ДОРОТІ СИЛКУЄТЬСЯ БУТИ МУЖНЬОЮ
Тим часом Головний Лакей вернувся до тронної зали й сказав Королю:
– Ну й дурень же ви, що марнуєте стільки часу на цих людей.
– Що? – вигукнув Його Величність так розгнівано, що аж розбудив Біліну, яка спала під його троном. – Як ти смієш називати мене дурнем?
– Бо я люблю правду, – відказав Лакей. – Ну чом ви не зачарували їх усіх зразу, замість дозволити їм заходити по одному до палацу та вгадувати, котрі прикраси – Евська Королева та її діти?
– Та так цікавіше, йолопе! – відказав Король. – Я вже ось стільки часу чудово розважаюся цим!
– А що, як котресь із них справді вгадає? – не здавався Лакей. – Тоді ви позбудетесь і старих прикрас, і цих нових теж.
– Та не може того бути, щоб вони вгадали! – відказав Король сміючись. – Як вони можуть знати, що Евська Королева та її діти обернені в прикраси кольору царственого пурпуру?
– Але ж у палаці, крім них, більш немає пурпурових прикрас, – сказав Лакей.
– Зате є багато інших кольорів, і пурпурові розставлені по всіх покоях, крім того вони всі різні за подобою і величиною. Будь певен, Лакею, їм ніколи не спаде на думку вибирати пурпурові прикраси.
Біліна, що сиділа під троном, уважно слухала всю цю розмову й тепер тихенько засокотіла сама до себе, почувши, як Король розкриває свою таємницю.
– Однаково по-дурному ви ризикуєте, – бурчав і далі Лакей. – А ще дурніше те, що ви всіх людей з Озу обернули в зелені оздоби.
– Це я зробив тому, що вони прийшли зі Смарагдового міста, – пояснив Король. – Крім того, в моїй збірці зовсім немає зелених прикрас.
По-моєму, серед інших вони будуть дуже гарні. Хіба ні?
Лакей сердито рохнув.
– Робіть як знаєте, коли вже ви Король. Та як накличете біди своєю нерозважністю, згадайте, шо я вас попереджав. Якби я носив отой чарівний пояс, що дає вам силу обертати одні речі в інші і взагалі наділяє вас такою могутністю, то напевне був би куди розумнішим і кращим Королем, ніж ви.
– Годі! Надокучили мені твої теревені, – знов розсердився Король. – Думаєш, як ти мій Головний Лакей, то можеш сварити мене, скільки тобі заманеться? Хай-но ще раз ти поведешся так нахабно, я тоді пошлю тебе працювати біля печей, а на твоє місце візьму іншого Нома. А тепер іди за мною до моєї спальні, бо я хочу спати. Та гляди, щоб мене розбудили завтра раненько. Я хочу потішитись, обертаючи решту цих людей в оздоби.
– А який колір ви обрали для дівчинки з Канзасу? – спитав Лакей.
– Та, мабуть, сірий, – відповів Його Величність.
– А для Страхопуда й Механічного Чоловіка?
– О, ті хай будуть із суцільного золота, бо насправді вони такі бридкі…
Потім голоси затихли, і Біліна зрозуміла, що Король і Лакей вийшли з зали. Вона поправила кілька пір’їнок у хвості, а потім знову сховала голову під крило й заснула.
Вранці Дороті, Левові й Тигрові принесли снідання до спалень, а потім вони вийшли до Короля в тронну залу. Тигр прикро нарікав, що він напівживий з голоду, і просив, щоб його пустили до палацу й обернули там на прикрасу, тоді він більше не мучитиметься від голоду.
– А хіба тобі не дали поснідати? – спитав Король.
– Та дали трошки, – відказав звір, – але що таке “трошки” для Голодного Тигра?
– Він з’їв сімнадцять мисок вівсяної каші, повний таріль смажених сосисок, одинадцять хлібин і двадцять один пиріг з родзинками, – сказав Лакей.
– То чого ти ще хочеш? – спитав Король.
