ГОЛОВИ ПРИНЦЕСИ НУДНУВАТТИ
Вони повільно рушили стежкою між камінням.
Тік-Так попереду, Дороті за ним, а Руда Курка дріботіла ззаду.
В кінці стежки Мідний Чоловік нахилився й легко відвалив убік каміння, що перегороджувало шлях. Потім обернувся до Дороті й сказав:
– Дай-те я по-не-су ваше ві-дер-це.
Вона зразу вклала мідну дужку в його праву руку, і мідні пальці зімкнулись на ній.
Потім маленька процесія вийшла на рівний пісок.
Як тільки троє Колесунів, що стерегли пагорб, побачили їх, вони почали кричати як шалені й швидко покотилися до гурточка, ніби хотіли взяти його в полон чи зупинити. Та коли передній з них наблизився, Тік-Так розмахнувся бляшаним відерцем і вдарив його цією химерною зброєю по голові. Може, удар дошкулив і не дуже, але брязнуло сильно, й Колесун закричав і повалився набік. За хвильку він зіп’явся на колеса й покотився геть якомога швидше, завиваючи зі страху.
– Я вам ка-зав, що вони не страш-ні, – почав Тік-Так, та ще не договорив, як на них налетів ще один Колесун. Брязь! – відерце знову стукнуло його по голові, й бриль відлетів на кілька кроків. Цього вистачило й з другого Колесуна. Він покотився вслід за першим, а третій не чекав, поки його хряснуть відерцем, а помчав щодуху за своїми товаришами.
Руда Курка закудкудакала в захваті, злетіла Тік-Такові на плече й сказала:
– Молодця, мій мідний друже! І розумно придумано! Тепер ми вільні від цих Колесунів.
Та саме в ту мить велика ватага Колесунів викотилася з лісу і, сподіваючись перемогти своєю кількістю, люто кинулась до Тік-Така. Дороті схопила Біліну на руки й міцно держала її, а Механічний Чоловік лівою рукою пригорнув до себе дівчинку, щоб захистити. А Колесуни вже налетіли.
Брязь! Хрясь! Хрясь! Відерце здіймалось і падало в усі боки й робило стільки грому, б’ючи по головах Колесунів, що ті, не так побиті, як перелякані, кинулись тікати геть переполошені. Тобто всі, крім їхнього ватажка. Цей Колесун перечепився через інших і впав горілиць, а Тік-Так, перш ніж той устиг схопитися на колеса, затиснув у своїх мідних пальцях комір пишної куртки й не відпускав.
– На-ка-жи сво-їм лю-дям за-би-ра-тися геть! – звелів Механічний Чоловік.
І Ватажок Колесунів вагався, не віддавав наказу, тоді Тік-Так почав термосити його, як фокстер’єр термосить пацюка, так що в Колесуна аж зуби цокотіли, ніби градинки по шибці. І тоді, тільки-но відсапавшись, Колесун гукнув іншим, щоб котилися геть, а ті негайно послухались.
– А ти, – сказав Тік-Так, – ні-деш із на-ми й ска-жеш мені все, що я хочу зна-ти.
– Ти ще пошкодуєш, що так повівся зі мною! – скиглив Колесун. – Я грізний і лютий!
– Ну, щодо цього, – відказав Тік-Так, – то я тільки ма-шина й не вмію ні шко-ду-вати, ні ра-діти. Але ти по-ми-ля-єшся, коли маєш се-бе за грізного й лю-того.
– А чому? – спитав Колесун.
– Бо ніхто біль-ше так не ду-має. Через свої колеса ти не мо-жеш ніко-го скрив-ди-ти. Бо не маєш кула-ків, не можеш дряп-нути й на-віть за волос-ся скуб-нути. І но-гою коп-нути не мо-жеш. Ти тільки й мо-жеш, що кри-чати та гор-лати, а цим ніко-му не дошку-лиш.
На превеликий подив Дороті, Колесун раптом розплакався.
– Тепер я й весь мій народ навіки пропали! – ридав він. – Бо ти розкрив нашу таємницю.Ми такі безпорадні, що єдиний наш рятунок – лякати людей, прикидаючись дуже лютими та грізними й пишучи на піску: “Стережіться Колесунів!” Досі нам щастило лякати всіх, та тепер, як ти викрив наше безсилля, вороги нападуть на нас і зроблять убогими й нещасними.
– Ні, ні! – вигукнула Дороті, якій стало шкода цього раптом такого пригніченого Колесуна. – Тік-Так не викаже вашої таємниці, і ми з Біліною теж.
