7. Його величність Страшило
Читачу цієї книги вже відомо, хто такий Страшило, але Джек — Гарбузова Голова нічогісінько не знав про неповторного правителя Смарагдового Міста, а тому його подиву не було меж. Страшило був одягнутий у костюм тьмяно-блакитного кольору, його голова була нічим іншим, як невеликим мішком, напханим соломою, з грубо намальованими на ньому очима, вухами, носом і ротом. Одяг теж був напханий соломою, але вкрай недбало — де густо, де пусто. Руками його величності слугували рукавиці, щільно набиті ватою. Місцями із костюма його величності — з-за горловини, із штанів — стирчали жмутки соломи. Голову Страшила прикрашала золота корона, рясно всипана сяючими коштовностями, — під її вагою на лобі набігли зморшки, й вони надавали намальованому обличчю глибокодумного виразу. Певно, якби не корона, Страшило-Король був би просто Страшилом, тобто звичайним городнім опудалом — недолугим і незграбним.
Якщо Джека вразила зовнішність його величності, то й Страшила вигляд Гарбузової Голови приголомшив не менше. Пурпурові штани, червона сорочка й рожевий у білий кружечок жилет висіли на дивному відвідувачеві, як на вішаку, а на обличчі-гарбузі застигла дурнувато-щаслива посмішка.
Спочатку Страшило подумав, що гість сміється з нього, і хотів було на нього образитися. Та не випадково ж правитель Смарагдового Міста прославився мудрістю. Він уважніше придивився і помітив, що риси Джекового обличчя вирізані один раз і назавжди, тому серйозного вигляду йому вже не набрати, хоч би як сильно цього хотілося.
Протягом якогось часу два опудала мовчки розглядали одне одного. Правитель почав розмову першим. Він запитав:
— Звідки ти прийшов і яким чином ожив?
— Перепрошую, ваша величносте, — відповів Гарбузова Голова, — але я вас не розумію.
— Як то — не розумієш? — здивувався Страшило.
— Ну, я не знаю вашої мови, — пояснив Джек. — Розумієте, я іноземець, прибув із Краю Лісовиків.
— А, он воно що! — вигукнув Страшило. — Сам я розмовляю мовою жувачів, як і всі в Смарагдовому Місті. А ти, наскільки я розумію, розмовляєш мовою гарбузових голів?
— Чистісінька правда, ваша величносте, — відповів його співрозмовник, енергійно киваючи, — тому порозумітися нам, на жаль, не вдасться.
— Оце так прикрість! — засмутився Страшило. — Але нічого, пошукаємо тлумача.
— Хто такий тлумач? — запитав Джек.
— Це людина, яка розуміє одразу дві мови — мою і твою. Коли я тобі щось скажу, тлумач пояснить тобі сенс моїх слів, а коли ти мені відповіси, він перекаже, що ти маєш на увазі. Бо тлумач не лише розуміє обидві мови, а й розмовляє ними однаково легко.
— Це чудова ідея, — похвалив Джек, задоволений тим, що зі складної ситуації знайшовся такий простий вихід.
Страшило миттю наказав солдату із зеленими бакенбардами пошукати серед мешканців Смарагдового Міста когось, хто розумів би мову лісовиків, і без зволікань доправити цього мудрагеля до палацу.
Коли солдат вийшов, Страшило запропонував:
— Не хочеш поки що присісти?
— Ваша величність забули, що я їх не розумію, — відповів Гарбузова Голова. — Якщо ви пропонуєте мені присісти, зробіть якийсь знак.
Страшило зійшов із трону і підсунув крісло до Гарбузової Голови позаду. Потім він несподівано штовхнув Джека в груди, так, що той повалився на м’які подушки, склавшись при цьому з голосним стуком, наче кишеньковий ніж.
— Ти зрозумів мій знак? — ввічливо поцікавився Страшило.
— Цілком, — відповів Джек, руками повертаючи свою голову обличчям уперед. Час від часу в цьому виникала потреба, бо гарбуз надто вільно обертався на кілкові, що служив за шию.
