ДОЛЯ ЗАЛІЗНОГО ДРОВОРУБА
Дороті послухалась. Вона зразу підбігла ззаду до Короля Номів, що все намагався стерти яйце з очей, умить розщібнула на ньому розкішний пояс, усипаний самоцвітами, й вернулася з поясом у руці на своє місце між Тигром і Левом, а там, не знаючи, де подіти той пояс, защібнула його на своєму тонкому стані.
І тут якраз Головний Лакей вбіг із мискою води та губкою й заходився змивати яйце з обличчя свого пана. Врятовані стояли й дивились; і коли за кілька хвилин до Короля вернувся зір, він насамперед втупив злісний погляд у Страхопуда й вигукнув:
– Ну, ти мені за це заплатиш, напханий сіном бовдуре! Ти хіба не знаєш, що яйця – отрута для номів?
– Та я вже бачу, – відказав Страхопуд, – що вони вам не корисні, хоча й не розумію, чому.
– Яйця були свіжісінькі, з гарантією, – докинула Курка. – Ви б мали радіти, що дістали їх.
– Я оберну вас усіх на скорпіонів! – гнівно закричав Король і почав махати руками та муркотіти чарівні слова.
Але ніхто в скорпіона не обернувся, і Король зупинився й здивовано втупився в них.
– У чому річ? – спитав він.
– Та на вас же нема вашого чародійного пояса, – підказав Головний Лакей, уважно оглянувши короля. – Де він? Що ви з ним зробили?
Король Номів лапнув себе за стан, і його сіро-буре обличчя побіліло, як крейда.
– Нема! – розгублено вигукнув він. – Нема, і я пропав!
Тоді Дороті виступила наперед і сказала:
– Правителько Озмо і ви, Королево країни Ев, запрошую вас до країни живих. Біліна врятувала вас від вашої біди, а тепер ми покинемо це жахливе місце й вернемось до Еву якомога скоріше.
Поки дівчинка говорила, всі роздивилися, що чарівний пояс на ній, і її друзі радісно загукали, а поперед усіх – Страхопуд та Рядовий. Але Король Номів не приєднався до того хору. Він доплентав до свого трону, як побитий пес, і сів там, гірко оплакуючи свою поразку.
– Але ми ще не знайшли мого відданого помічника, Залізного Дроворуба, – сказала Озма Дороті, – а без нього я не хочу йти звідси.
– Я теж, – зразу відказала Дороті. – Хіба його не було в палаці?
– Він має бути десь тут, – озвалась Біліна, – але я не знала, як його розшукати, а тому й не змогла відчарувати.
– Ходімо назад до покоїв, – сказала Дороті. – Цей чародійний пояс напевне допоможе нам знайти нашого любого друга.
Вона вернулася до палацу, двері до якого ще стояли навстіж, і за нею пішли всі, крім Короля Номів, Королеви країни Ев та принца Еврінга. Матуся взяла малого принца на коліна й пестила та цілувала його з палкою любов’ю – адже то був її меншенький.
Але всі інші пішли з Дороті, і коли дівчинка вийшла на середину першої кімнати, вона помахала рукою, як те робив Король, і наказала Залізному Дроворубові, хоч би в якій подобі він був, вернутись у свій давній образ. Та ця спроба не мала успіху, і Дороті перейшла до другої кімнати й зробила там те саме. І так вони обійшли всі покої палацу. Але Залізний Дроворуб не з’явився перед ними, а вони не могли розгадати, на котру саме з тисяч оздоб обернено їхнього друга.
Невеселі вернулись вони до тронної зали, де Король, побачивши, що їх спіткала невдача, глузливо сказав Дороті:
– Ти не вмієш користуватися моїм поясом, тому він тобі ні до чого. Верни його мені, і я випущу тебе на волю – тебе й усіх тих, хто прийшов із тобою.
Але королівська родина Еву – мої раби, і вони лишаться тут.
– Не віддам я пояса, – відказала Дороті.
– А як же ти вийдеш звідси без моєї згоди? – спитав Король.
