ДОРОТІ ВІДКРИВАЄ ВІДЕРЦЕ З ОБІДОМ
– А тепер, Тік-Так, – сказала Дороті, – перше, що нам треба зробити, – це знайти спосіб утекти з цих скель. Бо внизу чатують Колесуни й погрожують убити нас.
– Ко-ле-су-нів боя-тись не-ма чо-го, – сказав Тік-Так, вимовляючи слова повільніше, ніж звичайно.
– А чому? – спитала вона.
– Бо вони грі… грі… гр-р-р-р…
Він загарчав, чи заклекотів, і враз замовк, махаючи руками, а потім застиг нерухомо, одну руку піднявши вгору, а другу простягши вперед і розчепіривши віялом мідні пальці.
– Ой! – злякано зойкнула Дороті. – Що з ним сталося?
– Мабуть, розкрутилася пружина, – спокійно відказала Курка. – Ти, мабуть, накрутила її не до кінця.
– Я ж не знала, скільки треба накручувати, – виправдалась дівчинка. – Другого разу накручу краще.
Вона зайшла за спину Мідному Чоловікові, щоб зняти ключ із гачка, але ключа там не було.
– Нема! – в розпачі скрикнула Дороті.
– Чого нема? – спитала Біліна.
– Ключа.
– Мабуть, упав, коли він кланявся тобі так низько, – здогадалася Курка. – Подивись, може, знайдеш.
Дороті стала дивитись, Курка теж допомогала, і врешті дівчинка відшукала ключ, що впав у розколину між камінням.
Вона зразу накрутила Тік-Таків голос до кінця.
Це було нелегко, як ви самі можете уявити, коли хоч раз накручували годинника, але перші слова Механічного Чоловіка запевнили Дороті, що тепер його вистачить принаймні на двадцять чотири години.
– Ви на-кру-тили мене дуже мало, – спокійно пояснив він, – а я ще роз-по-вів вам довгу опо-відку про Ко-ро-ля Е-воль-до; тож і не диво, що я зупи-нився.
Потім Дороті накрутила ще механізм дії, і тоді Біліна порадила їй носити ключ від Тік-Такових механізмів у кишеньці, щоб не загубити його знову.
– А тепер, – сказала Дороті, докінчивши всю цю роботу, – скажи, що ти хотів сказати про Колесунів.
– Та їх нема чого боя-тись, – відповів Механічний Чоловік. – Вони тіль-ки при-ки-даються перед людь-ми, буцім такі страш-ні, а на-справ-ді ті Коле-суни зовсім не не-без-печні ні для кого, хто насміє би-тися з ними. Вони можуть про-бува-ти скрив-дити таку малу дів-чин-ку, як ви, бо вда-чу ма-ють беш-кет-ливу. Але якби я мав дрю-ка, вони б кину-лись ті-кати, ледве поба-чив-ши мене.
– А в тебе нема дрюка? – спитала Дороті.
– Нема, – відповів Тік-Так.
– І тут, серед каміння, ти нічого такого не знайдеш, – зауважила Руда Курка.
– То що ж нам робити? – спитала дівчинка.
– Накру-тіть мою ду-маль-ну пру-жину тугі-ше, і я спро-бую приду-мати щось інше, – сказав Тік-Так.
Дороті підкрутила його думальний механізм і, поки він думав, вирішила пообідати. Біліна вже видзьобувала щось із щілинок між камінням, а Дороті сіла й відкрила відерце з обідом.
Там вона знайшла невеличку баночку з дуже смачним лимонадом. Баночка була закрита чашкою: зніми її, налий у неї лимонаду й пий. Іще у відерці були три шматки індичатини, два – холодного язика, трохи салату з омарів, чотири скибки хліба з маслом, невелика бабка, помаранча, дев’ять великих полуниць і трохи горіхів та родзинок. Дивне діло: горіхи в цьому відерці були вже розлущені, отож Дороті не довелось виколупувати зерня.
