18. У гнізді галок
— Я досі ніколи не чув про такі дива, — пропищав Рогач несподівано тонким голосом, який геть не пасував до такої могутньої статури. — Іду якось лісом, раптом чую страшний грім і більше нічого не пам’ятаю. Нібито мене щось ударило, я аж подумав, що мені вже кінець. Та ж ні, помилуйтеся: живий-живісінький, та ще й маю чотири страхітливих крила й тулуб, котрого соромилась би кожна тварина, яка себе поважає. Як усе це розуміти? Поясніть, хто я тепер — Рогач чи страховидло безрідне?
На цих словах недолуге створіння смішно заворушило вусами.
— Ти — Летюча Машина, — пояснив Тіп, — а голова і справді тобі дісталася від Рогача. Це ми тебе змайстрували, і ми тебе оживили, щоб ти ніс нас у повітрі, куди ми побажаємо.
— Он воно що?! — вигукнула Летюча Машина. — Якщо я не Рогач, отже, в мені не лишилося рогачової гордості. Одна втіха: я, здається, не надто міцно збитий, а тому волею-неволею протягну недовго.
— Не кажи так, дуже прошу тебе! — закричав Залізний Лісоруб, чиє благородне серце зачепила за живе ця жалісна промова. — Ти, напевно, кепсько почуваєшся сьогодні.
— Звідки мені знати? — розгублено буркнув Рогач. — Я живу всього лише перший день: кепсько почуваюся чи добре — хіба ж розбереш так одразу? — і він задумливо помахав хвостиком-мітлою.
— Та досить уже, — став утішати його Страшило. — Не сумуй! Ми будемо для тебе добрими господарями, даю слово. Сил не пошкодуємо, аби тобі жилося добре. А ти згоден нести нас у повітрі, куди ми побажаємо?
— Напевно, — кивнув Рогач. — У повітрі мені навіть краще. А то якби довелося зіткнутися в дорозі з кимось із родини, я помер би від сорому!
— Як я тебе розумію! — співчутливо похитав головою Залізний Лісоруб.
— Втім, — Рогач раптом змінив тему розмови, — якщо подивитися на вас, люб’язні господарі, — не скажеш, що бодай хтось тут зроблений майстерніше, ніж я.
— Не вір своїм очам, — повчально промовив Шкеребертник. — Візьмімо, на приклад, мене: Вельми Збільшений і до того ж іще й Дуже Освічений.
— Це ж треба, — буркнув Рогач, втім, не надто вражений.
— Мій мозок — рідкісного виду, — нібито між іншим зазначив Страшило, — це всім відомо.
— Та невже? — похитав головою Рогач.
— Ну, а в мене, хоча я сам залізний, — заявив Залізний Лісоруб, — найбільш благородне й любляче серце в світі.
— Радий чути, — ввічливо відповів Рогач і кахикнув.
— Раджу придивитися до моєї посмішки, — не відставав від решти Джек — Гарбузова Голова, — вона ані на мить не сходить із мого обличчя!
— Semper idem, — поважно промовив Шкеребертник, — що в перекладі з латини означає “завжди однаковий”.
Рогач незграбно повернувся і спантеличено поглянув на нього.
— Я також у певному значенні унікальний, — і собі обізвався Кінь, щоб перебити незручну мовчанку, — тим більше, в інших речах нічим особливим не відзначаюся.
— Якщо чесно, мені дуже лестить мати таких виняткових господарів, — зізнався Рогач. — Сам я, на жаль, похвалитися нічим не можу.
— Зачекай, — підбадьорив його Страшило. — Пізнати себе — справа не з легких, тут і місяця забракне, скажу з власного досвіду. До того ж ми старші за тебе, врахуй цей факт. Але ж ми поспішаємо, — додав він, звертаючись до решти. — Займаймо свої місця — і вирушаймо!
— Куди летимо? — запитав Тіп, умощуючись на м’якому сидінні дивана й допомагаючи залізти Гарбузовій Голові.
— Повелительку південного краю звати Глінда, — пробелькотів Страшило, коли із чималими зусиллями вилазив на Машину. — Летімо до неї, попросимо поради.
— Оце так ідея! — підтримав друга Лісоруб. Він підсадив Шкеребертника, а потім закинув Коня на заднє сидіння.
— Глінду я знаю добре — вона нас не покине в біді.
— Усі готові? — запитав хлопчик.
