ПУРПУРОВЕ, ЗЕЛЕНЕ Й ЗОЛОТЕ
Руда Курка, високо піднімаючи лапки, з безмежно поважним виглядом неквапно йшла по розкішних оксамитових килимах пишного палацу, гострими очицями пильно придивляючись до всього, що траплялось дорогою.
Біліна мала право на таку поважність: вона єдина знала таємницю Короля Номів, як розрізняти предмети, обернені з людей, і ті, котрі ніколи не були живими. Вона була цілком певна, що все вгадає правильно, та перш ніж почати вгадувати, їй цікаво було побачити всю пишноту підземного палацу – можливо, одного з найбагатших і найпрекрасніших у всіх чарівних краях.
Ідучи покоями, вона рахувала пурпурові оздоби, і хоч декотрі були маленькі й заховані в несподіваних місцях, Біліна вишукала їх усі, всі десять, розкиданих по різних покоях. Зелених предметів вона не рахувала, бо думала, що розшукає їх усі, коли настане час.
Урешті, оглянувши весь палац і натішившись його розкішшю, Руда Курка вернулась до одного покою, де завважила великий пурпуровий стільчик під ноги.
Вона поставила на нього лапку й вимовила: “Ев”, – і зразу стільчик зник, а перед Куркою з’явилася вродлива дама, висока, струнка, прегарно вбрана.
На мить дамині очі зробились аж круглі з подиву, бо вона не пам’ятала про своє перетворення на стільчик і не могла уявити, хто вернув її до життя.
– Доброго ранку, пані, – своїм різким голосом сказала Біліна. – У вас чудовий вигляд, як на ваші літа.
– Хто це говорить? – спитала Королева Країни Ев, гордо випроставшись.
– Та це я. Мене звуть Біл, як по-справжньому, – відповіла Курка, злетівши на спинку стільця, – хоча Дороті приточила мені “іну” й називає мене Біліною. Але не в імені річ. Я врятувала вас від Короля Номів, і більш ви не рабиня.
– Тоді я щиро дякую вам за таку ласку, – сказала Королева з граційним реверансом. – Але де ж мої діти? Скажіть мені, прошу вас, де мої діти? – і сплеснула руками благально, в тривозі.
– Не турбуйтесь, – відказала Біліна, склюнувши кузочку, що повзла по спинці стільця. – Саме в цю мить вони не пустують і ніщо їм не загрожує, бо вони не можуть навіть ворухнутись.
– Що ви хочете сказати, добра незнайомко? – спитала Королева, намагаючись погамувати тривогу.
– Вони зачаровані, – відповіла Біліна, – так само, як були ви, – всі, тобто крім того хлопця, що його вихопила Дороті. Тому можна гадати, що вони якийсь час були чемними хлопчиками й дівчатками, бо просто не могли інакше.
– Ой, бідні мої серденяточка! – вигукнула Королева, скрушно застогнавши.
– Та чого там бідні, – заперечила Курка. – Ви не журіться за них, пані, бо я скоро зроблю так, що вони повернуться до вас і знов почнуть робити вам клопіт, як то буває. Ходімо, будьте ласкаві, і я покажу вам, які вони тепер гарненькі.
Вона злетіла зі свого сідала й пройшла до дальшого покою, а Королева за нею. Коли вона минала низенький столик, їй упав у око маленький зелений польовий коник, і Біліна зразу вхопила його своїм гострим дзьобом. Адже коники – улюблена страва курей, а ловити їх треба швидко, бо вони можуть стрибнути й утекти. Це б легко могло бути кінцем для Озми з Озу, якби вона була справжнім коником, а не смарагдовим. Та Біліна відчула, що коник твердий і неживий, і, здогадавшися, що він не годиться для їжі, не ковтнула його, а пустила з дзьоба.
– Як це я не зміркувала, – просокотіла вона сама до себе, – що де немає трави, там не може бути трав’яних коників. Це, можливо, щось обернене Королем на коника.
А за хвильку вона підійшла до однієї з пурпурових прикрас і під цікавим поглядом Королеви розбила чари Короля Номів. Перед ними постала гарненька дівчинка, чиї золоті кучері хмаркою падали їй на плечі.
– Еванка! – вигукнула Королева. – Рідненька моя Еванка! – і, вхопивши дівчинку в обійми, обцілувала їй усе личко.
– От і гаразд, – задоволено мовила Біліна. – Ну, пане Королю Номів, мастачка я вгадувати? Чи, може, ні?
Потім вона відчарувала ще одну дівчину, яку Королева назвала Еврозою, а потім хлопця на ім’я Евардо, старшого за свого брата Еврінга. Одне слово, Руда Курка довгенько змушувала добру Королеву скрикувати та обнімати дітей, аж поки п’ять принцес і четверо принців, усі дуже схожі одне на одного, тільки зростом різні, рядочком стали біля своєї щасливої матусі.