Вона розіклала всю їжу перед собою на камені й почала їсти, спершу запропонувавши Тік-Такові поділитися з ним обідом, але той відмовився: мовляв, він же тільки машина. Потім вона запросила до обіду й Біліну, але та тільки промимрила щось про “мертву їжу” й сказала, що воліє кузьок та мурашок.
– А сніданкові й обідні дерева справді належать Колесунам? – спитала дівчинка в Тік-Така, пережовуючи їжу.
– Зви-чайно, ні, – відповів той. – Вони на-лежать коро-лівському родові Еву, тільки, зви-чайно, те-пер у Еві нема коро-лів-ського роду, бо Ко-роль Евольдо стриб-нув у море, а його дру-жину й ді-тей Ном-ський Ко-роль пере-тво-рив у якісь прикраси.
Тому, скільки я знаю, те-пер краї-ною Ев ніхто не пра-вить. Може, через це Коле-суни й твер-дять, ніби ті дере-ва їхні, й зрива-ють снідан-ки та обіди, шоб пої-дати їх самим, але вони нале-жать Королю, і ви знайдете коро-лів-ське “Е” витис-нене на дні кожного ві-дерця.
Дороті перевернула відерце й зразу побачила на денці королівську позначку, як і сказав Тік-Так.
– А крім Колесунів у країні Ев живуть ще якісь люди? – спитала вона.
– Атож. Коле-суни засе-лили тільки неве-ликий клап-тик по цей бік лісу, – відповів Механічний Чоловік. – Але вони зав-жди були бешкет-ливі й на-хабні, і мій колишній хазя-їн, Ко-роль Еволь-до, мав звич-ку, вихо-дячи з палацу, брати з со-бою нагая, щоб угамо-вува-ти їх. Коли мене тільки зробили, Коле-суни пробували напа-дати на мене й буцати голо-вами, але скоро зро-зу-міли, що я зроблений з надто твер-дого мате-рі-алу, і вони не можуть дошку-лити мені.
– Так, ти, видно, дуже тривкий, – сказала Дороті. – А хто тебе зробив?
– Фірма “Ко-валь, Бля-хар і Компа-нія” у місті Евні, де стоїть коро-лів-ський палац, – відповів Тік-Так.
– І багато таких, як ти, вони зробили?
– Ні, я єди-на авто-ма-тична меха-нічна людина, яку вони зро-били, – відказав Тік-Так. – То були диво-вижні вина-хід-ни-ки – ті, хто зро-бив мене, і всі їхні витвори доско-налі.
– Не сумніваюся, – сказала Дороті. – Вони й тепер мешкають у місті Евні?
– Обидва заги-нули, – відказав Механічний Чоловік. – Пан Ко-валь був не тільки вина-хід-ник, а й худож-ник і нама-лював на картині річку так природно, що, коли тягся з пенз-лем через неї, щоб нама-лювати якісь квіт-ки на дру-гому бере-зі, то впав у воду й пото-нув.
– Ох, яка шкода! – вигукнула дівчинка.
– А пан Бля-хар, – провадив Тік-Так, – зробив дра-бину таку високу, що зміг зі-перти верх-ній кінець на мі-сяці, а сам заліз на верх-ній щабель і почав зри-вати з неба ма-ленькі зір-ки, щоб ними прикра-сити ріжки коро-лів-ської корони. Та коли пан Бля-хар потра-пив на мі-сяць, йому там так сподобало-ся, що він вирі-шив жити там весь час, під-тяг за со-бою дра-бину, і більше ми його не бачили.
– Певне, це велика втрата для країни, – сказала Дороті, що вже доїдала бабку.
– Атож, – погодився Тік-Так. – І для мене, бо як я пола-маюсь, то не знаю, хто міг би пола-го-дити мене, такий я склад-ний. Ви не можете й уя-вити, скільки в мені на-пха-но меха-нізмів.