— Робили тебе, схоже, нашвидкуруч, — зауважив Страшило, спостерігаючи за безуспішними спробами Джека розпрямити довгі ноги.
— Схоже, вас теж, ваша величносте, — була відповідь.
— Проте, зрештою, є різниця: я гнуся, але не ламаюся, а ти ламаєшся, але не гнешся.
Саме в цей момент повернувся солдат. Він привів молоденьку дівчину, дуже хорошу й скромну на вигляд. Обличчя в неї було вродливе, а очі й волосся чудесного зеленого кольору. Гарненька зелена спідниця з шовку сягала за коліна, відкриваючи зелені шовкові панчохи з вишитими стручками гороху й зелені атласні черевички, прикрашені замість бантиків або пряжок пучками салату. На пояску були вишиті листочки конюшини, ошатний маленький жакет був оздоблений смарагдами.
— Ого, то це Джелія Джемм! — вигукнув Страшило, коли дівчина ввічливо вклонилася. — Ти розумієш мову лісовиків, дорогенька?
— Так, ваша величносте, — відповіла дівчина, — адже я народилася в тому краї.
— Тоді будь нашим тлумачем, — попрохав Страшило, — і передай Гарбузовій Голові все, що я йому скажу, а мені передай усе, що він мені скаже. Ти пристаєш на таку пропозицію? — запитав правитель, повертаючись до гостя.
— Краще не придумаєш, — погодився той.
— Тоді почнемо. Запитай його, — звернувся Страшило до Джелії, — що привело його до Смарагдового Міста?
Та дівчина, пильно поглянувши на Джека, раптом сказала йому:
— Ну й дивовижне ти створіння! Хто тебе зробив?
— Хлопчик на ім’я Тіп, — відповів Джек.
— Що він каже? — поцікавився Страшило. — Мої вуха, певно, мене підводять. Що він таке сказав?
— Він сказав, що мозок вашої величності, здається, зовсім розпорошився, — сором’язливо відповіла дівчина.
Страшило закрутився на троні й заходився мацати голову обома руками.
— Певно, це неймовірне щастя — розуміти дві різні мови, — розгублено промовив він. — Ану ж бо, запитай його, дорогенька, чи він не буде проти, якщо я запроторю його до в’язниці за образу правителя Смарагдового Міста!
— Але я не ображав вас! — обурено вигукнув Джек.
— Тихше! — зупинив його Страшило. — Зачекай, доки Джелія перекладе мою промову. Нащо нам тлумач, якщо ти сам влазиш без черги?
— Добре вже, зачекаю, — понуро відповів Гарбузова Голова, попри те, що його обличчя й далі посміхалося так само весело й доброзичливо, як завжди.
— Переклади його промову, шановна.
— Його величність цікавиться, чи ти не голодний, — сказала Джелія.
— О, аніскілечки! — значно бадьоріше відповів Джек. — Тим більше, що я взагалі ніколи не їм.
— І я теж, — кивнув Страшило. — Що він каже, дорогенька?
— Він запитує, чи відомо вам, що у вас одне око більше, ніж інше, — лукаво сказала дівчина.
— Не вірте їй, ваша величносте! — вигукнув Джек.
— А я і не вірю, — спокійно відповів Страшило. Змірявши дівчину пронизливим поглядом, він запитав: — Ти справді розумієш і мову лісовиків, і мову жувачів?
— Саме так, ваша величносте, — відповіла Джелія Джемм, з усіх сил намагаючись не розсміятися в обличчя королівській персоні.
— То чому ж я сам розумію обидві мови? — поцікавився Страшило.
— Бо це одна й та сама мова! — відкрито розсміялася дівчина. — Невже ваша величність не знає, що в Країні Оз усі розмовляють однією мовою?
— Правда?! — вигукнув Страшило з явною полегкістю. — Отже, тлумач нам зовсім ні до чого!
