9. Страшило планує втечу
Тіпу було нескладно втекти від дівчачого війська й податися слідом за солдатом із зеленими бакенбардами. Коли армія вступала до міста, браві вояки неабияк забарилися: дехто з повстанців заходився видовбувати шпицями смарагди із міських стін та з бруківки. Тому солдат із хлопчиком дісталися до палацу значно швидше, ніж устигла розлетітися новина про те, що Смарагдове Місто захоплене ворогами.
Страшило й Джек — Гарбузова Голова по черзі метали кільця, коли в двір увірвалося королівське військо, розпелехане, з непокритою головою та бородою, що розвівалася на вітрі.
— Один-нуль на мою користь, — незворушно промовив Страшило й додав, звертаючись уже до солдата. — Щось сталося, друже?
— Ох, ваша величносте, ваша величносте! Місто захоплене бунтівниками! — перевівши подих, викрикнуло Військо.
— Чесно кажучи, не очікував, — здивувався Страшило. — Піди, будь ласка, зачини вікна й двері, а я поки що покажу Гарбузовій Голові ще один майстерний кидок.
Солдат поспіхом виконав наказ. У цей час Тіп, який зайшов слідом за військом і до цього часу стояв, ніким не помічений, із великим подивом розглядав Страшила.
Його величність далі насолоджувався грою, ніби нічого не сталося. Гарбузова Голова помітив хлопчика й поспішив до нього так прудко, як тільки могли нести його дерев’яні ноги. При цьому він кричав:
— Вітаю, шановний батеньку! Нарешті ми знову разом! Цей жахливий Кінь ледве не завіз мене бозна-куди.
— Так я і думав, — сказав Тіп. — Ти не поранений? Не забився?
— Ні, ні, зі мною все гаразд, — відповів Джек. — А ще й можу похвалитися увагою його величності.
Саме цієї миті повернувся солдат із зеленими бакенбардами, і Страшило поцікавився у нього:
— До речі, доповідай: хто влаштував бунт?
— Армія дівчат з усіх кінців Країни Оз, — відповів солдат, досі блідий від страху.
— А де ж було в цей час моє відважне військо? — запитав його величність, суворо подивившись на солдата.
— Ваше відважне військо рятувалося втечею, — чесно зізнався солдат. — Та запевняю вас, перед грізною зброєю, якою володіють загарбники, встояти просто неможливо.
— Ну, — сказав Страшило після роздумів, — на мою думку, трон — не надто велика втрата. Мені, якщо чесно, вже набридло правити Смарагдовим Містом, корона дуже важка — в мене від неї голова болить. Сподіваюся, що бунтівники не мають нічого проти мене особисто і здійняли всю цю бучу лише тому, що я випадково став королем.
— Якраз усе не так, — похитав головою Тіп, — я чув, що вони планують із вашої ганчір’яної персони зшити клаптиковий килим, а нутрощами напхати диванні подушки.
— Отже, мені й справді загрожує небезпека, — вирішив Страшило. — Тому буде цілком доцільно подумати про втечу.
— І куди ж ти хочеш утекти? — запитав Джек — Гарбузова Голова.
— Найімовірніше, до мого друга Залізного Лісоруба, правителя або, як він сам воліє себе називати, імператора моргунів, — була відповідь. — Я впевнений, що знайду в нього притулок.
Тіп визирнув у вікно.
— Палац уже оточили, — сказав він. — Утікати надто пізно. Ось-ось вони вторгнуться й роздеруть вас на шмаття.
Страшило зітхнув.
— У критичному становищі, — повідомив він присутнім, — важливо відволіктися і зосередитися. Перепрошую, але я мушу на хвильку відволіктися і зосередитися.
— Але ж ми також у небезпеці, — злякано заголосив Гарбузова Голова. — Якщо бодай одна з дівчат уміє готувати, мені кінець!
— Дурниці! — вигукнув Страшило. — Навіть якщо вони вміють поратися на кухні, їм зараз не до того.
— Та й полон для мене небезпечний, — похмуро заперечив Джек, — у мене голова може загнитися.
— Еге ж бо, голова в тебе — найслабше місце, — поспівчував Страшило. — Наше становище справді дуже небезпечне.
— Ви ще можете прожити багато років, — лепетав Гарбузова Голова, — а мені недовго жити. Мушу цінувати кожну годиноньку!
— Вгамуйся, не розкисай раніше, ніж треба, — заходився втішати його Страшило. — Дайте мені як слід поворушити мізками, і я обов’язково вигадаю, як нам звідси вибратися.
Товариство примовкло й приготувалося терпляче чекати, а Страшило відійшов чимдалі, став обличчям до стіни й так стояв хвилин п’ять. Коли він повернувся, його намальоване обличчя сяяло радістю.
— Де Кінь, на якому ти сюди прибув? — запитав він Гарбузову Голову.
— Я сказав, що це буде цінна штукенція, і твій слуга вирішив відвести його до королівської скарбниці, — відповів Джек.
— Я вирішив, що йому там буде найкраще, ваша величносте, — мовив на своє виправдання солдат — він було злякався, що припустився помилки.
— Ти вирішив правильно, — сказав Страшило. — Кінь ситий?