— Готові! — за всіх відповів Залізний Лісоруб, сідаючи біля Страшила.
— Тоді, — звернувся Тіп до Рогача, — будь ласкавий, неси нас на південь і лети так, щоб не зачіпати дерева й дахи, але не надто високо, щоб у мене голова не крутилася.
— Готовий виконувати! — відповів Рогач.
Він змахнув усіма чотирма крилами і піднявся у повітря. Мандрівники щосили вчепилися в спинки й боки диванів. А Рогач розвернувся на південь і поплив у повітрі стрімко й велично.
— Який пейзаж! — глибокодумно завважив учений Шкеребертник. — Я би сказав — дуже витончено картинний!
— Знайшов час шукати картинки! — пирхнув Страшило. — Тримайся міцніше, щоб не вилетіти. Машину неабияк хитає.
— А вже скоро буде сутеніти, — сказав Тіп, споглядаючи, як сонце хилиться до крайнеба. — Певно, нам варто було дочекатися ранку. Хтозна, чи може Рогач летіти в темряві.
— Особисто я цього не знаю, — відгукнувся Рогач. — Розумієте, для мене все це нове. Раніше ноги мене носили по землі, до того ж досить швидко. А тепер усі вони наче заснули.
— Так воно і є, — кивнув Тіп. — Бо ми їх не оживляли.
— Оскільки ти мав літати, — пояснив Страшило, — а не бігати.
— Бігати ми й самі можемо, — додав Шкеребертник.
— Завдання зрозумів, — відрізав Рогач. — Старатимуся як зможу.
Якийсь час вони летіли мовчки. Раптом Гарбузова Голова закрутився на місці.
— А чи знає хтось, — запитав він стривожено, — як гарбузи переносять висоту?
— Кепсько переносять, — відповів йому Шкеребертник, — особливо якщо падають із висоти. Але в такому випадку гарбуз перестає бути гарбузом, а перетворюється на гарбузове пюре.
— Невже не можна заради друга втриматися від дотепів? Я ж просив тебе! — сердито сказав Тіп, повертаючи голову до Шкеребертника.
— Просив, просив, — погодився Жук, — і я вже стільки разів утримувався, що й не порахуєш. Та що ж поробиш, слова наче циркачі, їх просто тягне піти перевертом, шкереберть, — усе для того, щоб потішити шановну публіку.
— У таких шкеребертах нема нічого шанованого, — суворо промовив Тіп.
— Невже? — Шкеребертник щиро здивувався.
— Таке треба знати, — вів далі хлопчик. — Освічених Шкеребертників на світі, може, ще не бувало, але показна шкереберть-ученість, на жаль, стара, наче світ.
Жук присоромився і на якийсь час примовк. Коли Страшило пересідав із місця на місце, то помітив на сидінні перечницю, загублену Тіпом.
— Облиш ти її, — сказав хлопчик. — У ній нічого не лишилося, навіщо вона нам?
— А точно нема нічого? — запитав Страшило, з цікавістю розглядаючи баночку.
— Ще б пак, — знизав плечима Тіп. — Я витрусив увесь порошок.
— Але в неї, здається, два дна, — раптом виявив Страшило. — Дивіться, між внутрішнім дном і зовнішнім — проміжок на два пальці.
— Дай-но подивитися, — попросив Залізний Лісоруб, забираючи коробочку із рук приятеля.
Він обстежив її з усіх боків і голосно підтвердив:
— Так і є: дно фальшиве. Що б це мало означати?
— А не можна зазирнути всередину? — запитав Тіп, якого здолала цікавість.
— Чому ж ні? Нижнє дно відкручується, — сказав Залізний Лісоруб. — Ось тільки пальці мене сьогодні погано слухаються. Прошу, спробуй ти.
Він передав перечницю Тіпу, і той легко відкрутив дно. У заглибині знайшов три срібні пігулки та охайно складений аркуш паперу. Обережно придивившись, щоб не погубити пігулки, хлопчик побачив кілька рядків, красиво виведених червоними чорнилами.
— Прочитай уголос, — попрохав Страшило.
— “Знамениті пігулки бажань доктора Піпта. Спосіб уживання: проковтни пігулку, долічи по два до сімнадцяти і загадай бажання. Воно миттю виповниться. Прохання бути обережними! Зберігати в сухому й темному місці”.
— Оце так знахідка! — вигукнув Страшило.