Тільки пообіцяй, шо ти більше не лякатимеш дітей, коли вони підійдуть до тебе.
– Не буду! Справді не буду! – пообіцяв Колесун, переставши плакати й трохи звеселившись. – Розумієте, я насправді не лихий, ми тільки мусимо прикидатися грізними, щоб інші не нападали на нас.
– Не зов-сім воно так, – озвався Тік-Так, що вже рушив до стежки, яка вела через ліс, але не відпускав свого бранця, що повільно котився поруч нього. – Ти і твій на-род дуже ка-пос-ні й любите тур-бу-вати тих, котрі бо-яться вас. І ви часто бува-єте на-хабні й свар-ливі. Та як ви спро-бує-те випра-вити ці вади, я ні-кому не скажу, які ви без-по-радні.
– Звичайно, я спробую! – палко вигукнув Колесун. – І дякую вам, пане Тік-Так, за вашу доброту.
– Я тільки ма-шина, – відказав Тік-Так. – Я не можу бути доб-рим, як не можу шко-ду-вати чи радіти. Я можу ро-бити тільки те, на що на-кру-чений.
– А вас накручено на те, щоб зберегти мою таємницю? – неспокійно поцікавився Колесун.
– Так, якщо ти по-во-ди-ти-мешся добре. Але ска-жи мені: хто тепер пра-вить країною Ев? – спитав Механічний Чоловік.
– Правителя у нас нема, – відповів Колесун, – бо всі члени королівської родини в полоні у Номського Короля. Але Принцеса Нуднуватта, небога покійного Короля Евольдо, мешкає в королівському палаці й бере стільки грошей із королівської скарбниці, скільки встигає витратити. Розумієте, Принцеса Нуднуватта, власне, не правителька, бо вона не править; але на сьогодні вона ніби найближча заміна правителя.
– Я її не пам’-я-таю, – сказав Тік-Так. – Яка вона з себе?
– Цього я не можу сказати, – відповів Колесун, – хоча й бачив її разів із двадцять. Бо Принцеса Нуднуватта щоразу, коли я бачу її, інакша, і піддані впізнають її тільки по рубіновому ключі, який вона завжди носить на ланцюжку, причепленому до лівого зап’ястка. Побачивши ключ, ми знаємо, що перед нами Принцеса.
– Дивно, – зчудовано сказала Дороті. – Ти хочеш сказати, що стільки різних принцес – то одна й та сама людина?
– Не зовсім, – відповів Колесун. – Звичайно, Принцеса є тільки одна; але вона з’являється перед нами в багатьох подобах, і всі вони більш-менш гарні.
– Вона, певно, чарівниця! – вигукнула дівчинка.
– Навряд, – заперечив Колесун. – Проте якась таємниця з цим таки пов’язана. Вона дуже марнолюбна й сидить майже весь час у кімнаті, поспіль обвішаній дзеркалами, так що може милуватися собою, куди б не глянула.
На ці слова ніхто не відповів, бо вони саме вийшли з лісу й задивилися на те, що відкрилось перед ними: розкішна долина, вкрита садами й зеленими ланами, ніби розкиданими по ній чепурненькими оселями, і широкими рівними шляхами, що вели в усі боки.
Посеред цієї розкішної долини, десь так за милю від того місця, де стояли наші друзі, височіли гострі шпилі королівського палацу, що яскраво виблискували на тлі небесної блакиті. Довкола палацу стелились чарівні квітники, пишались трояндові та інші кущі. Видно було кілька іскристих водограїв, гарні доріжки з рядами мармурових статуй побіч них.
Усього цього Дороті, звичайно, не могла розгледіти, поки не підійшли ближче до палацу. І коли вони, проминувши квітники, підступили до великих парадних дверей оселі самого Короля, вона все ще роздивлялася красу довкола. Двері були замкнені, і це їх засмутило. До дверей була прибита табличка:
ГОСПОДАРЯ НЕМАЄ.
ПРОСИМО СТУКАТИ В ТРЕТІ ДВЕРІ ЛІВОГО КРИЛА
– А тепер по-кажи нам, де те ліве кри-ло, – наказав Тік-Так своєму бранцеві.
– Прошу, – відповів той, – це отам за рогом, праворуч.
– Хіба може ліве крило бути праворуч? – спитала Дороті, яка подумала, що Колесун дурить їх.
– Це Принцеса Нуднуватта так наказала: називати праве крило лівим, щоб віднадити набридливих гостей.
Бранець провів їх до того крила, і Механічний Чоловік, якому Колесун уже не був потрібен, відпустив його. Колесун зразу швидко покотився геть і скоро зник з очей.
