19. Пігулки бажань доктора Піпта
Залізний Лісоруб за своєю натурою був дуже миролюбний, та коли вже доводилося ставати до бою, то він боровся сміливо, як римський гладіатор. І коли галки налетіли й почали бити крильми та дряпати гострими дзьобами його нікельований тулуб, Лісоруб схопив сокиру й заходився щосили крутити нею над головою. Так він розлякав чимало птахів, але на їхнє місце прилітали нові й атакували, атакували із нестримною злобою та люттю. Пташки спробували було накинутися й на Рогача, який безпомічно завис над гніздом, щоб виклювати очі, але, на щастя, очі були скляні й у них нічого вийшло. Напали галки і на Коня, але той досі лежав на спині, брикався й відчайдушно дриґав ногами, тому його дерев’яні копита завдали ворогам збитків не менших, ніж сокира Лісоруба.
Зіткнувшись із упертим опором, птахи від безсилля заходилися розтягувати солому, яка купою лежала посеред гнізда й ховала під собою Тіпа, Шкеребертника і Джекову голову-гарбуза. Жмут за жмутом летіла солома в прірву.
Голова Страшила із жахом споглядала, як по вітру розвівається солом’яний вміст його тулуба. Схаменувшись, бідолаха на все горло заголосив, закликаючи на допомогу Залізного Лісоруба, і вірний друг кинувся виручати з біди. Сокира зблискувала серед хмар лютих птахів, а тут ще й Рогач заходився розмахувати вцілілими крильми, чим остаточно спантеличив галок. Коли ж завдяки цим зусиллям Летюча Машина раптово зірвалася з виступу скелі, на якій до цього часу висіла, й важко гепнулася в гніздо, птахи страшенно злякалися. Із голосними криками вони здійнялися, наче темна хмара, й помчали геть, незабаром зникнувши за горами.
Коли останній з ворогів зник, Тіп мерщій виліз із-під дивану і допоміг вибратися звідти Шкеребертнику.
— Ми врятовані! — радів хлопчик.
— Врятовані! Врятовані! — як луна, підхоплював Освічений Жук, на радощах готовий розцілувати морду відважного Рогача. — І порятунком зобов’язані нашій Летючій Машині та гострій сокирі Лісоруба.
— Якщо і я врятований, будь ласка, дістаньте мене звідси! — попросив Джек, чия голова досі лежала під диваном.
Тіп обережно викотив її звідти й причепив на місце. Він і Коневі допоміг звестися на ноги, при цьому промовивши із вдячністю:
— Ти мужньо бився, ми тобі дуже вдячні!
— А ми, схоже, відбилися без втрат, — сказав не без гордості Залізний Лісоруб.
— Відбилися, але не всі, — почувся слабкий голос звідкись знизу.
Усі повернулися і помітили голову Страшила, яка відкотилася до краю гнізда.
— Я повністю спустошений, — поскаржилася голова. — Куди, скажіть, будь ласка, поділася солома, якою я був напханий?
Це запитання примусило всіх здригнутися. Із жахом вони оглянули гніздо — воно було порожнє. Солому, всю до останньої бадилинки, розтягнули й розвіяли люті галки.
— Мій бідний, бідний друже, — тремтячим голосом сказав Залізний Лісоруб, беручи до рук голову Страшила. — Хто би міг подумати, що на тебе чекає настільки сумний кінець?
— Я не шкодував себе заради друзів, — схлипнула голова, — і я навіть радий, що зустрів смерть у боротьбі за добру справу.
— По-моєму, ви рано сльози ллєте, — втрутився раптом Шкеребертник, — адже Страшилів одяг повністю цілий.
— Воно то так, — погодився Залізний Лісоруб, — але для чого нам його одяг, якщо ми не маємо чим його напхати?
— А чому би не напхати його грошима? — запропонував Тіп.
— Грошима?! — здивовано вигукнули всі разом.