— Це моя вина, ваша величносте, — покаявся Джек, і виглядав при цьому, треба зізнатися, досить пришелепувато. — Я чогось думав, що коли ми походимо з різних місць, то неодмінно мусимо розмовляти різними мовами.
— На майбутнє порада: не думай, — суворо попередив його Страшило. — Якщо з думанням не склалося, краще будь звичайним опудалом — теж гідне покликання.
— Буду звичайним опудалом, — погодився Джек.
— Здається мені, — вів далі Страшило вже м’якшим тоном, — що пиріг зі смачною начинкою міг вийти кращим, ніж абияка голова.
— Перепрошую, ваша величносте, іншої я собі вибрати не міг, — зітхнув Джек.
— Шкода! Втім, я теж, — доброзичливо посміхнувся Страшило. — А якщо вже ми з тобою товариші по нещастю, то давай дружити!
— Із задоволенням — від щирого серця! — зрадів Джек.
— Як? Ти маєш серце? — здивовано запитав Страшило.
— Ні, — знітився його співрозмовник, — це лише мовиться так, для красного слівця.
— Ти й сам писаний красень, — завірив його Страшило. — Красномовством я на твоєму місці не надто переймався б — адже для цього, як не крути, треба мозок, а його в тебе катма.
— Згоден! — про всяк випадок не сперечався Джек, хоча майже нічого не зрозумів.
Милостиво відпустивши Джелію Джемм і солдата із зеленими бакенбардами, його величність узяв свого нового друга за руку й повів його в двір — метати кільця в ціль.
8. Армія повстанців генерала Джинджер
Тіп дуже поспішав, щоб наздогнати Джека і Коня, тому майже половину шляху до Смарагдового Міста пройшов без зупинок. До цього часу він сильно зголоднів, але, на жаль, усі запаси: і сухарі, й сир — уже закінчилися.
Так він ішов собі й думав, що б це його поїсти, як раптом помітив біля узбіччя дороги дівчину. Вона сиділа на траві, вбрана, як здалося хлопчику, по-царськи розкішно: шовковий жилет смарагдово-зеленого кольору, спідниця з різнокольорових клинців: попереду блакитний, зліва жовтий, позаду червоний, а справа — фіолетовий. Ґудзики на жилеті теж були чотирьох кольорів: верхній — блакитний, потім жовтий, тоді рожевий, а нижній — фіолетовий.
Насилу відірвавши очі від красивої яскравої сукні, Тіп перевів погляд на обличчя її власниці й помітив, що воно дуже вродливе, але надто задерикувате й викличне. Доки хлопчина стояв так, роззявивши рота, дівчина теж звернула на нього увагу. Біля її ніг стояв кошик із їжею, в одній руці вона тримала апетитний бутерброд, а в другій — зварене накруто яйце. Від такої картини Тіп ще більше захотів їсти.
Він збирався було попрохати шматочок, але тут дівчина підвелася і струсила крихти із сукні.
— Ну, — сказала вона, — мені вже час. Можеш понести цей кошичок, а якщо ти голодний — дозволяю тобі поласувати тим, що там лежить.
Тіп підхопив кошика й почимчикував слідом за дивною дівчиною, не набридаючи їй запитаннями, адже його рот був зайнятий їжею. Вона швидко крокувала попереду і виглядала при цьому навдивовижу рішуче й поважно.
Втамувавши голод, хлопчик наздогнав господиню кошика й пішов з нею поруч, намагаючись не відставати, що було не так і просто, бо дівчина мала довгі ноги, на зріст була значно вища, ніж Тіп, і, схоже, неабияк поспішала.
— Дякую за бутерброди, — ввічливо сказав Тіп. — Як тебе звати? Скажи, будь ласка.
— Генерал Джинджер, — була коротка відповідь.
— Ого! — здивувався хлопчик. — Ти генерал?
— Я командую Армією повстанців, — відкарбувала дівчина з надмірною, здалося, різкістю.