– Дуже просто, – відповіла дівчинка. – Тим самим шляхом, яким увійшли сюди, і вийдемо звідси.
– Ах, так? – глузливо мовив Король. – Ану, де ті двері, що ними ви ввійшли?
Усі оглянулись кругом, але не могли знайти того місця, бо двері давно зачинились. Але Дороті не дала збити себе з пантелику. Вона помахала рукою на стіну печери, начебто суцільну, і промовила:
– Наказую дверям: відчиніться!
Наказ був негайно виконаний – з’явився отвір, і прохід уже був перед ними.
Король здивувався, всі інші страшенно зраділи.
– Коли пояс кориться тобі, чому ми не змогли розшукати Залізного Дроворуба? – спитала Озма.
– Уявити не можу, – сказала Дороті.
– Слухай-но, дівчинко, – раптом із запалом запропонував Король, – віддай мені пояс, і я скажу тобі, в яку подобу обернено Залізного Дроворуба.
Тоді ти легко знайдеш його.
Дороті завагалась, та Біліна гукнула:
– І не подумай! Якщо Король Номів знов заволодіє поясом, він візьме всіх нас у полон, бо ми будемо в його владі. Тільки маючи пояс, ти, Дороті, зможеш безпечно вибратися з цього місця.
– Гадаю, що це правда, – озвався Страхопуд. – Але я маю іншу думку, завдяки моєму чудовому мозкові. Нехай Дороті оберне Короля на гусяче яйце, якщо він не погодиться піти до палацу й винести нам ту оздобу, в яку заклято нашого друга Ніка Рубача, Залізного Дроворуба.
– Гусяче яйце! – жахнувся Король. – Яке страхіття!
– Ну, так ви будете гусячим яйцем, якщо тільки не підете й не принесете ту прикрасу, що потрібна нам! – радісно квокнувши, сказала Біліна.
– Ви самі бачили, що Дороті таки вміє користуватися чародійним поясом, – додав Страхопуд.
Король Номів обміркував усе і врешті погодився, бо не хотів бути гусячим яйцем. Він зайшов до налацу по прикрасу, на яку був обернений Залізний Дроворуб, а вони всі з нетерпінням чекали його повернення, бо їм дуже хотілося швидше покинути цю підземну печеру й знову побачити сонячне світло.
Та коли Король Номів вернувся, він не виніс нічого й мав на обличчі спантеличений і наляканий вираз.
– Пропав! – сказав він. – Залізного Дроворуба в палаці немає.
– Ви певні? – суворо спитала Озма.
– Цілком певен, – відповів Король тремтячи, – бо я пам’ятаю, на шо обернув його і де він стояв.
Але там його нема. Тільки, будь ласка, не обертайте мене на гусяче яйце, бо я зробив, що лишень міг.
Усі якусь хвильку мовчали, а потім Дороті сказала:
– Не варто іще раз карати Короля Номів. Боюся, що нам доведеться піти звідси без нашого друга.
– Коли його тут нема, ми не можемо його визволити, – сумно погодився Страхопуд. – Бідолаха Нік!
– А мені він винен платню за шість тижнів! – сказав один з Генералів, утираючи сльози рукавом гаптованого золотом мундира.
Сумні-сумні, вирішили вони вернутись у горішній світ без свого колишнього товариша, і Озма наказала йти.
Військо перше вийшло в коридор, потім – королівська родина Озу, а позаду – Дороті, Озма, Страхопуд, Біліна й Тік-Так.
Короля Номів вони покинули на троні, сердито насупленого, і навіть не подумали про небезпеку, та раптом Озма чогось оглянулась назад і побачила, що за ними біжить великий гурт воїнів із мечами, списами й сокирами напоготові, щоб повбивати втікачів, як тільки наздоженуть їх.
Очевидно, Король Номів зробив останню спробу затримати їх, але марно, бо Дороті, побачивши небезпеку, зупинилась, помахала рукою й прошепотіла наказ чародійному поясові.
І вмить передні воїни обернулись на яйця, які розкотилися по підлозі печери в такій кількості, що задні не могли йти далі, не наступаючи на них. Та коли воїни тільки побачили яйця, в них пропала будь-яка охота рухатись далі, вони повернулись й кинулися, мов шалені, тікати в печеру, а здоганяти втікачів відмовились.
