірого Мавпія, – сказав Король Лісу. – Він старший над усіма племенами мавп.
– Боюся, що вже запізно, – з жалем мовила Дороті. – Задум був розкішний, але ми самі попали в халепу, і мені зовсім не подобається бути Ягнятком.
– Ти дуже гарненька й пухнаста, – зауважив Лев-Боягуз.
– Ну то й що, – відказала Дороті. – Я ніколи не була дуже горда собою, але волію лишатись такою, як народилась, і ні за що в світі цієї подоби не поміняла б.
* * *
Скляний Кіт, хоча й мав деякі неприємні звички і манери, все ж розумів, що Тротта й Капітан Біл – його друзі, і тому був щиро стурбований тим, що загнав їх у таку скруту, привівши до острова Зачарованої Квітки. Рубінове серце Скляного Кота було холодне й тверде, і все ж це було таки серце, а мати хоч би яке серце означає зважати на інших. Але химерне прозоре створіння не хотіло, щоб Тротта й Капітан Біл знали, що йому шкода їх, а тому рухалось дуже повільно, поки перейшло річку по дну й зникло з їхніх очей між лісовими деревами. А потім Кіт рушив просто до Смарагдового міста й біг так швидко, що здавалося, наче то кришталева стріла летить по долинах і рівнинах.
Будучи скляним, Кіт не знав утоми і, не маючи причин затримуватись у дорозі, добіг до Озминого палацу напрочуд швидко.
– Де Чарівник? – спитав він у Рожевого Кошеняти, що скрутилось клубочком на сонечку на першій приступці палацових сходів.
– Не турбуй мене, – ліниво відказало Рожеве Кошеня, чиє ім’я було Еврика.
– Мені треба негайно знайти Чарівника! – сказав Скляний Кіт.
– Ну то знайди його, – відказала Еврика і знов заснула.
Скляний Кіт метнувся сходами вгору й наткнувся на Тото, чорного песика Дороті.
– Де Чарівник? – спитав він.
– Подався в подорож із Дороті, – відповів Тото.
– Коли вони вирушили й куди? – допитувався Кіт.
– Учора, і я чув, що вони зібрались до великого лісу в краю Жвакунів.
– Ой лишенько, – забідкався Кіт. – Як далеко!
– Так вони ж поїхали верхи на Голодному Тигрі й Леві-Боягузі, – пояснив Тото, – і Чарівник узяв із собою свій чорний саквояжик із чарівним знаряддям.
Скляний Кіт добре знав великий Ліс Гугу, бо не раз проходив через цей ліс у своїх мандрах по країні Оз.
Тому він подумав, що Ліс Гугу ближче до острова Зачарованої Квітки, ніж Смарагдове місто, і коли він спроможеться розшукати Чарівника, то зможе повести його через край Лісняків туди, де ув’язнені Тротта й Капітан Біл. То була дика й безлюдна місцевість, але Скляний Кіт знав усі стежки.
Отже, часу буде змарновано небагато.
Не затримуючись, щоб розпитати далі, Кіт вибіг з палацу й зі Смарагдового міста і помчав прямісінько до Лісу Гугу. І знов скляний звірок летів через країну світляною стрілою, і ви здивувались би, коли б дізнались, як швидко він добіг до Лісу Гугу.
На деревах не було мавп-дозорних, щоб підняти тривогу при появі чужинця, й це була така незвичайна річ, що Скляний Кіт здивувався. Увійшовши в ліс, він невдовзі спіткав Вовка, який спершу сахнувся його перелякано.
Потім, роздивившися, що це тільки Скляний Кіт, Вовк зупинився, і Кіт побачив, що він увесь тремтить, ніби з великого страху.
– Що сталося? – спитав Кіт.
– Серед нас з’явився жахливий Чаклун! – вигукнув Вовк. – Він Міняє подобу всіх звірів – за одну мить – і робить їх своїми рабами.
Скляний Кіт усміхнувся й пояснив:
– Та це ж тільки Чарівник з Озу. Може, він трохи пожартував над вами, лісовим народом, але наш Чарівник нізащо в світі не скривдить звіра.
– Я не про того Чарівника кажу, – відповів Вовк. – А якщо ваш Чарівник з Озу – це той кумедний чоловічок, що приїхав на галявину верхи на великому Тигрі, то жахливий Чаклун обернув і його.
– Обернув Чарівника? Та не може бути! – заявив Кіт.
– Ба ні, може. Я власними очима бачив його оберненого на Лиса, а Дівчинка, що була з ним, обернена в кучеряве Ягнятко.
Тоді Скляний Кіт справді здивувався.
– А коли це сталося? – спитав він.
