16. Страшило думає
— Не можна не визнати, — почав Страшило, коли друзі знову зібралися в тронній залі, — що панночка Джинджер має стільки ж прав на престол, скільки й будь-яка інша людина. А отже, якщо в неї є таке право, то виходить, що я не правий. Запитання: навіщо ми з вами взагалі сюди припхалися?
— Але ж до цього часу королем був ти, — заперечив Жук-Шкеребертник. Він запхав руки до кишень і поважно крокував туди-сюди. — І якщо подивитися на ситуацію з цього ракурсу, то самозванка все ж таки вона.
— Тим більше, що ми її перемогли і примусили тікати, — додав Гарбузова Голова, двома руками повертаючи власну голову обличчям до Страшила.
— А хіба ми її перемогли? — засумнівався Страшило. — Подивіться хто-небудь у вікно і скажіть, що звідти видно.
Тіп підбіг до вікна і визирнув.
— Палац оточений подвійним кільцем озброєних дівчат, — оголосив він.
— Так я і думав, — відгукнувся Страшило. — Мишей вони злякалися, але ми, на жаль, як були, так і лишилися полоненими.
— Мій друг має рацію, — зітхнув Лісоруб. Він стояв віддалік і ретельно полірував груди шматком замші, — Джинджер і досі королева, а ми так само її полонені.
— Сподіваюся, вона не зможе до нас дістатися! — здригаючись від страху, вигукнув Гарбузова Голова. — Ви ж пам’ятаєте, вона пообіцяла зробити з мене пиріг.
— А чи варто через це засмучуватися?! — махнув рукою Залізний Лісоруб. — Ти ж можеш зіпсуватися й в інший спосіб, наприклад, від довгого сидіння в духоті. А як на мене, краще вже стати начинкою хорошого пирога, ніж безславно згнити.
— Згоден, — кивнув Страшило.
— Ох, горе мені, горечко! — застогнав Джек. — От нещаслива в мене доля! Чому, ну чому, дорогий батеньку, ти не зробив мене із заліза або принаймні із соломи, — тоді я міг би жити вічно!
— Досить! — обірвав його ниття Тіп. — Подякуй, що я взагалі тебе зробив. — Він трошки подумав і додав: — Рано чи пізно все закінчується.
— Зі свого боку нагадую, — долучився до розмови Жук-Шкеребертник, поглянувши на друзів своїми круглими сумними очима, — що жорстока королева Джинджер збирається приготувати з мене гуляш. До того, що світ втратить у моїй особі єдиного й неповторного Вельми Збільшеного, Дуже Освіченого Жука-Шкеребертника, їй нема діла.
— А загалом думка непогана, — задумливо буркнув Страшило.
— Але суп, здається мені, був би смачнішим, — прошепотів Залізний Лісоруб, нахилившись до друга.
— Згоден, — підтримав його Страшило.
Шкеребертник застогнав.
— У моїй уяві, — гірко сказав він, — постає жахлива картина: іржавіють гвинтики й детальки, що залишилися від нашого дорогого друга Залізного Лісоруба, суп особисто з мене вариться на багатті, на якому догорають тіла Коня і Джека — Гарбузової Голови, а королева Джинджер мішає вариво в казанку й підкидає у вогонь пучки соломи, яка зовсім нещодавно наповнювала тіло нашого Страшила.
Від цих гнітючих фантазій компанія затужила, всім стало незатишно й страшно.
— Ну, якийсь час ми ще зможемо протриматися, — заявив Залізний Лісоруб, щоби повернути друзям бадьорий настрій.
— Щоб зайти до палацу, Джинджер доведеться спочатку вибити двері.
— До того часу я помру від голоду, так само, як і Шкеребертник, — зауважив Тіп.
— Ну, якийсь час я зміг би прогодуватися за рахунок Гарбузової Голови, — сказав Шкеребертник. — Не можна сказати, що я страшенно люблю гарбузи, але вони, як усім відомо, дуже поживні, а Джекова голова навдивовижу велика й стигла.
— Оце так безсердечність! — вигукнув Залізний Лісоруб, неприємно вражений почутим. — Невже ми, щирі друзі, які стільки пройшли разом, будемо пожирати один одного?!