– Товстеньке немовлятко. Я хочу товстеньке немовлятко, – відповів Голодний Тигр. – Гарненьке, товстеньке, пухкеньке, соковите, ніжне, жирне немовлятко. Але, звичайно, якби мені його дали, моє сумління не дозволило б мені з’їсти його. Тому я волію стати оздобою і забути про свій голод.
– Це неможлива річ! – сказав Король. – Я не хочу пускати в свій палац ніяких незграбних звірів, щоб вони там поперекидали та побили всі мої гарненькі цяцечки. Коли всі ваші друзі будуть зачаровані, ви зможете вернутись у горішній світ і робити своє діло.
– Ну, щодо діла, то в нас його не буде, коли наші друзі пропадуть, – сказав Лев. – Отож нас не дуже турбує, що станеться з нами.
Дороті попросила, щоб її впустили до палацу першою, але Тік-Так рішуче твердив, що він повинен зустрітися з небезпекою раніше за свою господиню. Страхопуд згодився з ним, і Король Номів відчинив двері для Механічного Чоловіка, і той, важко гупаючи, рушив назустріч своїй долі. А потім Його Величність вернувся на свій трон і почав пахкати люлькою так задоволено, що над головою в нього утворилася хмарка диму.
Трохи згодом він сказав:
– Шкода, що вас зосталося так мало. Дуже скоро моя розвага скінчиться, і тоді мені лишиться тільки милуватись новими оздобами.
– А мені здається, – озвалась Дороті, – що ви не такий чесний, як запевняєте.
– Чому ж це? – спитав Король.
– Бо ви намовили нас, що вгадати, в які прикраси обернуто людей з Еву, буде легко.
– А воно й є легко, – заперечив Владар, – для мастаків угадувати. Але, виходить, твої друзі не мастаки до цього.
– А що робить тепер Тік-Так? – стривожено спитала дівчинка.
– Нічого, – відповів Король, насупившись. – Він стоїть нерухомо посеред кімнати.
– А! Мабуть, у нього скінчилась накрутка, – сказала Дороті. – Я вранці забула його накрутити.
Скільки спроб він уже зробив?
– Усі, на скільки мав право, крім однієї, – відповів Король. – Може, ти ввійдеш і накрутиш його, а потім зостанешся там і сама почнеш угадувати?
– Гаразд, – погодилась Дороті.
– Адже тепер моя черга, – сказав Страхопуд.
– Невже ти хочеш піти й зоставити мене саму? – спитала дівчинка. – А крім того, якщо я піду зараз і накручу Тік-Така, він зможе зробити свою останню спробу.
– Ну, гаразд, – зітхнувши, поступився Страхопуд. – Біжи, маленька Дороті, і нехай тобі пощастить!
І ось Дороті, намагаючись не піддаватися страхам, пройшла дверима в пишні покої палацу. Тиша, що панувала там, спочатку пригнітила її, так що дівчинці аж дух перехопило, вона притисла руку до серця й дивилась на все довкола зачудованими очима.
Так, палац був прекрасний, але в кожному куточку чаїлись і чигали чари, а вона ще не звикла до чаклунства цих чарівних країн, такого несхожого на спокійний і розважливий побут її рідного краю.
Вона повільно пройшла кілька кімнат і врешті натрапила на Тік-Така, що стояв нерухомо. В ту хвилину їй здалося, що вона справді знайшла в цьому таємничому палаці друга, тому вона поквапилася накрутити механічному чоловікові пружини дії, мовлення й думання.
– Дякую, До-ро-ті, – такі були його перші слова. – Me-ні ли-ши-ла-ся ще одна спро-ба.
– Будь же обережний, Тік-Таку! – вигукнула вона. – Гаразд?
– Гаразд. Але Ко-роль Номів три-має нас у руках, він на-ста-вив на нас пастку. Боюся, що ми всі про-на-ли, – відповів Тік-Так.
– Я теж боюсь цього, – сумно сказала Дороті.
– Якби “Ко-валь, Бля-хар і Ком-на-нія” вста-вили в мене вгаду-вальний меха-нізм, – провадив Тік-Так, – я б, може, побо-ровся з Ко-ролем Номів.