Наші друзі вже без ніяких перешкод дійшли до кінця коридору й опинились надворі, на похмурій стежці між двома високими горами. Але шлях до Еву лежав перед ними вільний, і вони щиро надіялися, що більше не побачать Короля Номів та його жахливого палацу.
Загін вели Озма верхи на Леві-Боягузі й Королева країни Ев – на Тигрі. Королевині діти йшли поруч неї, рука в руці. Дороті їхала на Кобилиці, а Страхопуд ішов і командував військом замість відсутнього Залізного Дроворуба.
Помалу дорога почала світлішати: між гори пробивалося більше сонця. І невдовзі вони почули гупання велетневого молота по землі.
– Як же ми оминемо цього страхітного залізного чоловіка? – спитала Королева, що боялась за своїх дітей. Але Дороті владнала все з допомогою чародійного пояса.
Велетень застиг нерухомо з піднятим угору молотом, і весь загін безпечно пройшов поміж його чавунними ногами.
КОРОЛЬ КРАЇНИ ЕВ
Коли на узбіччі й траплялися тепер метушливі сіро-бурі Номи, вони шанобливо мовчали, і нашим мандрівникам не докучав, як перше, їхній нахабний сміх. Номам таки не було з чого сміятись, адже їхній Король зазнав поразки.
За велетнем вони знайшли золоту Озмину колісницю, що стояла так, як вони її покинули. Лева й Тигра запрягли в ту розкішну колісницю, і в ній вистачило місця і для Озми, і для Королеви та шістьох дітей.
Малий Еврінг захотів їхати з Дороті верхи на Кобилиці, що мала довгу спину. Принц уже оговтався від своєї сором’язливості й щиро прихилився до дівчинки, що врятувала його, тому вони стали щирими друзями і, їдучи, весело розмовляли. Біліна теж сиділа на дерев’яній голові, яка, здавалось, і не помічала курчиної ваги, а хлопчик не міг надивуватися, що Курка вміє говорити, та ще й так доладно.
Коли під’їхали до провалля, Озмин Чарівний Килим безпечно переніс їх усіх через нього, і ось уже над дорогою почали траплятись дерева, на яких співали пташки, і вітрець доносив з евських ланів та луків пахощі квітів та свіжоскошеної трави, а сонце світило, зігріваючи їх і виганяючи з них холод та вогкість підземного королівства Номів.
– Я був би цілком задоволений, – мовив Страхопуд до Тік-Така, – якби тільки Залізний Дроворуб був із нами. А так у мене серце крається, що ми покинули його там.
– Еге, він був слав-ний хлоп-чина, – погодився Тік-Так, – хоча й не з дуже трив-кого ма-те-ріалу.
– Та ні, бляха – чудовий матеріал, – поквапився сказати Страхопуд, – а коли з сердешним Ніком Рубачем що й траплялося, то його легко було запаяти. Крім того, його не треба було накручувати, і він не виходив з ладу.
– Мені ін-коли хо-четь-ся, – сказав Тік-так, – щоб я був на-пха-ний со-ло-мою, як ти. Мід-ним бути важ-ко.
– Я не маю причин нарікати на свою долю, – відказав Страхопуд. – Час від часу трохи свіжої соломи – і я знов наче новенький. Але я ніколи не буду таким блискучим джентльменом, як мій бідолашний покійний друг – Залізний Дроворуб.
Можете бути певні, що Королева країни Ев і її діти були в захваті від того, що знову бачать свій рідний край, а коли на обрії з’явилися вежі Евського палацу, вони мимохіть радісно закричали. Малий Еврінг, що їхав на спині в Кобилиці поперед Дороті, так зрадів, що дістав з кишеньки кумедного бляшаного свистка й пронизливо засюрчав у нього, так що Кобилиця злякалася, стрибнула й зіп’ялася дибки.
– Що це? – спитала Біліна, змушена залопотіти крильми, аби втриматись на голові в схарапудженої Кобилиці.