— Ясно, що в палаці нам довго залишатися не можна, — рішуче сказав Страшило, — а тому годі цих похоронних розмов; краще подумаймо, як звідси врятуватися.
Коли всі почули ці слова, то поспішили до трону, на якому сидів Страшило. Тіп вирішив улаштуватися поруч на табуретці, й тут у нього з кишені випала й покотилася по підлозі перечниця.
— Що це таке? — поцікавився Лісоруб, піднімаючи баночку.
— Обережно! — закричав хлопчик. — Це оживлювальний порошок. Його і так мало лишилося.
— А що таке оживлювальний порошок? — запитав Страшило, дивлячись, як Тіп обережно кладе баночку назад до кишені.
— Це чарівний засіб, який Момбі виміняла у Кривого Чаклуна, — пояснив хлопчик. — За його допомогою вона оживила Джека, а потім я — Коня. Думаю, цей порошок може оживити кого завгодно, але залишилася, на жаль, усього одна порція.
— Тим більше вона дорогоцінна, — зауважив Залізний Лісоруб.
— Згоден, — сказав Страшило. — Ба більше: мені здається, що саме в ній наше спасіння. А тепер я мушу подумати кілька хвилин, тому прошу тебе, друже Тіп, візьми ножа й допоможи мені звільнитися від цієї важезної корони.
Тіп хутко перерізав нитки, якими корона була пришита до голови Страшила. Колишній правитель Смарагдового Міста із полегкістю зняв її та почепив на цвях поряд із троном.
— Це було останнє, що зв’язувало мене з королівським саном, — сказав він, — і я, чесно кажучи, радий її позбутися. У передостаннього короля, якого звали Пасторія, корону відібрав Чарівник Оз, він передав її мені. Тепер вона знадобилася панночці Джинджер — що ж, щиро бажаю їй не отримати на додачу головний біль.
— Неабияка шляхетність! — схвально закивав Залізний Лісоруб.
— Тепер я зосереджусь ненадовго, щоби подумати, — оголосив Страшило і вмостився зручніше на троні.
Усі мовчали і намагалися не ворушитися, свято вірячи в незвичайні розумові здібності Страшила.
Мислитель провів у повній тиші чимало часу — принаймні так здалося його друзям, — а потім підвівся, окинув товариство лукавим поглядом і сказав таке:
— Мізки мої сьогодні працюють відмінно. Справді, є чим пишатися. Слухайте: якщо ми спробуємо вибратися з палацу крізь двері, нас, звісно, спіймають. А отже, по землі ми не втечемо, тому лишається одне: втікати повітрям.
Він трошки помовчав, насолоджуючись ефектом від своїх слів, але слухачі були радше спантеличені, аніж вражені його мудрістю.
— Чарівник Оз врятувався на повітряній кулі. Правда, ми з вами не знаємо, як робити повітряну кулю. Однак полетіти можна на чому завгодно, аби тільки воно літало. Тому я пропоную: нехай наш друг і знаменитий майстер Залізний Лісоруб побудує якусь машину з великими крильми. А наш друг Тіп нехай посипле штукенцію своїм чарівним порошком і оживить її.
— Браво! — вигукнув Залізний Лісоруб.
— Дивовижно, який мозок, — зрадів Джек.
— Мушу визнати: вигадливо, — погодився вчений Шкеребертник.
— План, як на мене, цілком путній, — сказав Тіп, — зрозуміло, в тому випадку, якщо Залізному Лісорубу вдасться змайструвати летючу машину.
— Буду старатися з усіх сил, — бадьоро відгукнувся Лісоруб. — А мені, до речі, рідко не вдається те, за що я беруся. Проте будувати машину треба на даху палацу, щоб вона змогла безперешкодно піднятися в повітря.
— Точно, — погодився Страшило.
— А якщо так, ми мусимо обшукати весь палац знизу догори, — вів далі Залізний Лісоруб. — Хай кожен усе корисне, що знайдеться, несе на дах, а я там візьмуся до роботи.
— Та спочатку, — попрохав Гарбузова Голова, — нехай мене знімуть із Коня і прироблять мені нову ногу. У своєму теперішньому стані я тягар для всіх і навіть для себе самого.