— Ого! — ще більше здивувався Тіп. — А я й не знав, що точиться війна.
— Ти не міг цього знати, — пояснила Джинджер, — бо це особлива війна. Дивно, що про неї досі ніхто не пробалакався, бо ціла Армія складається виключно з дівчат. Війна триває, хоча про це ніхто й не здогадується.
— Он воно що, — Тіп аж присвиснув. — А де ж твоя Армія?
— Десь за кілометр звідси, — сказала генерал Джинджер. — За моєю командою повстанці зібралися з усієї Країни Оз. Сьогодні ми збираємося перемогти і скинути з престолу його величність Страшила. Армія повстанців чекає лише мого прибуття, щоб вирушити в похід на Смарагдове Місто.
— Нічого собі, — зітхнув Тіп. — Хто міг би подумати?! Але дозволь усе ж таки поцікавитися: навіщо ви хочете скинути з престолу його величність Страшила?
— Баста! Скільки може Смарагдовим Містом правити чоловік? — заявила дівчина з викликом. — Крім того, місто прикрашене коштовностями, які значно більше підходитимуть для перснів, браслетів і кольє, а на гроші, які без пуття лежать у королівській скарбниці, можна для кожного повстанця купити не менше дюжини нових суконь. Ось чому ми збираємося завоювати Місто, скинути уряд і правити віднині самостійно.
Ці слова Джинджер промовила з енергією та рішучістю, що свідчили про серйозність її намірів.
— Але війна — це жахливо! — нагадав Тіп.
— Ця війна буде дуже приємною, — бадьоро відповіла дівчина.
— Багато кого з вас, певно, вб’ють! — далі вів хлопчик страшним голосом.
— Еге ж бо! — виклично посміхнулася Джинджер. — Жоден чоловік не може протистояти вродливій дівчині, а тим більше образити її. А в моїй Армії всі вродливі.
Тіп розсміявся.
— Може, твій розрахунок правильний, — зізнався він, — але вартового міської брами недарма знають як найвірнішого вартового, та й королівське військо не здасть місто без бою.
— Ха! Військо зледащіло і втратило свою колишню силу, — із презирством кинула генерал Джинджер. — Тільки й клопоту має, що відрощувати бакенбарди, та й то — половину жінка повисмикувала. Коли правив Чарівник, солдат із зеленими бакенбардами був у розквіті сил, тому й Чарівника багато хто боявся. Але хто, скажіть, будь ласочка, боїться Страшила? Е ні, королівське військо для війни вже зовсім не годиться.
Якийсь час вони йшли мовчки і незабаром прибули на велику лісову галявину, де зібралося кілька сотень дівчат. Вони сміялися і гомоніли між собою, як сороки, — так весело, наче зібралися не на війну, а на пікнік.
Тіп зауважив, що повстанці були розділені на чотири загони. Форма у них була точнісінько така, як у генерала Джинджер. Однак у представниць Краю Жувачів попереду на спідницях був голубий клин, Краю Ковтачів — рожевий, Краю Моргунів — жовтий, а в дівчат із Краю Лісовиків — фіолетовий. Кожна мала зелений жилет на честь Смарагдового Міста, яке вони збиралися завоювати, а колір верхнього ґудзика вказував на місцевість, звідки прибула власниця жилета. Загалом армія виглядала дуже вишукано й ефектно.
Тіп подумав спочатку, що дивні повстанці геть беззбройні, але він помилявся. У кожної із закрученої на потилиці зачіски стирчали дві довгі блискучі спиці для плетіння.
Генерал Джинджер залізла на великий пеньок і звернула до армії з промовою.
— Подруги, співгромадянки і вродливі панянки! — промовила вона. — Ми починаємо велике повстання проти чоловіків Країни Оз! Ми завоюємо Смарагдове Місто, — скинемо з престолу короля Страшила, захопимо тисячі дорогоцінних каменів, безліч коштовностей, розграбуємо королівську скарбницю і будемо владарювати над нашими колишніми гнобителями!