– Це мій свисток, – відказав Принц Еврінг, простягти Курці долоню, на якій лежав свисток.
Свисток був зроблений із бляхи у вигляді маленької свинки й помальований зеленим. Свистіти треба було у свинчин хвостик.
– Де ти взяв його? – спитала Руда Курка, уважно розглядаючи іграшку блискучими очицями.
– В палаці Короля Номів, поки Дороті вгадувала – взяв і поклав у кишеньку, – відповів маленький Принц.
Біліна засміялась, чи то химерно засокотіла – це їй правило замість сміху.
– Нічого дивного, що я не могла знайти Залізного Дроворуба, – сказала вона. – І що чародійний пояс не зміг його відчарувати, і що Король його не знайшов!
– Що ти хочеш сказати? – спитала Дороті.
– Таж він весь час був у Принца в кишені! – вигукнула Біліна, знов засокотівши.
– Я тільки свисток узяв! – образився малий Еврінг.
– Ну, то дивись на мене! – відказала Курка, простягла лапку, торкнула нею свисток і вимовила: “Ев”.
Свись!
– Доброго ранку, – привітався Залізний Дроворуб, скинувши свій схожий на димар ковпак і вклоняючись Дороті й Принцові. – Я, напевне, заснув уперше відтоді, як став залізним, бо не пам’ятаю, як ми покинули Підземне Королівство.
– Ти був зачарований, – пояснила дівчинка, з радощів обнявши свого давнього друга й міцно пригортаючи його. – Та все вже гаразд.
– Де мій свисток?! – запхинькав малий Принц.
– Тихо! – вгамувала його Біліна. – Свистка вже нема, приїдемо додому – там буде тобі новий свисток.
Страхопуд просто кинувся на груди давньому товаришеві, так зрадів і здивувався, що побачив його знову, а Тік-Так потиснув руку Залізному Дроворубові так щиро, що пом’яв кілька пальців. Потім вони підійшли до Озми, яка теж привітала залізного чоловіка, а військо, загледівши його, почало кричати: “Слава!” – і всі були раді й щасливі.
Бо Залізного Дроворуба дуже любили всі, хто знав його, і раптове повернення після того, як вони гадали, що розлучилися з ним навіки, справді було приємною несподіванкою.
Невдовзі весь загін під’їхав до королівського палацу, де вже зібралась велика юрба вітати свою Королеву та її десятьох дітей. Багато було крику, вигуків “слава!”, люди кидали квіти їм під ноги і на кожному обличчі була щаслива усмішка.
Принцесу Нуднуватту вони знайшли в її дзеркальній залі, де вона милувалась однією з найвродливіших своїх голів – тією, що мала пишне каштанове волосся, мрійні світло-карі очі та гарний, наче вирізьблений з горіхового дерева, ніс.
Вона була дуже рада, що її звільнять від обов’язків перед народом Еву, і Королева лишила за нею всі її покої та гардеробну з головами навічно.
Потім Королева вивела найстаршого сина на балкон, під яким зібрався натовп підданців, і сказала їм:
– Ось ваш майбутній Правитель, Король Евардо П’ятнадцятий. Йому п’ятнадцять років, він має п’ятнадцять срібних пряжок на камзолі й буде п’ятнадцятим Евардо на троні країни Ев.
Люди прокричали “слава!” п’ятнадцять разів, і навіть Колесуни, з яких кілька було тут, голосно пообіцяли, що слухатимуться нового Короля.
Тоді Королева поклала на голову Евардо велику золоту корону, оздоблену рубінами, накинула йому на плечі горностаєву мантію й проголосила його Королем; а він вдячно вклонився всім своїм підданцям, а потім пішов з балкона подивитись, чи в королівській буфетній не знайдеться шматка якого-небудь печива.
Озму з Озу та її людей, а також Дороті, Тік-Така й Біліну розкішно пригостила Королева-мати, яка завдячувала їхнім ласкавим послугам усім своїм щастям, і того ж таки вечора Рудій Курці прилюдно було піднесено розкішне намисто з перлів і сапфірів – знак поваги нового Короля.