Залізний Лісоруб одразу ж відрубав ніжку від красивого різьбленого столика у вітальні та приладнав її Джекові, якому обновка була дуже до смаку.
— Гарно, — сказав він, спостерігаючи за роботою Залізного Лісоруба. — Тепер ліва нога стане найміцнішою і найкрасивішою частиною мого тіла.
— І водночас іще одним свідченням твоєї оригінальності, — додав Страшило. — Я переконаний: ніхто не заслуговує на таку увагу, як оригінальна особистість. А той, хто пересічний і навіть сам собі не цікавий, живе й помирає непомітно, як листок на дереві.
— Дуже глибока думка! — похвалив Шкеребертник, допомагаючи Залізному Лісорубу підняти Джека на ноги.
— Ну, як самопочуття? — турботливо запитав Тіп, спостерігаючи за тим, як Гарбузова Голова шкандибає залою на своїй новій нозі.
— Ніби знову народився, — радісно відгукнувся Джек, — і готовий тепер усім вам бути підтримкою і опорою.
— Тоді до справи, — діловито скомандував Страшило.
Отже, товариство вирішило за будь-яку ціну вирватися з полону. Друзі розбрелися по палацу в пошуках матеріалів для спорудження летючого апарата.
17. Фантастичний політ Рогача
Незабаром друзі знову зібралися на даху, і чого тільки вони з собою не принесли: адже ніхто до пуття не знав, що знадобиться для летючої машини! Шкеребертник зняв зі стіни в залі голову Рогача, прикрашену розкішними рогами, і ледве потягнув її по сходах на дах. Рогач, треба зазначити, дуже схожий на лося, тільки ніс у нього легковажно задертий, а борідка схожа на козлину. Чим саме Шкеребертнику сподобалося це опудало і чому він вирішив захопити його з собою — пояснити не міг ніхто, навіть він сам.
Тіп удвох із Конем витягнули на дах величезний старий диван із високою спинкою і боками, такий важкий, що хлопчик зовсім засапався, хоча йому допомагала могутня й невтомна тварина.
Гарбузова Голова приніс мітлу — перше, що потрапило йому на очі. Страшило з’явився із мотком мотузки для білизни, він підібрав її у дворі, а коли ліз із нею по сходах, так заплутався, що на дах вивалився, як клубок. Мабуть, він так і покотився би вниз, якби Тіп його вчасно не підхопив.
Залізний Лісоруб прийшов останнім. Він також спускався у двір і зрубав чотири широких розлогих листки із великої пальми, яка там росла і якою дуже пишалися мешканці Смарагдового Міста.
— Друже! — вигукнув Страшило, коли побачив, що зробив його приятель. — У Смарагдовому Місті неможливо вчинити важчий злочин! Наскільки мені пригадується, за кожен зрубаний листок із королівської пальми злочинця засуджують до семиразової смертної кари із подальшим довічним ув’язненням.
— Що вже вдієш? — сказав Залізний Лісоруб, скидаючи величезні листки на дах, — тепер можна врятуватися тільки втечею.
Друзі із великим сумнівом оглянули купу непотребу, яка виросла перед ними. Страшило похитав головою і сказав:
— Якщо Лісоруб зможе змайструвати із цього летючу машину, яка врятує нас, я готовий визнати його найвправнішим майстром у цілому світі.
Сам Залізний Лісоруб, схоже, був не надто впевнений в успіху. Досить довго він енергійно полірував шматинкою замші собі лоба й лише після цього взявся до справи.
— Дуже важливо, — сказав він, — щоб корпус був досить великим і ми на ньому могли розміститися. Найбільше з того, що ми тут маємо, це диван. Проте якщо машина нахилиться вбік під час польоту, ми всі разом попадаємо додолу!
— А може, варто з’єднати разом два дивани? — запропонував Тіп. — Внизу є ще один такий самий.
— Дуже розумна пропозиція! — вигукнув Залізний Лісоруб. — Тягніть сюди другий диван.
Тіп і Кінь із неабиякими зусиллями витягли на дах другий диван, поставили їх сидіння до сидіння, тож боки і спинки утворили щось схоже на огорожу всередині якої всі могли безпечно розміститися.