– Я можу уявити, – запевнила Дороті.
– А тепер, – сказав Механічний Чоловік, – я мушу при-пини-ти гово-рити, бо почну знов думати, як нам утек-ти з ці-єї скелі.
І повернувся боком, щоб йому не заважали думати.
– З усіх, кого я знала, найкраще вмів думати один Страхопуд, – сказала Дороті до Рудої Курки.
– Вигадуєш! – відрубала Біліна.
– Ні, це правда, – наполягала Дороті. – Я спіткала його в країні Оз, і він разом зі мною мандрував до міста Великого Чародія з Озу, щоб добути собі мозок, бо голова його була напхана самою соломою. Але мені здавалося, що й до того, як він одержав мозок, він думав не гірше.
– І ти хочеш, щоб я повірила в усю оту маячню про країну Оз? – спитала Біліна, очевидно, трохи сердита, – чи не через те, що їй траплялось мало кузьок.
– Яку маячню? – перепитала дівчинка, що саме докінчувала горіхи й родзинки.
– Ну, оті неймовірні вигадки, що ти розповідаєш про тварин, які вміють говорити, та про Страхопуда, який уміє думати.
– Вони там є, – запевнила Дороті, – бо я сама їх бачила.
– А я не вірю! – крикнула Курка, мотнувши головою.
– Це тому, що ти нічого не знаєш, – відказала дівчинка, трохи ображена мовою своєї приятельки Біліни.
– У кра-їні Оз, – зауважив Тік-Так, обернувшись до них, – мож-ли-ве все. Бо це чу-дес-на чарів-на країна.
– От бач, Біліно, а я що казала? – вигукнула Дороті. А потім повернулась до Механічного Чоловіка й спитала жадібно: – То ти знаєш країну Оз, Тік-Так?
– Ні, але я чув про неї, – відповів Мідний Чоловік, – бо її відо-крем-лює від нашої країни Ев тільки широка пустеля.
Дороті в захваті сплеснула руками.
– Яка я рада! – вигукнула вона. – Я просто щаслива, що мої давні друзі так недалеко. Той Страхопуд, про якого я тобі казала, Біліно, – Король країни Оз.
– Про-бачте. Він уже не Ко-роль, – озвався Тік-Так.
– Він був Королем тоді, коли я залишала країну Оз, – пояснила Дороті.
– Я знаю, – сказав Тік-Так, – але в кра-їні Оз була ре-во-люція, і Стра-хопуда ски-нула з тро-ну дів-чина-воїн на ім’я Гене-рал Джін-джара. А потім її ски-нула ма-ленька дів-чинка на ім’я Озма, що була за-кон-ною спад-коєм-ницею трону, і тепер вона пра-вить кра-їною під ім’ям Озми з Озу.
– Це для мене новина, – замислено мовила Дороті. – Але, мабуть, багато чого відбулося, відколи я залишила країну Оз. Мені цікаво, що сталося зі Страхопудом, і з Залізним Дроворубом, і з Левом-Боягузом. А ще цікаво, хто така ця дівчина Озма, бо я досі ніколи не чула про неї.
Але Тік-Так на це не відповів. Він знову відвернувся, щоб думати.
Дороті склала рештки їжі у відерце, щоб не змарнувати добрих харчів, а Руда Курка настільки забула про свою гідність, що почала видзьобувати розсипані крихти й ковтати їх досить жадібно, хоча недавно вдавала, ніби гребує тими стравами, що їх воліє їсти Дороті.
Тепер Тік-Так, підійшовши до них, церемонно вклонився.
– Будь-те лас-ка-ві йти за мною, – сказав він, – і я ви-ве-ду вас звід-си до міста Ев-на, де вам буде при-єм-ніше, й обо-роню вас від Коле-сунів.
– Гаразд, – зразу відказала Дороті. – Ми готові.