А Тік-Так відрахував треті двері й гучно постукав у них. Їм відчинила невеличка дівчина в чепчику, прикрашеному барвистими стьожками. Вона шанобливо вклонилась і спитала:
– Чого ви хочете, люди добрі?
– Ви Принцеса Нуднуватта? – спитала Дороті.
– Ні, панночко, я її служниця, – відказала дівчина.
– А можна побачити Принцесу?
– Я доповім їй, що ви прийшли, панночко, і попрошу для вас аудієнції, – відповіла служниця. – Заходьте, будь ласка, й посидьте у вітальні.
Дороті ввійшла, а за нею Механічний Чоловік. Та коли Руда Курка спробувала ввійти за ними, служниця гукнула: “Киш!” – і махнула фартушком на Біліну.
– Сама киш! – відповіла Курка, сердито відсахнувшись і настовбурчивши пір’я. – Ти що, не вмієш поводитись як годиться?
– О, ти вмієш говорити? – здивувалася служниця.
– А ти що, не чуєш? – відрубала Біліна. – Опусти той твій фартух та відступи геть із дверей, щоб я могла ввійти разом із моїми друзями!
– Принцесі це не сподобається, – нерішуче промовила служниця.
– А мені дарма, сподобається їй чи ні, – відказала Біліна і, гучно залопотівши крильми, злетіла прямо до обличчя служниці. Дівчина пригнулась, і курка безпечно долетіла до Дороті.
– Ну, гаразд, – зітхнула дівчина. – Коли ви матимете халепу через оцю вперту Курку, не винуватьте мене. Дратувати Принцесу Нуднуватту не зовсім безпечно.
– Скажіть їй, будь ласка, що ми чекаємо, – з гідністю промовила Дороті. – Біліна моя подруга, вона всюди зі мною.
Без зайвих слів служниця завела їх до розкішно обставленої вітальні, освітленої притіненим райдужним світлом, що падало крізь вікна з кольорового скла.
– Посидьте тут, – сказала вона. – Як вас звуть, кого я маю представити Принцесі?
– Я – Дороті Гейл із Канзасу, – відповіла дівчинка, – а цей добродій – машина на ім’я Тік-Так, а Руда Курка – моя подруга Біліна.
Маленька служниця вклонилась і вийшла. Щоб дістатися до покоїв своєї господині, вона мусила пройти кількома коридорами й піднятися двома мармуровими сходами.
Покій Принцеси Нуднуватти був обвішаний великими дзеркалами, що сягали від підлоги до стелі; стеля теж була дзеркальна, а підлога – зроблена з полірованого срібла, що відбивало будь-який предмет на ньому. Тому, коли Нуднуватта сиділа в кріслі й грала на мандоліні ніжні мелодії, постать її сотні разів відбивалась у стінах, стелі та підлозі, і хоч би куди вельможна дама повернула голову, вона могла бачити власні риси й милуватися ними.
Вона любила це робити і, коли ввійшла служниця, саме казала собі:
– Ця голова з рудуватими кучерями досить симпатична. Треба носити її частіше, ніж останнім часом, хоч вона, може, й не найкраща в моїй колекції.
– До вас гості, Ваша високосте, – доповіла служниця, низько вклонившись.
– А хто це? – спитала Нуднуватта, позіхнувши.
– Дороті Гейл із Канзасу, пан Тік-Так і Біліна, – відповіла служниця.
– Які чудні імена! – промимрила Принцеса, вже трошечки зацікавлена. – А які вони з себе? Дороті Гейл із Канзасу гарненька?
– Можна сказати, що так, – відповіла служниця.
– А пан Тік-Так привабливий? – запитала принцеса.
– Цього я не можу сказати, ваша високосте. Але він дуже блискучий. То ваша високість приймуть їх?
– Та, мабуть, прийму, Нандо. Але мені вже набридло милуватися цією головою; коли моя гостя має претензії на вроду, то я мушу подбати, щоб вона не перевершила мене. Тому я піду до гардеробної й поміняю голову на сімнадцятий номер. Помоєму, це найкраща моя голова. Правда ж?
– Так, ваша голова номер сімнадцять надзвичайно вродлива, – відповіла Нанда, ще раз уклонившись.
Принцеса знову позіхнула. Потім сказала:
– Допоможи мені встати.
Служниця допомогла їй підвестись, хоча Нуднуватта була сильніша; а потім Принцеса повільно пішла по срібній підлозі до гардеробної, за кожним кроком важко спираючись Нанді на руку.