— Справді, знахідка цінна, — погодився Тіп. — Ці пігулки можуть нам дуже знадобитися. Цікаво, чи знала стара Момбі про те, що сховано під дном перечниці? Пам’ятаю, вона казала мені, що оживлювальний порошок дістався їй від Кривого Чаклуна, якого звати доктор Піпт.
— Напевно, це могутній чаклун! — вигукнув Залізний Лісоруб. — Порошок справді подіяв, а отже, і пігулкам можна вірити.
— Та ось задачка, — почухав потилицю Страшило, — як дорахувати до сімнадцяти по два? Сімнадцять — непарне число.
— Правда, — розчаровано протягнув Тіп. — Дорахувати по два до сімнадцяти просто неможливо.
— Виходить, на пігулки надії нема, — запхинькав Гарбузова Голова. — От шкода! А я саме хотів побажати, щоб моя голова вічно залишалася свіжою…
— Оце вигадав! — перебив його Страшило. — Якби ми могли використати пігулки, невже не знайшлося б важливішого бажання?
— Хіба може бути щось важливіше? — захвилювався бідолаха Джек. — Цікаво, що б ти назвав важливим, якби знав, що твій мозок може будь-коли згнити!
— Особисто я, — сказав Залізний Лісоруб, — співчуваю тобі від усієї душі. Але нічим допомогти не можу, бо, як не старайся, порахувати по два до сімнадцяти неможливо.
Тим часом на землю опустився вечір, над головами мандрівників нависли хмари. Місяць не проглядав. Рогач летів і далі, його величезне тіло-диван час від часу, невідомо чому, розхитувалося все сильніше. Жук-Шкеребертник заходився скаржитися на морську хворобу. Тіп теж зблід і засмутився. Решта друзів хитавицю переносили спокійно. Та й вони побоювалися випадково випасти за борт, а тому сиділи, міцно вчепившись у спинки диванів.
Темрява згущувалась, а Рогач усе летів. Незабаром уже було так темно, що пасажири не могли розгледіти один одного. Запала тривожна мовчанка.
Зрештою Тіп, який довго й зосереджено мовчав, завів розмову:
— Як ми дізнаємося про те, що долетіли до мети? — запитав він.
— Це буде нескоро, — відповів Лісоруб, — до палацу Глінди далеченько летіти.
— Але нам невідомо, з якою швидкістю летить Рогач, — наполягав хлопчик. — Землі звідси не видно — так ми можемо до ранку прилетіти хтозна-куди.
— Це було би вкрай недоречно, — хвилювався Страшило. — Треба приземлитися, але як?
Ми можемо потрапити в річку або зачепити верхівку дзвіниці й зазнати катастрофи!
І оскільки все одно не було чого робити, Рогач і далі летів уперед, плавно змахуючи велетенськими крильми, а друзям залишалося терпляче чекати ранку.
Зранку здогади Тіпа, на жаль, підтвердилися. Коли при перших променях світанку мандрівники подивилися вниз, вони побачили під собою широку рівнину забудовану дивними на вигляд будівлями. Дахи в них були не круглі, як усюди в Країні Оз, а гострі. До того ж по рівнині ходили туди-сюди дивовижні тварини. Ані Страшило, ані Лісоруб такого ніколи не бачили, хоча бували у володіннях Глінди не раз.
— Ми заблукали! — гірко визнав Страшило. — Схоже, Рогач відніс нас далеко за межі Країни Оз, через піщану пустелю в жахливий Інший Світ, про який нам розповідала Дороті.
— Мерщій назад, — у паніці закричав Лісоруб Рогачу. — Розвертайся одразу ж!
— Боюся, що перекинуся, — заперечив Рогач. — Я ще недосвідчений літун, і мені було би краще десь приземлитися, повернутися задом наперед і потім знову злетіти.
Та місця, придатного для посадки, не було видно. Знизу промайнуло якесь дуже велике село або маленьке містечко. Віддалік виднівся гірський хребет із гострими скелями і глибокими урвищами.
— Ось де можна приземлитися, — вирішив хлопчик, коли гірські вершини опинилися зовсім близько. Він повернувся до Рогача і скомандував: — Сідай одразу ж, щойно побачиш рівне місце.
— Зараз зроблю, — відгукнувся Рогач і зайшов на посадку, помітивши вузенький майданчик між двох стрімких скель.
