БІЛІНА ЛЯКАЄ КОРОЛЯ НОМІВ
Коли Дороті ввійшла до палацу вгадувати зачарованих, а Страхопуд зостався з Королем Номів, обидва кілька хвилин сиділи мовчки. Потім Владар задоволено вигукнув:
– Просто чудо!
– Хто чудо? – спитав Страхопуд.
– Механічний Чоловік. Тепер його більш не треба накручувати, бо він став дуже гарною оздобою.
Дуже гарною.
– А як же Дороті? – спитав Страхопуд.
– О, вона почне вгадувати – дуже скоро, – весело відповів Король. – А тоді опиниться в моїй колекції, й настане твоя черга.
Добрягу Страхопуда тяжко гнітила думка, що його юній приятельці судилась доля Принцеси Озми та решти їхніх товаришів, та саме як він сидів у похмурій задумі, раптом залунав пронизливий голос:
– Куд-куд-куд-куда! Куд-куд-куд-кудах!
Король Номів мало не схопився з трону, так злякався.
– Що це таке? – закричав він.
– Та це Біліна, – пояснив Страхопуд.
– Чого це ти такий гамір зчинила? – сердито загорлав Король, коли Руда Курка вийшла з-під трону й гордо пройшлася по залі.
– А що, хіба не маю права кудкудакати? – відрубала Біліна. – Адже я щойно знесла яйце!
– Що? Знесла яйце? У моїй тронній залі! Як ти посміла таке зробити? – розлючено спитав Король.
– А я несу яйця там, де опинилась, – відказала Курка, нашорошивши пір’я і стріпнувшись.
– Грім тебе побий! Ти хіба не знаєш, що яйця – отрута? – репетував Король, а його сіро-бурі очі аж на лоба лізли з жаху.
– Отрута? Ви що! – обурилась Біліна. – Щоб ви знали, всі мої яйця свіжі, найвищої якості, з гарантією! Отрута! Таке скажете!
– Ти не розумієш, – роздратовано відказав маленький Владар. – Яйця належать до зовнішнього світу – до земної поверхні, звідки ти прийшла.
А тут, у моєму Підземному Королівстві, вони – страшна отрута, як я вже сказав, і ми, Номи, не можемо терпіти їх тут!
– Ну, оце одне вам доведеться стерпіти, – сказала Біліна. – Бо я вже знесла його.
– Де? – спитав Король.
– Під вашим троном, – відповіла Курка.
Король підскочив на три стопи вгору – так квапився втекти з трону.
– Забери його! Забери негайно! – закричав він.
– Не можу, – відказала Біліна. – Я не маю рук.
– Я візьму яйце, – сказав Страхопуд. – Я збираю колекцію Біліниних яєць. Ось одне вже лежить у кишені, те, що вона знесла вчора.
Почувши це, Владар квапливо відбіг далі від Страхопуда, а той уже сягнув рукою під трон по яйце, але Курка раптом гукнула:
– Стій!
– Що таке? – спитав Страхопуд.
– Не бери яйця, поки Король не дозволить мені ввійти до палацу й угадувати зачарованих, як робили інші, – сказала Біліна.
– Пхе! – пхекнув Король. – Ти ж тільки Курка.
Як ти можеш розгадати мої чари?
– Спробувати можна, – сказала Біліна. – А коли схиблю, ви матимете ще одну оздобу.
– Гарна оздоба з тебе вийде, нема що казати, – пробурчав Король. – Та хай буде по-твоєму. Це буде тобі добра кара за те, що посміла знести яйце при мені. Після того, як Страхопуд буде зачарований, можеш увійти до палацу. Але як ти показуватимеш на предмети?
– Лазурями, – відповіла Курка. – А слово “Ев” я можу вимовити не гірше за будь-кого. Отже, я маю право вгадувати моїх зачарованих друзів і визволяти їх, коли вгадаю.
– Гаразд, – погодився Король. – Обіцяю тобі.
– Тепер можеш забрати яйце, – сказала Біліна Страхопудові.