А тепер слід пояснити вам, що принцеса Нуднуватта мала тридцять голів – по одній на кожен день місяця. Але носити вона, звичайно, могла одночасно тільки одну, бо мала тільки одну шию. Ці голови вона тримала у так званій “гардеробній” – чудовій кімнаті, що знаходилась якраз між Нуднуваттиною спочивальнею і дзеркальною вітальнею. Кожна голова лежала в окремій шафці, оббитій ізсередини оксамитом. Шафки стояли вряд попід стінами гардеробної й мали розкішно різьблені дверцята із золотими номерами ззовні й обрамленим самоцвітами дзеркалом усередині.
Коли Принцеса вставала вранці зі свого кришталевого ліжка, вона йшла до гардеробної, відчиняла котрусь із оббитих оксамитом шафок і брала із золотої полиці голову, що лежала там. Потім за допомогою дзеркала на внутрішньому боці дверцят насаджувала голову на шию – рівненько й акуратно, як годиться, – і кликала покоївок, щоб одягли її на день. Вона завжди носила просте біле вбрання, що пасувало до всіх голів. Бо Принцеса, маючи змогу будь-коли, аби тільки вона захотіла, змінити обличчя, не потребувала часто міняти вбрання, як роблять це інші дами, маючи одне й те саме лице.
Звичайно, тридцять голів були дуже різні, жодна не скидалась на іншу, але всі були надзвичайно вродливі. Там були голови із золотим волоссям, каштановим, рудим і чорним, але жодної – сивої.
Ті голови мали очі блакитні, сірі, світло-карі, темно-карі, чорні, але червоних очей не було, і всі були блискучі й привабливі. Носи були грецькі, римські, кирпаті, з горбинкою – всіх типів; губи добірної повноти й форми, а коли голова всміхалась – вони відкривали зуби-перлини. Ямочки були на щоках і підборіддях, де вони найпринадніші, а одна чи дві голови мали на обличчях трошечки ластовиння – для більшого контрасту з чудовим кольором шкіри.
Всі ті оксамитові шафки, що містили такі скарби, відмикались одним ключем – чудернацьким, вирізьбленим із суцільного криваво-червоного рубіна, і цей ключ був прикріплений до тонкого, але міцного ланцюжка, якого принцеса носила на лівому зап’ястку.
Коли Нанда довела Нуднуватту до шафки номер сімнадцять, Принцеса відімкнула дверцята рубіновим ключем і, віддавши служниці в руки голову номер дев’ять, яку носила того дня, зняла з полиці голову номер сімнадцять і насадила її на шию.
Голова мала чорні кучері, темні очі й гарний перламутрово-білий колір обличчя, і Нуднуватта знала, що буває надзвичайно вродлива, коли носить саме цю голову.
З головою номер сімнадцять був тільки один клопіт: вдача, пов’язана з нею (та вдача ховалася десь під лискучим чорним волоссям), була палка, різка, надзвичайно пихата й часто спонукала Принцесу робити негарні вчинки, за якими вона шкодувала, коли носила інші голови. Але того дня Принцеса про це забула і вийшла зустріти гостей з певністю, що вона приголомшить їх своєю вродою.
Проте вона була дуже розчарована, побачивши, що ці гості – просто маленька дівчинка в картатому платтячку, мідний чоловік, що рухається тільки тоді, коли його накрутити, та Руда Курка, що вдоволено вмостилася в найкращому Нуднуваттиному кошику для рукоділля, де лежало порцелянове яйце, на якому Принцеса штопала панчохи [Ви, може, здивуєтесь, що Принцеса робить таку буденну річ, – штопає панчохи. Та коли ви задумаєтесь, то зрозумієте, що й принцеси протирають на панчохах дірки, як і всі люди; просто згадувати про це вважається нечемним].
– О! – вигукнула Нуднуватта, закопиливши носа номер сімнадцять. – А я думала, що це якісь поважні особи завітали…
– Ну, то ви не помилилися, – заявила Дороті. – Я й сама поважна особа, а Біліна, коли знесе яйце, так гордо кудкудаче, як ви ще й не чули. Що ж до Тік-Така, то він…
– Цить! Цить! – наказала Принцеса, сердито блиснувши прекрасними очима. – Як ти смієш докучати мені своїми безглуздими теревенями?
– Та ви самі страховище! – сказала Дороті, не звикла, щоб із нею поводились так нечемно.
Принцеса придивилась до неї пильніше.
– Скажи мені, – спитала вона, – ти королівської крові?
– Я щось краще, добродійко, – відказала Дороті. – Я з Канзасу.
– Пхе! – зневажливо пхекнула Принцеса. – Ти дурне дівчисько, і я не дозволяю тобі докучати мені. Геть звідси, щеня, і турбуй когось іншого!
