3. Втеча
“Бути мармуровою статуєю — це жахливо, — думав Тіп, — це просто немислимо. Вона каже, що багато років мене терпіла, а тепер вирішила позбутися. Та навіщо для цього перетворювати мене на статую? Кому до вподоби стирчати нерухомо все життя посеред квітника? Ні, треба тікати, і то якнайшвидше, доки вона не примусила мене випити своє огидне зілля”.
Він зачекав, доки не зрозумів із хропіння, яке долинало з сусідньої кімнати, що стара відьма міцно спить, потім тихенько підвівся і підійшов до шафи, де зберігалася їжа.
— Хто ж готується втікати, коли живіт до спини прилип? — міркував він і нишпорив по полицях.
Та знайти вдалося лише кілька скоринок хліба. У пошуках сиру Тіп вирішив зазирнути до кошика Момбі, з яким вона повернулася з села. Там хлопчина знайшов перечницю з оживлювальним порошком. “Візьму-но я його з собою, — подумав він, — інакше Момбі неодмінно використає його для якоїсь злої справи”. І він запхнув перечницю до кишені разом із хлібом та сиром.
Тіп обережно вийшов з будинку і зачинив за собою двері. На небі яскраво сяяв місяць, блищали зорі, ніч здавалася особливо мирною та свіжою після задушливої смердючої кухні.
— Добре, що я йду звідси, — тихо промовив Тіп, — я ніколи не любив стару каргу. Дивуюся, як я взагалі до неї потрапив.
Він повільно закрокував дорогою, але тут раптова думка примусила його зупинитися.
— Я не хочу залишати Джека — Гарбузову Голову на ласку бабці Момбі, — вирішив він. — Джек мій, хоча це вона його оживила, але ж я його зробив.
Він подався до корівника, де було замкнено Гарбузову Голову, відчинив двері й зазирнув досередини.
Джек сумирно стояв у стійлі. При світлі місяця Тіп розгледів його обличчя, що весело посміхалося, як завжди.
— Ходімо! — сказав хлопчик і махнув йому рукою.
— Куди? — відгукнувся Джек.
— Я сам поки що не знаю, — зізнався Тіп і посміхнувся у відповідь на його посмішку. — Певно, куди очі дивляться.
— Чудово, — відповів Джек і, незграбно переставляючи ноги, вийшов із корівника у двір, залитий місячним світлом.
Вони рушили в путь, крокуючи по дорозі. Джек ішов накульгуючи, у його суглобах раз-по-раз щось хрускало, і нога, замість того, щоб згинатися вперед, раптом прогиналася назад, й бідолаха частенько падав. Та незабаром він наловчився боротися з цією напастю.
Ішли вони хоча й не дуже швидко, але без зупинок, і до того часу, коли місяць збляк і з-за гір почали пробиватися перші промені сонця, вже були досить далеко і могли не боятися переслідування. Та ще й Тіп вирішив схитрувати — кілька разів змінював напрямок руху, тому, якби хтось захотів їх вистежити, нелегко було би здогадатися, куди вони прямують і де їх шукати.
Щасливий тим, що врятувався, бодай на якийсь час, від жахливої долі бути перетвореним на мармурову статую, хлопчик вирішив нарешті дати відпочинок собі та своєму товаришу. Вони присіли на траву біля дороги.
— Поснідаймо, — запропонував Тіп.
Джек — Гарбузова Голова з подивом подивився на нього і від їжі відмовився.
— Гадаю, ти влаштований якось по-іншому, ніж я, — сказав він.
— Ще б пак, — відповів Тіп, — хто ж, як не я, тебе змайстрував.
— Невже? Ти мене змайстрував? — здивувався Джек.
— Саме так. Я зібрав тебе. Я вирізав твої очі, ніс і рот, — гордо відповів Тіп. — І одягнув тебе також я.
Джек критично оглянув себе з усіх боків.
— По-моєму, ти чудово впорався, — вирішив він.
— Так, виглядає нічогенько, — скромно погодився Тіп, бо ж він сам уже ясно бачив недоліки й недоробки у своїй роботі. — Та якби я знав, що нам доведеться разом мандрувати, то взявся б до справи ще серйозніше.
— Виходить, — раптом із подивом вигукнув Гарбузова Голова, сам вражений своїм відкриттям, — виходить, що ти — мій майстер, мій творець, мій батько!
— Краще сказати — твій винахідник, — сміючись відповів хлопчик. — Так, сину мій, це я тебе винайшов і зробив!
— Отже, я повинен тебе слухатися, — зробив висновок дерев’яний чоловічок, — а ти повинен мене оберігати та опікуватися мною.
— Хай так і буде, — погодився Тіп, підводячись із землі. — А тепер — час у путь.