— Атож, — і хлопчик повів рукою, показуючи на папірці, розсипані у гнізді. — Погляньте, тут є тисячі доларових банкнот, а є і дводоларові, й п’ятидоларові, й десятки, і двадцятки, й півсотенні купюри. Їх тут вистачить на дюжину Страшил. Чому би нам не скористатися цим матеріалом?
Залізний Лісоруб поворушив у купі сміття руків’ям сокири, й незабаром усі пересвідчилися, що непотрібні, як їм спочатку здалося, папірці насправді були купюрами, — зрозуміло, вкраденими. У цьому ні для кого не доступному гнізді лежали, як виявилося, незліченні багатства. Страшило погодився з таким дивним планом, тому друзі взялися до роботи.
Спочатку вони розклали гроші на кілька купок, намагаючись відібрати лише найновіші та найчистіші. Ліва нога й черевик Страшила були напхані винятково п’ятидоларовими папірцями, права нога — десятидоларовими, а тулуб — півсотнями, сотнями й тисячами, та ще й так щільно, що на бідоласі ледве защібався сюртук.
— Тепер ти найцінніший член нашої експедиції, — закінчивши роботу, заявив Шкеребертник і з натяком підморгнув. — Але ми тобі будемо надійним захистом. З нами — як у банку.
— Дякую вам, — розчулився Страшило. — Я неначе заново народився. І хоча я тепер справді схожий на банківський сейф, прошу не забувати, що мій мозок лишився незмінним. А саме він не раз рятував нас у хвилину скрути.
— Зараз саме така скрутна мить, — зауважив Тіп, — і, якщо твій мозок нас не врятує цього разу, нам доведеться стирчати в цьому гнізді до кінця днів.
— Але ж у нас є пігулки бажань! — вигукнув Страшило, дістаючи коробочку із кишені жилета. — У них наш порятунок.
— Щоб ними скористатися, треба вигадати спосіб порахувати по два до сімнадцяти, — нагадав Залізний Лісоруб. — Наш спільний друг Шкеребертник стверджує, що він дуже освічений — нехай спробує.
— До чого тут освіченість? — обурився Шкеребертник. — Уся заковика в математиці. Безліч разів я спостерігав, як професор розв’язує приклади на дошці. Якщо послухати його, то з іксами, ігреками, літерками й значечками можна робити все, що тільки заманеться, головне — намішати чимбільше плюсів, мінусів і “дорівнює”. Але ж, наскільки я пригадую, навіть він не зважувався стверджувати, що непарне число можна отримати шляхом додавання парних чисел.
— Ой, як багато розумних слів! — засмутився Гарбузова Голова. — Моя довбешка аж тріщить — зараз лусне!
— У мене теж тріщить, — похмуро сказав Страшило. — Твоя математика, наскільки я бачу, нагадує банку з компотом: хочеш дістати вишню — то скільки не пхай руку, а все ловиться не те. Я переконаний: цю загадку розгадати просто. Якщо, звісно, розгадка існує.
— Згоден, — кивнув Тіп. — Бабця Момбі ані бельмеса не тямить у іксах та ігреках. Вона й у школі ніколи не вчилася.
— А що, коли рахувати від середини? — несподівано запропонував Кінь. — Взяти для початку дві половинки, а там, може, й до сімнадцяти недалеко?
Усі перезирнулися здивовано: такої блискучої ідеї від Коня не очікував ніхто.
— Знімаю капелюха, — сказав Страшило й низенько вклонився.
— Він має рацію, — зрадів Шкеребертник, — додамо дві половини, отримаємо одиницю, а вже до неї почнемо додавати по два і так дійдемо до сімнадцяти.
— Дивуюся, як я до цього не додумався першим! — буркнув Гарбузова Голова.
— А ти не дивуйся, — повчально сказав йому Страшило. — І не вважай себе розумнішим за інших.
