5. Живі кóзла
Кінь, який за мить до цього був усього лише козлами, відчував подив не менший, ніж Тіп. Він витріщав очі на всі боки, розглядаючи світ, у якому йому тепер випало жити. Потім спробував роздивитися себе самого, але не мав шиї, тому, на жаль, не міг повернути голову і змушений був крутитися дзиґою. Він так незграбно рухався, що зрештою налетів на Джека — Гарбузову Голову і пхнув його — той гепнувся, де стояв, на узбіччі дороги. Стурбований не на жарт, Тіп закричав:
— Тпру! Ану ж бо, тпру!!!
Козла не звернули на окрик жодної уваги, стрибання навколо себе тривало, і вже наступної миті нога дерев’яного скакуна гепнула ступню Тіпа з такою силою, що хлопчик підстрибнув від болю. Він відскочив убік на безпечну відстань і звідти знову закричав:
— Тпру! Тпру, я тобі кажу!
Джек примудрився сісти й тепер дивився на Коня з великою цікавістю.
— Мені здається, що ця тварина тебе не чує, — зауважив він.
— Хіба я кричу недостатньо голосно? — сердито запитав Тіп.
— Але в нього немає вух, — розважливо пояснив Гарбузова Голова.
— Точно! — вигукнув Тіп, уперше звернувши увагу на цю обставину. — І як мені тепер його вгамувати?
Та цієї миті Кінь узяв та й сам зупинився, певно, збагнув, що власний тулуб побачити йому не вдасться. Але тут він побачив Тіпа й підійшов до хлопчика ближче.
Хода цього створіння була без перебільшення сміховинна — крокуючи, воно спочатку переставляло обидві праві ноги, потім обидві ліві, наче іноходець. При цьому тулуб розхитувався з боку в бік, як люлька.
Тіп погладив його по голові і сказав, підлещуючись:
— Хороший хлопчик! Хороший!
Кінь злякано відскочив убік і витріщився на Джека — Гарбузову Голову.
— Треба для нього знайти вуздечку, — вирішив Тіп.
Понишпоривши в кишені, він знайшов моток міцної мотузки, з нею наблизився до Коня і один кінець обмотав навколо шиї, а інший прив’язав до великого дерева. Та неслухняний Кінь зробив крок убік, і мотузка луснула. Проте наміру втікати він не виказував.
— Ну й сила! — захоплено вигукнув хлопчик. — Шкода тільки, що він такий норовливий!
— А що, коли зробити йому вуха? — запропонував Гарбузова Голова. — Тоді він тебе слухався б.
— Чудова думка, — зрадів Тіп. — Як це ти додумався?
— А я зовсім і не думав, — скромно зізнався Гарбузова Голова. — Тут думати нема чого.
Тіп дістав ножа й вистругав із кори молодого дерева кілька вух на пробу.
— Не варто робити їх надміру великими, — міркував він уголос, — бо інакше він у нас перетвориться на віслюка.
— Як це? — поцікавився Джек.
— Розумієш, кінь має вуха довші, ніж козел, а віслюк — довші, ніж кінь, — пояснив Тіп.
— А якби у мене вуха були довші, ким був би я? — запитав Джек.
— Друже, — серйозно відповів йому Тіп, — ти завжди будеш Гарбузовою Головою, і вуха тут ні до чого.
— Зрозумів, — без заперечень відгукнувся Джек, а потім обережно додав: — Тобто я думаю, що зрозумів.
— Думай на здоров’я, — сказав хлопчик, — ще ніхто ніколи не думав головою, в якій нема нічого, крім насіння. Ну, здається, вуха готові. Потримай Коня, доки я їх закріплю.
— Охоче, тільки допоможи мені підвестися, — попросив Джек.
Тіп підняв його і поставив на ноги. Гарбузова Голова підійшов до Коня і обхопив руками його голову, а хлопець тим часом ножем зробив у ній два отвори, щоб вставити вуха.
— Як вони йому личать! — висловив свій захват Джек.
Однак ці слова, промовлені просто над вухом Коня, який до того був глухий, мов пробка, страшенно налякали тварину. Він вирвався, ще й так сильно, що Тіп відлетів в один бік, а Джек в інший, і кинувся скакати, страхаючись тупотіння власних копит.
— Тпру! — закричав Тіп, підводячись із землі. — Тпру! Агов, ти, телепню, тпру!
Навряд чи кінь звернув увагу на Тіпів окрик, але цієї ж миті його нога потрапила до ховрашкової нори, він спіткнувся, полетів через голову, впав на спину й лишився так лежати, несамовито молотячи всіма чотирма ногами в повітрі. Тіп підбіг до нього.
— Ото дивний Кінь! — вигукнув він. — Чого ти не зупинився, коли я тобі закричав “Тпру!”?