— Куди ми йдемо? — запитав Джек, коли вони знову закрокували по дорозі.
— Поки що не знаю точно, — зізнався хлопчик, — але сподіваюся, що на південь. А якщо ми йдемо на південь, то рано чи пізно потрапимо в Смарагдове Місто.
— А яке це місто? — поцікавився Гарбузова Голова.
— О, це столиця і найбільше місто Країни Оз. Сам я ніколи не був у ньому, але чув чимало. Наприклад, що колись там правив могутній чарівник, і ще — там усе зеленого кольору, так само як у нашому Краї Лісовиків усе фіолетового кольору.
— А хіба тут усе фіолетове?
— Звісно, хіба ж ти сам не бачиш? — відповів хлопчик.
— Здається, я не розрізняю кольори, — розгублено зізнався Гарбузова Голова, озирнувшись навсібіч.
— Трава фіолетова, і дерева фіолетові, і будинки, і загорожі — все фіолетове, — пояснив йому Тіп. — А в Смарагдовому Місті все зелене, на Сході, — все блакитне, в південному Краї Ковтачів — усе рожеве, а в західному Краї Моргунів, де править Залізний Лісоруб, — усе жовте.
— А-а, — задумливо протягнув Джек. Тоді він трошки помовчав і перепитав: — Ти кажеш, що моргунами править Залізний Лісоруб?
— Так, це він допоміг Дороті перемогти Злу Чаклунку Заходу, і на подяку за це моргуни вибрали його своїм правителем, а Страшила народ Смарагдового Міста зробив своїм королем.
— Оце так! — зітхнув Джек. — Я зовсім заплутався. Хто такий Страшило?
— Ще один друг Дороті, — відповів Тіп.
— А хто така Дороті?
— Це дівчинка, яка прилетіла з Канзасу, краю, що пролягає десь у Іншому Світі. Вона прилетіла сюди на смерчі, а в мандрівці Країною Оз її супроводжували Страшило і Залізний Лісоруб.
— А де вона тепер? — не вгамовувався Гарбузова Голова.
— Глінда, правителька ковтачів, допомогла їй повернутися додому, — відповідав хлопчик.
— А що сталося зі Страшилом?
— Я вже казав тобі. Він править Смарагдовим Містом, — терпляче розтлумачував йому Тіп.
— А я думав, що ним править чарівник — здається, ти сам так сказав, — бідолашний Джек зовсім заплутався.
— Сказав, але не так. Слухай ще раз і будь уважний, — Тіп намагався говорити повільно, дивлячись просто в очі усміхненому Джекові. — Дороті подалася до Смарагдового Міста просити чарівника, щоб той відіслав її назад до Канзасу. Страшило і Залізний Лісоруб пішли разом із нею. Та чарівник не зміг їй допомогти — він виявився не настільки й могутнім. Коли його налякали тим, що розкажуть усім правду, він зробив величезну повітряну кулю і полетів на ній невідомо куди, і з того часу ніхто його не бачив.
— Неймовірно захоплива історія, — здивовано підсумував Джек, — і я зрозумів у ній усе без винятку, крім твоїх пояснень.
— Ось і добре, — сказав Тіп. — Після того, як чарівник полетів собі, народ Смарагдового Міста вибрав Страшила своїм королем, і, подейкують, кращого правителя, ніж він, ще треба пошукати.
— Ми з ним познайомимося? — поцікавився Джек.
— Можемо познайомитися, — відповів хлопчик, — якщо ти, звісно, не проти.
— У жодному разі, дорогий батечку, — сказав Гарбузова Голова. — Я завжди тебе в усьому підтримуватиму.
4. Тіп намагається чаклувати
Невисокий і худенький на вигляд хлопчик дуже ніяковів, коли його називав батьком незграбний здоровило з гарбузовою головою. Щоб уникнути пояснень, він вирішив змінити тему розмови і запитав:
— Ти не втомився?
— Анітрошки, — відповів товариш. — Але, — далі вів він, поміркувавши, — якщо я буду так крокувати ще довго, мої дерев’яні суглоби дуже швидко вийдуть з ладу.
“А він має рацію”, — подумав Тіп. І одразу ж пошкодував про те, що не підігнав дерев’яні частини тіла одна до одної акуратніше. Але хіба ж він міг подумати, що опудало, яке він змайстрував, аби посміятися над бабцею Момбі, оживлять за допомогою чарівного порошку?
Що ж, докоряти собі не було сенсу, треба було подумати про те, як допомогти Джеку.
Тим часом вони вийшли на лісову галявину і хлопчик присів відпочити на старі козла для пиляння дров, залишені тут якимось Лісорубом.