— Чудово! — зрадів Страшило. — У такому затишному гніздечку можна літати із задоволенням.
Два дивани друзі міцно-преміцно зв’язали мотузкою для білизни, а з одного краю Лісоруб прив’язав голову Рогача.
— Тепер ясно, де в нашої машини перед, — сказав він, дуже задоволений своєю вигадкою. — Рогач прикрашатиме ніс нашого корабля. А пальмові листки, заради яких я сім разів ризикував своїм життям, будуть крильми.
— А вони достатньо міцні? — засумнівався хлопчик.
— Атож, — відповів Лісоруб. — Виглядають вони, щоправда, значно слабшими від корпуса, але нам нема з чого вибирати.
І він прив’язав пальмові листки до диванів, по два з кожного боку.
Шкеребертник був у захваті.
— Вийшло! — закричав він. — Залишилося тільки оживити.
— Зачекайте, — згадав раптом Джек. — А як же моя мітла?
— До чого тут мітла? — здивувався Страшило.
— Ну, можна прив’язати її позаду, вийде хвіст, — відповів Гарбузова Голова. — Хіба можна вважати летючу машину готовою без хвоста?
— Гм, — не погодився Залізний Лісоруб, — зізнаюся: я не надто розумію, навіщо їй хвіст. Ми ж не робимо звіра, чи птаха, чи рибу. Нам треба тільки одне: щоб наша машина могла літати.
— А може, коли вона оживе, то використовуватиме хвоста як кермо, — висловив припущення Страшило. — Оскільки вона літає у повітрі, то все ж таки схожа на птаха, а я не раз звертав увагу, що всі птахи мають хвости, якими вони скеровують себе під час польоту.
— Ну добре, — погодився Лісоруб, — нехай мітла буде хвостом. — І він міцно прив’язав її позаду корпуса-дивана.
Тіп дістав із кишені перечницю.
— Щось ця машина занадто велика, — занепокоївся він, — не знаю навіть, чи вистачить порошку щоб оживити її всю. Але я спробую розтягнути, наскільки це можливо.
— Сип побільше на крила, — порадив Лісоруб, — вони мусять бути особливо сильними.
— І про голову не забудь! — нагадав Шкеребертник.
— І про хвіст, — додав Джек — Гарбузова Голова.
— Ану, помовчить краще, — перебив їх Тіп (видно було, що він нервує), — бо я щось наплутаю у чарах.
Дуже обережно він почав розсипати дорогоцінний порошок по машині. Передусім посипав тоненьким шаром кожне із чотирьох крил, потім посипав дивани і навіть крихту струсив на мітлу.
— Голову! Голову! Дуже прошу, не забудь про голову! — збуджено підказував Шкеребертник.
— Але порошку лишилося зовсім трошечки, — сказав Тіп, зазираючи до коробочки, — мені здається, важливіше оживити ніжки диванів.
— Помиляєшся! — заперечив Страшило. — Голова найголовніша! А оскільки ця істота буде літати, а не ходити, ноги оживляти не обов’язково.
Із таким зауваженням Тіп погодився і висипав залишки порошку на голову Рогача.
— А тепер, — сказав він, — помовчте, я мушу вимовити заклинання.
Тіп чув, як чарівну формулу промовляла бабця Момбі, й уже оживляв сам Коня, тому досить упевнено вимовив усі три слова, щоразу супроводжуючи фразу відповідним жестом. Це була урочиста і вражаюча церемонія.
Машина здригнулася всім своїм громіздким тілом, заревіла, як зазвичай ревуть Рогачі в лісі, й шалено залопотіла всіма чотирма крильми.
Від потужного вітру, який здійнявся, Тіпа ледве не знесло з даху — добре, що він встиг ухопитися за димар. Страшило важив менше за інших, тому відлетів далеко вбік, і невідомо, де він опинився б, якби Тіп, на щастя, не встиг схопити його за ногу. Шкеребертник ліг пластом, притулився до даху і так уник біди, а Залізний Лісоруб був досить важкий і сам прислужився замість якоря для Джека — Гарбузової Голови, якого обхопив обома руками. Кінь упав від пориву вітру й тепер лежав на спині, безпорадно дриґаючи ногами.