На біду, Рогач не мав досвіду, тому не зміг правильно розрахувати швидкість і промахнувся на цілих півкорпуса, зламав при цьому два правих крила об гострий край скелі, а потім зовсім утратив рівновагу, не втримався і важко упав униз. Друзі чіплялися за дивани, доки це було можливо, але коли Рогач зачепився за виступ скелі, раптово завмер і повиснув ніжками догори, пасажири посипалися вниз, як горох.
На щастя, падати довелося недовго — просто під ними, всього за кілька метрів, виявилося неймовірної величини гніздо, збудоване колонією галок. Так що при падінні ніхто не постраждав, навіть Гарбузова Голова: його дорогоцінна макітра приземлилася, як на подушку, на груди Страшила. Тіп упав на купу якихось папірців і навіть не забився. Шкеребертник дзвінко стукнувся круглою головою об спину Коня, але, здається, без особливої шкоди для себе.
Залізного Лісоруба сильно приголомшило падіння, та коли він оговтався і оглянув свій нікельований тулуб, не знайшовши на ньому жодної подряпини, то повеселішав і звернувся до товаришів із промовою.
— Нічого не скажеш, — почав він, — наша мандрівка закінчилася несподівано. Та чи можемо ми звинувачувати в тому, що трапилося, нашого друга Рогача? Якщо чесно — ні. У скрутну хвилину він зробив усе, що міг. Як нам тепер вибратися звідси — ось у чому питання. На нього нехай відповідає той, хто має гостріший мозок, ніж мій.
На цих словах усі поглянули на Страшила. Той підповз до краю гнізда і визирнув назовні. Знизу чорніла глибока ущелина. Зверху нависала зовсім гола стрімка скеля з одним-єдиним виступом, на якому хилиталося, зачепившись одним із диванів, покалічене тіло Рогача. Вдіяти нічого не можна було, і сподіватись на допомогу було нічого. Переконавшись у цьому, маленьке товариство мандрівників зовсім засмутилося.
— Ми знову потрапили в пастку! — печально зробив висновок Шкеребертник.
— Краще би ми залишилися в палаці, — простогнав Джек. — Гірське повітря, можливо, шкідливе для гарбузів.
— Дзьоби галок точно шкідливіші, — заперечив Кінь. Коли він падав, то приземлився на спину й тепер відчайдушно дриґав ногами, намагаючись перевернутися. — Гарбузи для галок — улюблені ласощі.
— Ти думаєш, птахи повернуться? — жахнувся Джек.
— То вже точно, — кивнув Тіп, — адже це їхнє гніздо. І живе їх тут, схоже, не одна сотня, — додав він, — ви тільки погляньте, скільки всякої всячини вони сюди натягали.
Гніздо й справді було напхане різними предметами, які не становили для пташок жодної користі, — схоже, це добро галки рік за роком крали із чужих осель. А оскільки гніздо було звите в затишному, схованому від людського ока місці, до власників ці речі вже не поверталися ніколи.
Попорпавшись у смітті — бо ж галки тягнули все підряд: і цінні речі, й непотрібний мотлох, — Шкеребертник видовбав лапою чудове діамантове кольє. Помітивши захоплений погляд Залізного Лісоруба, він подарував йому свою знахідку, при цьому виголосивши урочисту промову, що неабияк пасувала до нагоди. Щасливий Лісоруб одразу ж почепив кольє собі на шию і не міг ним натішитися. Та й справді, діаманти в сонячних променях сяяли просто дивовижно.
Аж раптом почувся страшний клекіт, лопотіння тисяч крил — усе ближче, ближче…
— Галки повертаються! — закричав Тіп. — Зараз вони помітять нас, і тоді нам кінець!
— Ось чого я завжди боявся! — забелькотів Гарбузова Голова. — Надходить моя смертна годинонька!
— Та й моя, схоже, також, — засмутився Шкеребертник. — Галки — люті вороги всього мого роду.
Становище інших було не настільки безнадійним. Благородний Страшило викликався захищати своїх приятелів від дзьобів і кігтів розлючених птахів. Він звелів Тіпу зняти з Джека голову й сховатися з нею на дні гнізда. Шкеребертник умостився поруч із Тіпом. А Лісоруб уже з власного досвіду знав, що робити: він вийняв солому з усіх частин Страшилиного тіла, крім голови, і засипав нею Тіпа й Шкеребертника, надійно заховавши їх від ворогів.
Ледве він завершив цю роботу, як зграя галок наблизилася до гнізда. Помітивши незваних гостей, птахи накинулися на них із лютими криками.