— Я не знав, що означає “Тпру!”, — невпевнено сказав Кінь, закотивши очі, щоб розгледіти хлопчика, який стояв над ним.
— Це означає “стій”, — пояснив Тіп.
— А дірка в землі теж означає “стій”? — поцікавився Кінь.
— Якщо в неї провалишся — точно, — підтвердив Тіп.
— Де це я? — далі розпитувало дивне створіння. — І що я тут роблю?
— Ти тепер живий, — пояснив йому хлопчик, — але це непогано, ось побачиш, особливо якщо будеш мене слухатися і в усьому мені допомагати.
— Звісно, я тебе слухатимусь, — покірно погодився Кінь. — Та все ж, що тут відбулося? Я почуваюся, ніби зі мною не все гаразд.
— Ти просто лежиш догори дриґом, — відповів Тіп. — Не брикайся, будь такий ласкавий, і я спробую тебе повернути до нормального положення.
— І скільки ж у мене положень? — здивувався новонароджений скакун.
— Багато, — коротко відповів Тіп. — Не брикайся, будь ласка.
Кінь лежав тепер сумирно, і хлопчик, доклавши зусиль, зумів його перевернути й поставити на ноги.
— Ось тепер, здається, все гаразд, — сказало чотириноге диво і з полегкістю зітхнуло.
— Одне вухо відламалося, — зауважив Тіп після ретельного огляду. — Треба зробити нове.
Він повів Коня назад, до Джека, що ніяк не міг упоратися з власними ногами, і допоміг Гарбузовій Голові підвестися. Потім вирізав із кори нове вухо й закріпив його на конячій голові.
— Тепер, — сказав Тіп нерозумному скакунові, — слухай мене уважно. “Тпру!” означає “стій”, “Но!” — “рушай”, “Вперед!” — “мчи щодуху”. Тепер зрозумів?
— Зрозумів, — сказав Кінь, — і готовий виконувати.
Тіп допоміг Джеку залізти на коня.
— Тримайся добре, — застеріг він, — інакше впадеш і розколеш свого гарбуза.
— Мені про це навіть страшно подумати, — здригнувся Джек. — Та за що мені триматися?
— А бодай за вуха, — повагавшись трошки, дозволив Тіп.
— Ні, тільки не за вуха! — запротестував Кінь. — Я ж нічого не чутиму!
Це було справді вагомим доказом, і Тіп замислився.
— Здається, придумав, — сказав він зрештою. Тоді пішов до лісу, зрізав коротку гілку з міцного молодого деревця. Один кінець загострив і вставив у отвір, спеціально зроблений на спині Коня позаду голови. Потім підняв з дороги камінь і надійно ввігнав кілок у спину тварини.
— Стій, стій! — закричав Кінь. — Ти що там таке робиш?
— Тобі що, боляче? — запитав хлопчик.
— Та ні, не боляче, — відповів скакун, — але до крику лоскотно!
— Уже все, — підбадьорливо відповів Тіп. — Тепер, Джеку, тримайся собі за цей кілок, і тобі не загрожуватиме жодна небезпека.
Джек зручно вмостився, і Тіп скомандував Коневі: “Но!”.
Слухняні козла миттю закрокували вперед, розхитуючись із боку в бік і високо задираючи ноги.
Тіп ішов поруч, дуже задоволений з того, що в їхній компанії поповнення. Він навіть почав насвистувати.
— Який дивний звук! Що він означає? — стривожено запитав Кінь.
— Не звертай уваги, — відповів Тіп, — це свист, і він не означає нічого, крім того, що мені весело.
— Я би теж свистів, якби міг скласти губи дудочкою, — зауважив Джек. — Боюся, дорогий батеньку що в деякому сенсі я ще дуже недосконалий.
Вузенька стежина, якою вони прямували, незабаром перейшла в широку дорогу, вимощену жовтою цеглою. На узбіччі Тіп помітив вказівник із надписом:
“ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА П’ЯТНАДЦЯТЬ КІЛОМЕТРІВ”.
Поступово згустилися сутінки, і хлопчина вирішив спинитися, щоб переночувати і продовжити подорож уже на світанку. Неподалік від дороги зеленів лужок, оточений високими пишними кущами. Тіп завів туди Коня і дуже обережно допоміг Гарбузовій Голові спішитися.
— Я думаю, тобі вночі краще полежати, — порадив хлопчик, — краще зберігатимешся.
— А я? — запитав Кінь.
— Тобі й постояти не зашкодить, — відповів Тіп. — Оскільки ти все одно не спиш, можеш стояти на чатах і стежити, щоб нас ніхто не потурбував.
На цих словах Тіп уклався на траві біля Гарбузової Голови й миттю заснув, бо за день страшенно натомився.