Принцес звали Еванна, Евроза, Евелла, Евірена й Еведна, а Принців – Евроб, Евінгтон, Евардо й Евроланд. Із них Евардо був найстарший і, коли вернеться додому, мав успадкувати батьків трон і стати Королем Країни Ев. Він був поважний і спокійний юнак, що напевне правитиме своїм народом мудро й справедливо.
А Біліна, вернувши всю королівську родину Країни Ев до їхньої справжньої подоби, почала вишукувати зелені прикраси, в які було обернено людей із Країни Оз. Познаходити їх було неважко, і невдовзі всі двадцять шість офіцерів, та й рядовий, зібрались довкола Рудої Курки, радісно дякуючи її за порятунок.
Тридцять семеро живих людей у покоях палацу дуже добре знали, що своєю волею вони завдячують кмітливості Рудої Курки, і щиро-щирісінько вихваляли її за те, що вона визволила їх від чарів Короля Номів.
– А тепер, – сказала Біліна, – я повинна знайти Озму. Вона, безперечно, десь тут і, звичайно, вона зелена, як усе, що з Озу. Отож дивіться всюди, дурні вояки, й допомагайте мені шукати.
Та вони довго не могли знайти нічого зеленого.
Проте Королева, ще раз перецілувавши своїх дев’ятьох дітей, знайшла тепер час зацікавитися тим, що робиться навколо, і сказала курці:
– А може, дорогенька моя, те, що ви шукаєте, – коник?
– Та звичайно ж коник! – вигукнула Біліна. – Ні, далебі, я така дурепа, як і оці браві вояки.
Зачекайте, я вернусь і знайду його.
Вона побігла до кімнати, де бачила трав’яного коника, і за хвильку Озма з Озу, така ж гарна й тендітна, як і була, ввійшла й підступила до Евської Королеви.
Вони привіталися так, як вітаються царствені особи.
– Але де ж мої друзі – Страхопуд і Залізний Дроворуб? – спитала Озма.
– Зараз я їх розшукаю, – відказала Біліна. – Страхопуд – із суцільного золота, Тік-Так – теж.
Я тільки не знаю точно, що стало із Залізного Дроворуба, бо Король Номів сказав просто, що його обернено в щось дуже кумедне.
Озма завзято допомагала Курці в її розшуках, і скоро Страхопуд та Механічний Чоловік, які були оздобами з блискучого золота, знайшлись і вернулись у свою звичайну подобу. Та хоч скільки вони шукали, а ніде не знайшли кумедної оздоби, яка б могла бути оберненим Залізним Дроворубом.
– Тут можна зробити тільки одне, – сказала нарешті Озма. – Вернутись до Короля Номів і примусити його сказати, в що обернено нашого друга.
– А як не скаже? – засумнівалась Біліна.
– Повинен сказати, – твердо мовила Озма. – Король не повівся з нами чесно, бо під личиною справедливості й добродушності він заманив нас усіх у пастку, і ми були б зачаровані навіки, якби наша мудра й кмітлива приятелька, Руда Курка, не знайшла способу врятувати нас.
– Король – негідник, – сказав Страхопуд.
– Його сміх гірший, ніж у іншої людини лайка, – озвався, здригнувшися, рядовий.
– Я га-дав, що він чес-ний, але я по-ми-лився, – зауважив Тік-Так. – Мої дум-ки зви-чайно пра-виль-ні, але з вини “Ко-валя, Бля-ха-ря й Ком-панії” вони ча-сом зби-ва-ють-ся на хиб-ні стеж-ки або не діють як тре-ба.
– Та ні, “Коваль, Бляхар і Компанія” зробили тебе добряче, – сказала Озма. – Гадаю, їх не слід ганити за те, що ти вийшов не зовсім досконалий.
– Дякую, – мовив Тік-Так.
– Ну, то ходімо назад до Короля Номів, – сказала Біліна своїм різким голоском. – Послухаємо, що він скаже.
І вони рушили до входу: Озма попереду, а за нею Королева зі своїм почтом із юних Принців та Принцес. Далі йшов Тік-Так, за ним – Страхопуд із Біліною, що сиділа на його напханому соломою плечі.
Двадцять шість Офіцерів і Рядовий замикали шеренгу.
Коли вони дійшли до передпокою, двері перед ними розчинились, але всі вони зупинились і втупили очі в склеписту печеру з виразом подиву й досади на обличчях. Бо в залі було повно закутих у панцери воїнів Короля Номів, що стояли вишикувані лавами. Електричні світильники над їхніми лобами яскраво світили, бойові сокири були підняті, наче для удару по ворогові, та воїни лишались нерухомі, наче статуї, чекаючи наказу.