— Тепер лишається знайти правильне бажання, — поспішав Тіп. — Хто проковтне першу пігулку? Може, ти?
— Мені не можна, — захитав головою Страшило.
— Чому це не можна? Адже рот у тебе є, — здивувався хлопчик.
— Звісно, є. Тільки намальований і ковтати із нього нема куди, — пояснив Страшило. — Чесно кажучи, — зізнався він, зітхнувши й критично оглянувши компанію, — боюся, що з нас ковтати вміють лише хлопчик і Шкеребертник.
— Тоді перше бажання загадаю я, — викликався Тіп. — Дайте мені сюди срібну пігулку.
Туго напхані рукавички Страшила не могли вхопити такий маленький предмет, і тому він простягнув хлопчику всю перечницю. Тіп дістав одну пігулку і поклав її до рота.
— Давай, рахуй! — азартно вигукнув Страшило.
Тіп заходився рахувати: “Половина, один, три, п’ять, сім, дев’ять, одинадцять, тринадцять, п’ятнадцять, сімнадцять!”
— Тепер кажи бажання! — квапив Залізний Лісоруб.
Та саме в цей момент хлопчик відчув у животі страшний біль.
— Пігулка отруєна! — закричав він перелякано. — О-ой! Убили! Рятуйте! О-ой! — він скорчився і заходився качатися по дну гнізда. Тут усі злякалися не на жарт.
— Друже, чим тобі допомогти? Скажи мерщій! — вмовляв Тіпа Залізний Лісоруб, нікельованими щоками якого котилися сльози.
— О-ох, я не знаю! — причитав Тіп. — О-ох! Хотів би я не ковтати цю пігулку!
Біль зник так само раптово, як почався. Хлопчик звівся на ноги, а Страшило здивовано втупився в чарівну перечницю.
— Що ти там побачив? — запитав хлопчик, якому одразу ж стало трошки соромно за проявлену слабкість.
— Тут знову три пігулки, — буркнув Страшило.
— Цілком зрозуміло, — пояснив Шкеребертник, — адже Тіп сказав: “Хотів би я не ковтати пігулку”. Ось бажання і збулося: він нічого не ковтав. Отже, у перечниці й мусить бути три пігулки.
— Може, я її і не ковтав, — розгубився хлопчик, — але все одно мені було страшенно боляче.
— Нелогічно, — далі розмірковував Шкеребертник. — Якщо ти не ковтав пігулку, тобі не могло бути боляче. А якщо твоє бажання збулося, отже, ти її не ковтав і боляче тобі теж не було.
— Виходить, я придурювався? — образився Тіп. — Тоді ковтай сам. Шкода тільки, що бажання витратилося.
— Зовсім не витратилося! — заперечив Страшило. — У коробці як було три пігулки, так і залишилося, всі цілісінькі.
— У мене вже голова обертом, — поскаржився Тіп. — Нічого не збагну. Але ковтати більше нічого не буду, можете й не просити! — Він надув губи й відійшов у куток гнізда.
— Що ж, — сказав Шкеребертник, — виходу нема: доведеться всіх вас урятувати, не будь я Вельми Збільшений і Дуже Освічений. Загадувати бажання тут усе одно, крім мене, нема кому. Давайте пігулку.
Він проковтнув її без вагань, під захопленими поглядами оточуючих, потім дорахував до сімнадцяти по два точнісінько, як Тіп. Чому — невідомо, швидше за все, тому що шлунки в жуків міцніші, ніж у хлопчиків, — але срібна пігулка не завдала йому жодних незручностей.
— Бажаю, щоб зламані крила Рогача самі по собі відремонтувалися і стали як нові! — повільно й урочисто вимовив Шкеребертник.
Бажання збулося настільки блискавично, що ніхто й оком не встиг змигнути. Товариство озирнулося і побачило: Рогач стоїть цілий і готовий до польоту, точнісінько як у ту мить, коли його оживили на даху палацу.