Але мої дум-ки про-сті й не-муд-рі, і з них тут мало кори-сті.
– Постарайся, як можеш, – підбадьорливо мовила Дороті, – а коли не вийде, то я стоятиму й дивитимусь, у що ти обернешся.
Тоді Тік-Так торкнувся до жовтої скляної вази з намальованими на ній стокротками і вимовив слово “Ев”.
За одну мить Механічний Чоловік зник, і хоч дівчинка хутенько глянула в усі боки, вона не могла сказати, котра з багатьох прикрас у кімнаті щойно була її відданим другом і слугою.
І їй нічого більше не лишалось, як узятись за безнадійне завдання, поставлене перед нею: робити спроби й стерпіти все, що з цього вийде. “Навряд чи це дуже боляче, – подумала вона, – бо я не чула, щоб хто з них кричав – навіть бідолахи офіцери. Ох-ох-ох! Чи то ж дядечко Генрі й тітуся Ем дізнаються колись, що я стала прикрасою в палаці Короля Номів і муситиму довіку стояти на одному місці й милувати око, – опріч тих хвилин, коли мене переставлятимуть чи витиратимуть з мене пилюку. Не гадала я, що так воно вийде, але, мабуть, нічого вже не вдієш!”
Вона ще раз обійшла всі покої, пильно роздивилася всі предмети, що там були; але їх було так багато, вони збивали з пуття, і вона вирішила, як і Озма, що однаково це буде здогад навмання і що в неї дуже мало шансів угадати.
Вона несміливо торкнула алебастрову чашу й промовила: “Ев”. “Що ж, одна невдача, – подумала. – Але звідки ж мені знати, котра річ заворожена, а котра ні”.
Далі вона торкнула пурпурову статуетку, що зображувала кошеня, і як тільки вимовила: “Ев”, – кошеня зникло, натомість перед нею з’явився гарненький білявий хлопчик. Ту ж мить десь віддалеки задзеленчав дзвінок, а коли Дороті сахнулась назад – трохи з подиву, а трохи з радості, – хлопчик вигукнув:
– Де я? І хто ти така? І що сталося зі мною?
– Оце то так! – вигукнула й Дороті. – Значить, я впоралася!
– З чим? – спитав хлопчик.
– Урятувала себе від долі мертвої цяцьки, – відповіла дівчина, засміявшись, – а тебе від того, щоб ти довіку лишався пурпуровим кошеням.
– Пурпуровим кошеням? – перепитав хлопчик. – Таких кошенят нема!
– Я знаю, – відповіла вона. – Але щойно одне було. Ти не пам’ятаєш, як стояв у куточку над каміном?
– Звичайно, не пам’ятаю. Я Принц Евський, і звати мене Еврінг, – гордо повідомив хлопчик. – Але Король, мій батько, продав мене, мою матір і всіх моїх братів та сестер жорстокому Королю Номів, а після цього я вже не пам’ятаю нічого.
– Пурпурове кошеня, звісно, не може нічого пам’ятати, Еврінгу, – сказала Дороті. – Але тепер ти знову став самим собою, а я ще спробую врятувати когось із твоїх братів та сестер, а може, й вашу матусю. Ходімо зі мною.
Вона вхопила хлопця за руку й почала нетерпляче переходити з кімнати в кімнату, намагаючись вирішити, котрий предмет вибрати далі. Третя спроба не вдалася, четверта й п’ята теж.
Малий Еврінг не міг зрозуміти, що вона робить, але слухняно дріботів поруч неї, бо ця нова товаришка йому сподобалась.
Дальші зусилля Дороті були невдалі, проте, коли минуло перше розчарування, дівчинку сповнила радість і вдячність від думки, що все ж таки вона спромоглася врятувати хоч одного з королівської родини Еву й зможе повернути юного принца його зажуреній країні. Тепер вона могла безпечно вернутися до грізного Короля Номів, ведучи з собою здобич у подобі білявого хлопця.
І вона подалась назад, розшукала вихід з палацу, а коли підступила до нього, важкі кам’яні двері самі відчинились, пропускаючи Дороті та Еврінга під аркою до тронної зали.