А посеред того грізного війська сидів на своєму кам’яному троні маленький Король. Але він не усміхався й не сміявся. Ні, його обличчя було перекривлене від люті, аж страх дивитись.
СТРАХОПУД ВИГРАЄ БІЙ
Коли Біліна ввійшла до палацу, Дороті й Еврінг сіли дожидати її успіху чи невдачі, а Король Номів усівся на троні й якусь часину курив свою люльку в веселому, вдоволеному настрої.
І враз задзленечав дзвінок над троном, який озивався щоразу, коли бували розвіяні чари. Король сердито тіпнувся й вигукнув:
– Трам-тарарам.
Коли дзвінок задзеленчав удруге, Король злісно вигукнув: “Анциболото!” – а за третім дзвінком заверещав розлючено: “Рондодендрондо!” – це, очевидно, якесь страхітливе слово, бо ми навіть не знаємо, що воно означає.
Відтоді дзвінок дзеленчав раз за разом, але король уже так запінився з люті, що не міг вимовити й слова, а сплигнув із трону й почав гасати по залі, наче шалений, нагадуючи Дороті іграшку-фуркалку.
Дівчинку, навпаки, кожен дзвінок спочатку сповнював радістю, бо ж він повідомляв, що Біліні вдалось обернути якусь оздобу на живу людину. Крім того, Дороті була зчудована Біліниним успіхом, бо вона й уявити не могла, як це Руда Курка спромоглась так точно вибирати потрібні предмети з усієї неоглядної безлічі речей, якими були захаращені всі покої палацу. Та коли вона нарахувала десять сигналів, а дзвінок іще не вмовк, вона зрозуміла, що до своєї природної подоби вертається не тільки королівська родина країни Ев, а й Озма та її супутники, і охопила така радість її, що вона тільки весело сміялась, дивлячись на злісні вибрики Короля.
Можливо, маленький Владар і не міг би розлютитися ще дужче, проте сміх дівчинки довів його майже до нестями, і він заревів на неї, мов дикий звір.
А потім, збагнувши, що зараз будуть розвіяні всі його чари, а жертви всі до одної дістануть волю, він раптом підбіг до маленьких дверей, що вели на балкон, і пронизливо свиснув, викликаючи своє військо.
І зразу те незліченне військо вилилося із золотих та срібних дверей і помарширувало вгору крученими сходами, до тронної зали, під проводом суворого Нома, що був його командувачем. Майже заповнивши залу, вони вишикувалися в тій великій печері, а потім застигли, чекаючи наказів.
Дороті притислась до стіни, коли ввійшли воїни, й стояла там, тримаючи за руку малого принца Еврінга, а величезний Лев припав до підлоги біля неї з одного боку й страхітний Тигр – із другого.
– Хапайте дівчисько! – загорлав Король на Командувача війська, і гурт вояків слухняно кинувся вперед. Та й Лев, і Тигр загарчали так люто й вискалили міцні гострі зуби так грізно, що вояки злякано сахнулись назад.
– Не зважайте на них! – крикнув Король Номів. – Вони не можуть вистрибнути з того місця, де стоять!
– Але ж вони можуть укусити того, хто спробує торкнутись до дівчини, – відказав Командир.
– Я їм не дозволю! – запевнив Король. – Я ще раз зачарую їх, і вони не зможуть розціпити щелепи.
Він зійшов із трону, щоб накласти на звірів свої чари, але саме в ту мить Кобилиця підбігла до нього ззаду й щосили хвицнула гладкого владаря обома дерев’яними задніми ногами.
– Ой! Вбивають! Зрада! – зарепетував Король, якого жбурнуло на гурт вояків і добряче потовкло. – Хто це зробив?
– Я, – злісно проіржала Кобилиця. – Ви краще не чіпайте Дороті, а то ще раз хвицну!
– Це ми ще побачимо, – відказав Король, помахав рукою на Кобилицю й вимовив чарівне слово. – Ага! Зараз побачимо, як ти рухатимешся, дерев’яна розкаряко!
Та, незважаючи на всі чари, Кобилиця рухалась; і рухалась вона до Короля так швидко, що він не встиг відскочити. Гуп! – гупнули об його круглий тулуб дерев’яні копита, Король злетів у повітря й упав на голову своєму Воєначальникові, а звідти плазом хряпнувся додолу.
– Овва! – сказав Король сторопіло, сидячи на підлозі. – Цікаво, чого це мій чарівний пояс не подіяв?
– Бо ця почвара дерев’яна, – нагадав Воєначальник. – А ваші чари на дерево не діють, ви ж самі знаєте.
– А, я про це й забув, – сказав Король, підвівся й пошкутильгав до трону. – Ну дарма, не чіпайте дівчиська. Воно від нас не втече.