— Ти не хочеш сісти? — запропонував Тіп Гарбузовій Голові.
— Це не зашкодить моїм суглобам? — обережно поцікавився той.
— Навпаки, вони перепочинуть, — завірив його хлопчина.
Джек спробував було сісти, але ноги під ним підігнулися в колінах, і він гупнув на землю з таким тріском, що Тіп злякався, чи не розпався бідолаха на дрова.
Він кинувся до чоловічка, підняв його, розпрямив руки і ноги, помацав голову, перевіряючи, чи вона часом не тріснула. Джек виявився цілим і неушкодженим, але Тіп вирішив на майбутнє застерегти його:
— Напевно, тобі краще буде про всяк випадок стояти.
— Дуже добре, дорогий батечку, як скажеш, так і робитиму, — відповів Джек із незмінною посмішкою, зовсім не збентежений своїм падінням.
Тіп знову сів, а Гарбузова Голова одразу ж закинув нове питання:
— А що це за штука, на якій ти сидиш?
— Це козла, — відповів хлопчик і миттю розкаявся, бо Джек вимагав детальніших пояснень.
— Що таке “козла”?
— Козла? По-перше, їх не можна плутати з козлами, — почав Тіп, намагаючись говорити якомога зрозуміліше. — Козли — це тварини, у них у кожного є голова і хвіст, як, наприклад, у коня.
— Я зрозумів, — бадьоро промовив Джек. — На такому коні ти ось зараз сидиш.
— Ти знову все переплутав, це зовсім не кінь, — перебив його Тіп.
— Нічого я не переплутав: ось — чотири ноги, ось — голова, а ось — хвіст.
Тіп подивився на козла уважніше й помітив, що Гарбузова Голова, як це не дивно, не помиляється. Стовбур дерева, що слугував за перекладину, справді скидався на тулуб, а гілка, що стирчала на одному з його кінців, була дуже схожа на хвіст. На іншому кінці відстовбурчувалися два сучки, що нагадували очі, а під ними шматок дерева був так чудернацьки виструганий, що його можна було прийняти за рот. А за ноги слугували чотири дерев’яних бруски, поперек яких клали колоду для розпилювання.
— Ця штука справді нагадує коня, — погодився Тіп. — Тільки справжні коні, як і справжні козли, бігають і їдять траву а ці козла зроблені з дерева спеціально щоб пиляти дрова.
— А якби вони були живі, то бігали би та їли траву? — запитав Гарбузова Голова.
— Ну, може, й бігали б, а от щодо трави — сумніваюся, — розсміявся хлопчик при думці про таке неймовірне й кумедне перетворення. — І як вони можуть ожити, якщо вони дерев’яні?!
— Але ж я ожив, — заперечив Гарбузова Голова. Тіп здивовано подивився на нього.
— Так не сам по собі! — вигукнув він. — А лише завдяки чарівному порошку, який зараз лежить у мене в кишені!
Раптом хлопцеві сяйнула думка, він дістав перечницю і з цікавістю подивився на неї.
— Цікаво, — промовив він задумливо, — чи зможе порошок оживити козла?
— Якщо їх оживити, — незворушно міркував Джек, якого, здавалося, нічим не здивуєш, — я зможу їхати верхи й не перенапружуватиму свої суглоби.
— Ну що ж, спробую! — вигукнув хлопчик, підхоплюючись на рівні. — От тільки, боюся, вже забув, що саме казала бабця Момбі і як вона розводила руками.
Він думав якусь хвилину, й оскільки сидів за загорожею близенько та бачив кожен рух старої відьми й чув кожне її слово, то вирішив, що зможе повторити все точнісінько так, як вона говорила та робила.
Тож спочатку він витрусив трошки оживлювального порошку з перечниці на козла. Потім підняв угору ліву руку відігнув мізинець і промовив:
— Вау!
— Що це ти таке кажеш, дорогий батеньку? — поцікавився Джек.
— Сам не знаю, — відповів Тіп. Потім він підняв праву руку, відстовбурчив великий палець і сказав: — Тау!
— А це що означає, дорогий батеньку? — і далі напосідав Джек.
— Це означає, що тобі краще помовчати! — відповів хлопчик, не бажаючи, щоб йому заважали в такий відповідальний момент.
— Розумію, розумію! — закивав Гарбузова Голова зі своєю незмінною посмішкою.
Тіп тепер підняв обидві руки над головою, широко розчепірив пальці й голосно закричав:
— Пау!
Миттю козла заворушилися, потягнулися, позіхнули, широко роззявивши при цьому рота-зарубку й струшуючи залишки порошку зі спини.
— Молодець! — закричав Джек, а хлопчик стояв, не вірячи своїм очам. — Ти в мене хоч куди, дорогий батеньку!