– Оце недавнечко на великій галявині. Там зібралися всі звірі, але розбіглись геть, коли Чаклун почав свої витівки, і я дякую долі, що втік у своїй природній подобі. Але я ще боюся й шукаю, де б заховатись.
З цими словами Вовк побіг далі, а Скляний Кіт, що знав, де та велика галявина, подався туди. Одначе тепер він ішов повільніше, зате його рожевий мозок крутився й перекочувався дуже швидко, бо він думав про дивовижні новини, почуті від Вовка.
Коли Скляний Кіт вийшов на галявину, він побачив там якогось Лиса, і Ягнятка, і Кролика, і Хлопчика-Жвакуна, і гладку Ліснячку, що всі ходили по галявині сюди й туди, наче знічев’я: то вони шукали чорний саквояж із чаклунським знаряддям.
Кіт якусь хвильку стежив за ними, потім вийшов на відкрите місце. І зразу Ягнятко кинулось до нього, вигукуючи:
– Ой, Чарівнику, тут Скляний Кіт!
– Де, Дороті? – спитав Лис.
– А ось!
Хлопчик, Жінка й іКролик теж підбігли вслід за Ягнятком та Лисом, обступили Скляного Кота і всі разом, майже хором спитали:
– Ти не бачив чорного саквояжа?
– Багато разів, – відповів Кіт, – але не останніми днями.
– Він пропав, – пояснив Лис, – і треба його розшукати.
– Ви Чарівник? – спитав Кіт.
– Так.
– А хто інші?
– Я – Дороті, – сказало Ягнятко.
– А я – Лев-Боягуз, – сказав малий Жвакун.
– А я – Голодний Тигр, – сказав Кролик.
– А я Гугу, Король Лісу, – сказала гладка Жінка.
Скляний Кіт сів на свій хвіст і засміявся.
– Оце чудасія! – вигукнув він. – Хто ж то втнув із вами такий жарт?
– Це ніякий не жарт, – відказав Чарівник. – Це була жорстока й лиха штука, і Чаклун, що зробив її, має голову лева, тулуб мавпи, крила орла й золотий ґудз на кінці хвоста.
Скляний Кіт знову засміявся.
– Цей Чаклун, певне, ще кумедніший, ніж ви. А де ж він тепер?
– Десь у лісі, – відповів Лев-Боягуз. – Він видерся на отой високий клен, бо може лазити по деревах, як мавпа, й літати, як орел, а потім зник у лісі.
– А був з ним іще один Чаклун, такий самий, як він, його приятель, – додала Дороті, – але вони, мабуть, посварились, бо перший, лихіший, обернув свого приятеля на Гуску.
– А що сталося з Гускою? – спитав Кіт, озираючись довкола.
– Напевне, пішла шукати свого приятеля, – відповів Гугу-Король. – Але Гуска не може бігати дуже швидко, тому ми могли б легко знайти її, якби захотіли.
– Найгірше з усього, – сказав Чарівник, – те, що пропав мій чорний саквояж. Він зник тоді, коли мене було обернено. Якби знайти його, я б міг легко розвіяти ці чари своїми, і ми б вернулись у власну подобу. Ти допоможеш нам знайти чорний саквояж, друже Котику?
– Аякже, – відповів Скляний Кіт. – Але я гадаю, що той дивний Чаклун заніс його з собою. Коли він справді Чаклун, то знає, що саквояж вам потрібен, і, може, боїться ваших чарів. Тому він, мабуть, забрав саквояж, і ви більш його не побачите, якщо не знайдете самого Чаклуна.
– Це схоже на правду, – озвалось Ягнятко, що було дівчинкою Дороті. – Сьогодні твій рожевий мозок, здається, працює дуже добре.
– Якщо Скляний Кіт має рацію, – сказав поважним тоном Чарівник, – то на нас чекає ще більший клопіт. Той Чаклун небезпечний, і якщо ми наблизимось до нього, він може надати нам подоб, куди непривабливіших за ці.
– Я не бачу, як ми могли б стати ще гіршими, – прогарчав Гугу, обурений тим, що він мусить бути в подобі гладкої Жінки.
– У кожному разі, – сказав Лев-Боягуз, – чогось кращого, ніж знайти Чаклуна й забрати в нього саквояж, ми не придумаємо. Може, пощастить викрасти, а може, умовити його, щоб віддав.
– А чому не знайти спочатку Гуску? – спитала Дороті. – Гуска, певне, люта на Чаклуна і, може, якось зуміє допомогти нам.
– Думка непогана, – відказав Чарівник. – Ходімо, друзі, треба знайти Гуску. Ми розділимось і шукатимемо в різних напрямках, і перший, хто знайде Гуску, хай приведе її сюди, де ми всі зійдемось за годину.