— Слава-а-а! — закричали ті, хто її почув. Більша частина армії, як здалося Тіпу, була надміру захоплена балачками й навіть не звернула увагу на промову свого генерала.
Тут пролунала команда вирушати, дівчата розбилися на чотири загони і швидким кроком рушили до Смарагдового Міста.
Хлопчик плентався позаду всіх, навантажений кошиками, пледами й тюками — все це добро скинули на нього браві вояки. Незабаром вони підійшли до зелених стін міста і спинилися біля воріт.
Вартовий міської брами вийшов і заходився з цікавістю розглядати військо, наче перед ним був цирк. Зв’язка ключів висіла в нього на шиї, а руки були недбало засунуті до кишень. Вартовий явно не підозрював, що біля стін Міста стоїть ворог, тому звернувся до дівчат дуже галантно:
— Доброго ранку, люб’язні панночки! Чим можу прислужитися?
— Здавайся одразу! — наказала генерал Джинджер. Вона спинилася просто перед ним і суворо нахмурилася, наскільки це дозволяло її вродливе обличчя.
— Як — здавайся? — вражено перепитав товстун. — Чому? Для чого? Це беззаконня. Це нечувано!
— А все ж таки — здавайся! — розлючено повторила Джинджер. — Ми повстанці!
— Оце б ніколи не сказав! — похитав головою вартовий, переводячи захоплений погляд з однієї дівчини на іншу.
— Слухайте, що я кажу: ми повстанці! — крикнула Джинджер і нетерпляче тупнула ногою. — Ми прийшли, щоб завоювати Смарагдове Місто!
— Боже мій! — здивувався вартовий міської брами. — Хто це вам таку нісенітницю вклав у гарненькі голівки? Ідіть додому, дівчатка, ідіть до своїх добрих матусь — доїти корів та пекти хліб. Чи ж це жарти — завойовувати Місто!
— Ми нічого не боїмося! — відгукнулася генерал, і її рішучий вигляд уже всерйоз стурбував вартового.
Він задзеленчав у дзвіночок, щоб викликати солдата із зеленими бакенбардами, але одразу ж пошкодував про це, бо вмить його оточив натовп дівчат. Вояки повисмикували з волосся шпиці для плетіння й заходилися розмахувати ними небезпечно близько від товстих щік та розгублених очиць нещасного вартового.
Бідолаха заголосив, щоб над ним змилостивилися, і не чинив жодного опору, коли Джинджер зірвала з його шиї в’язку ключів.
Уся армія на чолі з генералом кинулася до воріт й одразу ж зіткнулася з королівським військом Країни Оз — тобто солдатом із зеленими бакенбардами.
— Ані руш! — голосно вигукнув він, спрямовуючи свою довгу рушницю на генерала.
Кілька дівчат із вереском кинулись навтьоки, але Джинджер навіть не ворухнулася, а тільки промовила з докором:
— Невже ти зможеш застрілити бідолашну беззахисну дівчину?
— У жодному разі, — відповів солдат. — Та й рушниця в мене не заряджена.
— Справді не заряджена?
— Ага. Щоб уникнути нещасних випадків. Я вже й забув, куди заховав порох і кулі. Та якщо ви згодитеся трошки зачекати, я збігаю і пошукаю.
— Не варто так старатися, — відповіла Джинджер, після чого повернулася до армії й оголосила: — Дівчата! Рушниця не заряджена!
Від цієї новини повстанці зшаленіли на радощах. Вони пронизливо закричали “слава!” і пішли в наступ на солдата таким дружним натовпом, що лишалося тільки дивуватися, як шпицями не поранили одна одну.
І тут королівське військо Країни Оз не наважилося прийняти бій. Воно мерщій розвернулося і щосили помчало через ворота до королівського палацу. Галаслива ватага, очолена генералом Джинджер, подалася слідом.
Так Смарагдове Місто здалося на ласку ворога без кровопролиття, і армія повстанців стала армією завойовників.