Той нахилився, заліз рукою під трон, знайшов там яйце й поклав його в другу кишеню на куртці, боячись, що Б одній кишені яйця можуть розтовктись одне об одне.
І саме в ту мить над троном задзеленчав дзвоник.
Король знову злякано підскочив.
– Ну що ж, – із жалем мовив він. – Дівчинка таки зуміла.
– Що зуміла? – спитав Страхопуд.
– Зуміла вгадати одного зачарованого й розбити одне з моїх найхитріших заклять. Кепські справи, бодай йому! Ніколи не сподівався такого.
– Це означає, що вона повернеться до нас жива й ціла? – спитав Страхопуд, зморщивши своє намальоване обличчя в широку радісну усмішку.
– Звичайно, – відказав Король, сердито ходячи по залі сюди й туди. – Я завжди дотримую своїх обіцянок, хоч би які нерозумні вони були. Зате я зроблю прикрасу з Рудої Курки, навзамін тієї, що втратив.
– Може, зробите, а може, й ні, – спокійно просокотіла Біліна. – Ось візьму та й вгадаю когось.
– Угадаєш? – кинув Король. – Як ти можеш угадати там, де не вгадали розумніші за тебе, дурна птахо?
Біліна не стала й відповідати на це запитання, а за мить двері розчинились і ввійшла Дороті, ведучи за руку юного принца.
Страхопуд зустрів дівчинку міцними обіймами.
В захваті він радий був обняти й Еврінга. Та юний принц був сором’язливий і відсахнувся від розмальованого Страхопуда, бо не знав його чудової натури.
Але друзям лишилось небагато часу на розмову, бо вже Страхопудові треба було входити до палацу.
Успіх Дороті дуже підбадьорив його, і обоє сподівалися, що він спроможеться вгадати хоч раз.
Проте він виявився так само нещасливим, як і всі, опріч Дороті, і хоча подовгу вибирав кожен предмет, ні разу бідолашному Страхопудові не пощастило вибрати правильно.
Таким чином він став портфелем із суцільного золота, і прекрасний, але жахливий палац наготувався прийняти нового гостя.
– Все, кінець, – сказав Король, задоволено зітхнувши, – і вистава була дуже цікава, як не рахувати того, що дівчинка з Канзасу один раз угадала. Я став багатший на чимало гарних оздоб.
– А тепер моя черга! – рішуче нагадала Курка.
– О, я й забув про тебе, – сказав Король. – Та можеш не йти, коли не хочеш. Я буду великодушний і відпущу тебе.
– Е, ні, – відказала Курка. – Я наполягаю, щоб ви мене впустили, як обіцяли.
– Ну то йди, дурна птахо! – пробурчав Король і ще раз відкрив отвір, що вів до палацу.
– Не йди, Біліно, – поважно сказала Дороті. – Вгадувати ті прикраси нелегко, і тільки щастя допомогло мені, що я сама не стала однією з них.
Лишайся зі мною, ми разом вернемось до країни Ев. Я певна, що цей юний принц дасть нам притулок.
– Авжеж дам, – з великою гідністю запевнив Еврінг.
– Не турбуйся, люба, – відказала Біліна, чи то заквоктавши, чи то засміявшись. – Нехай я не людина, але й не дурепа ж. Ну, я пішла. Не прощаюсь, бо я вернусь. Не журися, скоро побачимось.
Потім Біліна кілька разів голосно квокнула, від чого маленький товстун Король знервувавсь, здавалося, ще дужче, і пройшла отвором у стіні до зачарованого палацу.
– Сподіваюся, що більш я цієї Курки не побачу, – оголосив Владар, знову сівши на трон і втираючи піт на лобі сіро-бурою хусточкою. – Кури взагалі досить надокучливі, та коли вміють говорити, тоді вони – просто страхіття.
– Біліна моя подруга, – спокійно відказала Дороті. – Може, вона не завжди така вже чемна, але я певна, що на думці в неї тільки добре.