— Атож! Я насипав повну годівницю стружки.
— Чудово! — вигукнув Страшило. — Мерщій веди його сюди.
Солдат поспішив виконати доручення. Незабаром долинуло цокотіння дерев’яних копит, і Кінь постав перед ним.
Його величність критично оглянув скакуна.
— Не можу сказати, що красень, — зауважив він задумливо, — але бігає, очевидно, незле.
— Відмінно бігає! — підтвердив Тіп, поглядаючи на Коня із захватом.
— Отже, ми зможемо прорватися на ньому крізь ворожі лави й дістатися до мого доброго друга Залізного Лісоруба, — заявив Страшило.
— Навряд чи він витримає чотирьох, — із сумнівом промовив Тіп.
— Але трьох витримає безперечно, — вирішив його величність. — Доведеться не брати із собою королівське військо. Тим більше, остання війна довела, що сподіватися на нього не варто.
— Але бігає воно також непогано, — розсміявся Тіп.
— Ну що ж, я чекав на це, — похмуро буркнув солдат, — і стійко витримаю удар. Доведеться, звісно, змінити зовнішній вигляд — зголити мої улюблені бакенбарди. А загалом, ще невідомо, що небезпечніше: лишитися тут поруч із цими розгнузданими панянками чи скакати невідомо-куди на необ’їждженому дерев’яному коні.
— Тут ти маєш рацію, — погодився його величність. — Але я не солдат і надаю перевагу не розрахунку, а ризику. Сідай на Коня, мій хлопчику, і, певно, ближче до шиї.
Тіп прудко скочив на Коня, потім солдат і Страшило із неабиякими зусиллями посадили на нього Гарбузову Голову. Для короля залишилося так мало місця, що він мусив неминуче впасти, тільки-но Кінь рушить.
— Принеси мотузку для білизни, — наказав король своєму війську, — і зв’яжи нас один із одним. Якщо вже падати, то всім разом. — Доки солдат виконував доручення, Страшило міркував далі: — Мені треба бути ДУЖЕ обережним, бо моє життя в небезпеці.
— А хіба мені треба бути обережним не ДУЖЕ? — образився Джек.
— Не настільки ДУЖЕ, як мені, — повчальним тоном промовив Страшило. — Якщо зі мною щось трапиться, то вже нічого не вдієш. А якщо так буде з тобою, то принаймні можна з голови виколупати насіння.
Тут повернувся солдат із довгою мотузкою і надійно зв’язав усіх трьох, ще й прив’язав їх до тулуба Коня: тепер можна було не боятися падіння.
— А тепер біжи відчини ворота, — скомандував Страшило. — Ми мчимо назустріч свободі або смерті.
У внутрішній дворик палацу можна було потрапити через невеликі ворота, які солдат нещодавно замкнув за наказом його величності. Він підвів до них Коня, відсунув засув, і стулки зі скрипом хитнулися в різні боки.
— Тепер твоя черга, — прошепотів Тіп Коневі, — ми на тебе сподіваємося! Ти мусиш нас врятувати. Мчи, скільки стане сили, до міських воріт, не зупиняйся ані на мить!
— Добре вже, — грубувато відповів Кінь і рушив уперед, ще й так несподівано, що в Тіпа забило дух і він обома руками вчепився в кілок, так завбачливо встромлений у шию дерев’яного скакуна.
Кілька дівчат, які стояли на варті біля зовнішньої стіни палацу, були знесені бравою кавалерійською атакою. Інші з вереском кинулися врозтіч, і тільки одна чи дві хоробріші встигли наосліп штрикнути шпицями у втікачів. Тіпа вкололи в ліву ногу, і вона боліла в нього потім цілу годину. А ось Джека і Страшила шпиці не здатні були налякати — втікачі навіть уколів не відчули.
Кінь проскакав вулицями, перекинув візок із фруктами, збив із ніг кількох поважних громадян і з розгону перестрибнув через метушливу пухкеньку панночку, призначену за наказом генерала Джинджер новим вартовим міської брами.
Однак і тут запальний Кінь не спинився. Вирвавшись зі стін Смарагдового Міста, він помчав дорогою на захід так стрімко і рвучко, що Тіп майже перестав дихати, а Страшило від подиву занімів.
Джекові ця шалена скачка вже була знайома, неймовірну тряску він переносив дуже спокійно, єдине, чим він переймався — чи не зіскочить голова-гарбуз зі свого дерев’яного стрижня.
— Притримайте його! Притримайте! — простогнав Страшило, коли до нього повернулася мова. — З мене так уся солома витруситься.
На жаль, Тіп не міг навіть зітхнути, не те щоб слово промовити, тому Кінь і далі скакав, не стишуючи кроку, — складалося враження, ніби він геть забув про своїх вершників.
Коли скакун опинився на березі широкої річки, він і не подумав зупинятися: відштовхнувся, скільки було сили, від землі й високо-високо підстрибнув у повітря. За якусь мить вони вже крутилися й бовталися, підхоплені стрімкою течією. Кінь, судячи з усього, досі не збагнув, куди потрапив, тому так само нестримно молотив ногами, а вершники, спочатку з головою поринувши в потік, одразу ж спливли й стирчали з води, схожі на поплавці.