Воїни, досить-таки збиті з плигу цією пригодою, знов вишикувались, а Кобилиця прогарцювала через залу до Дороті й зайняла позицію біля Голодного Тигра.
В ту мить двері, що вели до палацу, відчинились, і перед очима всіх з’явились люди з Еву й люди з Озу. Вони сторопіло зупинилися, побачивши воїнів та розгніваного Короля Номів, що сидів посеред них.
– Здавайтеся! – гучним голосом закричав Король. – Ви мої бранці.
– Овва! – відрубала Курка зі Страхопудового плеча. – Ви ж обіцяли мені, що випустите мене й моїх друзів без перешкод, коли я вгадаю їх. А ви завжди дотримуєте обіцянок.
– Я сказав, що випущу вас без перешкод із палацу, – відказав Король. – І таки випустив, але не зі своїх володінь. Ви мої бранці, і я вкину вас усіх у свою підземну в’язницю, де горять вулканічні вогні й повсюди тече розтоплена лава, а повітря гарячіше за синій вогонь.
– Ну, коли так, то мені кінець, – скрушно мовив Страхопуд. – Один малесенький вогник – байдуже, синій чи зелений, – і з мене лишиться жменька попелу.
– То ви здаєтеся? – спитав Король.
Біліна шепнула щось на вухо Страхопудові, і той усміхнувся й засунув руки в кишені на курточці.
– Ні! – хоробро відповіла Озма Королю. А потім звернулась до свого війська: – Вперед, мої браві вояки, і бийтесь за свою Правительку й за себе до смерті!
– Пробачте мені, ясновельможна Озмо, – відказав один з Генералів, – але я відчув, що й сам, і всі мої брати-офіцери хворі на серце, і найменше хвилювання може вбити нас. А в бою ми легко можемо схвилюватись. Чи не краще для нас уникнути цієї грізної небезпеки?
– Вояки не повинні хворіти на серце, – сказала Озма.
– Гадаю, що рядові вояки й не хворіють, – пояснив інший Генерал, глибокодумно підкручуючи вуса. – Коли Ваша ясновельможність бажає, ми накажемо нашому рядовому атакувати отих вояків.
– Накажіть, – погодилась Озма.
– Вперед! – в один голос закричали всі Генерали.
– Вперед! – заволали Полковники.
– Вперед! – загорлали Майори.
– Вперед! – скомандували Капітани.
Тоді Рядовий нахилив списа й кинувсь, як шалений, на ворога.
Командир Номів був такий ошелешений цією несподіваною атакою, що забув скомандувати своїм воїнам відбити її, і десятеро Номів у першій шерезі, які стояли навпроти списа Рядового, попадали додолу, наче іграшкові солдатики. Спис не міг пробити сталевих панцерів, тому вояки поспиналися знов на ноги, але Рядовий тим часом повалив другу шерегу.
Тоді Командир Номів рубонув по спису Рядового бойовою сокирою, перебив ратище й вибив його з рук, і Рядовий не міг більше битися.
А Король Номів устав з трону й протиснувся крізь своїх воїнів наперед, аби бачити, що там діється. Та коли він з’явився перед Озмою і її друзями, Страхопуд, ніби розбуджений до дії відвагою Рядового, вихопив з правої кишені одне з Біліниних яєць і пожбурив ним прямо в голову маленького Владаря.
Яйце влучило тому в ліве око, розбилось і залило обличчя, чуприну та бороду своїм липким вмістом.
– Рятуйте! Рятуйте! – верещав Король, згрібаючи пальцями з обличчя білок і жовток.
– Яйце! Яйце! Тікай, хто хоче жити! – заволав Командир Номів сповненим жаху голосом.
Ох і тікали ж вони! Намагаючись уникнути смертельної отрути з жахливого яйця, Воїни-Номи збивали один одного з ніг, перечіпались, падали, і ті, котрим не щастило пропхатись на кручені сходи, падали з балкона у велику печеру внизу, валячи додолу тих, котрі стояли вишикувані там.
Король іще стояв і кричав “рятуйте”, а в його тронній залі вже не лишилося жодного Воїна, і перше ніж Владар спромігся протерти від жовтка ліве око, Страхопуд уліпив друге яйце йому в праве, зовсім засліпивши його. Король не міг тікати, бо не бачив, куди бігти, а тому стояв на місці й кричав, і репетував, і верещав у ганебному переляку.
Поки все це діялося, Біліна перелетіла до Дороті, сіла Левові на спину й квапливо зашепотіла дівчинці на вухо.
– Зніми з нього пояс! Зніми з Короля Номів пояс із самоцвітами! Він розщібається ззаду. Швидше, Дороті, швидше!