Дороті так обурилася, що якусь хвилину не могла знайти слів для відповіді. Та вона встала зі стільця й хотіла вже вийти, коли Принцеса, що вивчала очима обличчя дівчинки, зупинила її, сказавши вже лагідніше:
– Підійди ближче.
Дороті послухалась без ніякого страху і зупинилась перед Принцесою, а Нуднуватта все вивчала її обличчя уважно й ретельно.
– А ти досить приваблива, – нарешті сказала вона. – Не те шо вродлива, розумієш, але в тебе свій стиль привабливості, такий, якого нема в жодної з моїх тридцяти голів. Тому я хочу взяти собі твою голову, а тобі віддати за неї номер двадцять шість.
– Нічого не вийде! – вигукнула Дороті.
– Марна річ відмовлятись, – провадила Принцеса, – бо твоя голова потрібна мені для колекції, а в країні Ев моя воля – закон. Я ніколи не дорожила номером двадцять шостим, і ти побачиш, що та голова вже трохи приношена. Крім того, для всякої практичної потреби вона годиться так самісінько, як і та, котру ти оце носиш.
– Я нічого не знаю про ваш номер двадцять шостий і не хочу знати, – рішуче сказала Дороті. – Я не звикла брати всякі покидьки і волію мати свою власну голову.
– Ти відмовляєшся? – вигукнула Принцеса насупившись.
– Авжеж відмовляюсь, – відказала Дороті.
– Ну, тоді, – сказала Нуднуватта, – я посаджу тебе до в’язниці, поки ти не надумаєш скоритися мені. Нандо, – вона обернулась до служниці, – поклич моє військо.
Нанда подзвонила у срібний дзвіночок, і зразу до кімнати ввійшов високий, товстий Полковник у яскраво-червоному мундирі, а за ним десятеро худих вояків. Вояки були сумні й збентежені і відсалютували Принцесі вкрай невесело.
– Заберіть це дівчисько до Північної вежі й замкніть її там! – вигукнула Принцеса, показуючи на Дороті.
– Слухаюсь! – відповів товстий червоний Полковник і схопив Дороті за руку. Але в ту саму хвилину Тік-Так підняв своє відерце й так торохнув ним Полковника по голові, що здоровило-офіцер раптом сів на підлогу, аж гупнуло, і закліпав очима приголомшено й здивовано.
– Рятуйте! – закричав він, і худі вояки підбігли рятувати свого командира.
Кілька хвилин тривала велика колотнеча, і Тік-Так повалив сімох вояків, що розсипались по килиму в усі боки, та враз його механізм зупинився, і він застиг нерухомо з піднятим для нового удару відерцем.
– Дійо-ва пру-жина розкру-тилась! – гукнув він Дороті. – Накру-тіть мене мер-щій!
Вона спробувала зробити це, але здоровило-Полковник уже підвівся; він міцно схопив дівчинку, і вона не змогла вирватись.
– Кепсько, – мовив Механічний Чоловік. – Я мав би ру-хатись іще при-най-мні шість годин, але, мабуть, довга до-ро-га та бійка з Коле-сунами вичерпали мене швидше, ніж зви-чайно.
– Що ж, нічого не вдієш, – зітхнула Дороті.
– То поміняєшся зі мною головами? – спитала Принцеса.
– Нізащо! – вигукнула Дороті.
– Тоді до в’язниці її! – наказала Нуднуватта своїм воякам, і вони повели Дороті до високої вежі в північному кінці палацу й посадили її там, замкнувши на міцний замок.
Потім вояки спробували підняти Тік-Така, але той виявився таким важким, що вони не змогли й ворухнути його. І покинули стояти посеред кімнати.
– Люди думатимуть, що в мене нова статуя, – сказала Нуднуватта, – і він нітрохи не заважатиме, тільки хай Нанда його начищає.
– А що зробимо з Куркою? – спитав Полковник, який щойно побачив Біліну в кошику для рукоділля.
– Віднесіть у курник, – відповіла Принцеса. – Колись скажу, щоб засмажили мені на сніданок.
– Вона, мабуть, дуже тверда, ваша високосте, – з сумнівом сказала Нанда.
– Це підлий наклеп! – вигукнула Біліна, відчайдушно вириваючись із Полковникових рук. – Але та порода курей, із якої я походжу, кажуть, отруйна для Принцес.
– Ну, тоді, – виправилась Нуднуватта, – не треба смажити курки, хай несе яйця. А коли не виконуватиме свого обов’язку, я накажу втопити її в кориті, з якого поять коней.
