ОЗМА З ОЗУ ПРИХОДИТЬ НА ПОРЯТУНОК
Нанда принесла Дороті хліба й води на вечерю, і дівчинка проспала ніч на твердій кам’яній лаві з єдиною подушкою, застеленій шовковим укривальцем.
Уранці вона вихилилась із вікна своєї в’язниці, щоб роздивитися, чи не можна якось утекти.
Кімната була не дуже високо, як порівнювати з нашими сучасними хмарочосами, але досить високо над деревами й селянськими садибами, що видно було весь край довкола.
На сході виднів ліс, за ним піщаний берег і океан. Над водою навіть темніла якась цятка, про яку Дороті подумала, що то, мабуть, куряча клітка, в якій вона прибула до цієї дивної країни.
Потім вона подивилась на північ і побачила глибоку, але вузьку долину між двома скелястими горами, а третя гора замикала долину в далекому кінці.
На заході родюча країна Ев раптом кінчалася недалеко від палацу, й дівчинка побачила піщану пустелю, що тяглася, скільки сягало око. “Це ж і є та пустеля, – подумала вона, – що тільки й відмежовує її від чудесної країни Оз”, а потім сумно згадала, як їй казали, ніби ніхто, крім неї, ще не зміг перетнути тієї небезпечної пустелі. Колись смерч переніс її через ту пустелю, а чарівні срібні черевички вернули назад. Та тепер їй не могли допомогти ні смерч, ні срібні черевички, і становище її було невеселе. Бо вона стала бранкою сердитої Принцеси, яка наполягала, щоб вона поміняла свою голову на іншу, до якої вона не звикла і яка могла зовсім не сподобатися їй.
Так, Дороті, видно, не могла чекати допомоги від своїх давніх друзів із країни Оз. Вона в задумі дивилася крізь вузьке віконце. У пустелі не ворушилося ніщо живе.
Ні, стривай! Щось там таки ворушилося – щось таке, чого її очі зразу не помітили. Воно скидалося то на хмарку, то на срібну цяточку, то на клубок райдужних барв, що швидко котився до неї. “І що воно таке?” – задумалась Дороті.
Поступово, але досить швидко те видиво наблизилось уже так, що можна було його розглядіти.
По пустелі розкочувався широкий зелений килим, а по тому килиму рухався такий дивний гурт, що дівчинка з подиву широко розплющила очі.
Попереду їхала розкішна золота колісниця, яку тягли великий Лев і здоровезний Тигр, що бігли плече в плече, ніби гарно дібрана пара породистих коней. А в колісниці стояла вродлива дівчина в шатах зі срібного серпанку, а на її ніжній голівці сяяла корона з діамантів. В одній руці вона тримала атласні стрічки, що ними, як віжками, правила своїм дивовижним запрягом, а в другій – жезл зі слонової кості, що розділявся на кінці на двоє ріжків, і на кінцях тих ріжків блищали викладені з діамантів літери “О” і “З”.
Дівчина була не старша й не вища зростом за Дороті, й бранка у вежі вмить здогадалася, що гарненька візнича в колісниці, напевне, та сама Озма з Озу, про яку зовсім недавно розповів їй Тік-Так.
Одразу за колісницею Дороті побачила свого давнього друга Страхопуда, що їхав верхи на дерев’яній Кобилиці для пиляння дров, і та Кобилиця гарцювала під ним так природно, ніби справдешній живий кінь.
А за ним – Нік Рубач, Залізний Дроворуб, у своєму схожому на димар ковпаку, хвацько збитому на ліве вухо, з блискучою сокирою на правому плечі, й усе його тіло так виблискувало, як колись давно, коли вона вперше зустрілася з ним.
Залізний Дроворуб ішов пішки, на чолі загону з двадцяти семи вояків, серед яких були худі й гладкі, низенькі й високі, але всі двадцять семеро мали на собі гарні мундири різних фасонів і кольорів, і не було там двох хоч чимось схожих між собою.
Позаду вояків зелений килим сам собою скочувався в сувій, так що весь час на ньому лишалось досить місця, по якому можна було йти всьому гуртові, щоб ноги не торкалися смертоносних для всього живого пісків пустелі.
Дороті зразу здогадалася, що вона бачить Чарівний Килим, і серце її забилося з радості й надії, бо вона збагнула, що скоро її порятують і вона зможе привітати своїх любих, коханих друзів із Озу – Страхопуда, Залізного Дроворуба й Лева-Боягуза.
Так, дівчинка відчула себе вже порятованою, як тільки впізнала, хто йде по килиму, бо вона добре знала відвагу й вірність своїх давніх товаришів, тож і вирішила, що й усі інші, які прийшли зі своєї чудесної країни, виявляться добрими і надійними приятелями.
Як тільки вони минули останній клаптик пустелі й увесь гурт, від прекрасної тендітної Озми до останнього вояка, ступив на зелені луки країни Ев, Чарівний Килим скотився сам у сувій і зник з очей.
Тоді візнича на колісниці повернула Лева й Тигра на широкий шлях, який вів до палацу, решта всі повернули за нею, а Дороті все дивилася з віконця вежі схвильовано й нетерпляче.
Ось вони вже зупинились перед самими дверима палацу, Страхопуд сплигнув зі свого дерев’яного коня, щоб підійти ближче й прочитати прибиту до дверей табличку.
Дороті, що була якраз над ним, уже не могла змовчати.
– Я тут! – гукнула вона скільки сили. – Я, Дороті!
– Яка Дороті? – спитав Страхопуд і так задер голову, щоб глянути вгору, що аж не втримався на ногах і гепнувся на спину.
– Дороті Гейл, яка ж іще. Твоя приятелька з Канзасу, – відповіла вона.
– А, здорова була, Дороті! – сказав Страхопуд. – Що це ти там робиш?
– Нічого! – гукнула вона у відповідь. – Бо тут нема чого робити. Рятуй мене, друже, рятуй мене!
– Ти, здається, в безпеці, – відказав Страхопуд.
– Але ж я ув’язнена. Мене замкнули, і я не можу вийти, – поскаржилась вона.
– Та це нічого, – відказав Страхопуд. – Могло бути гірше, люба моя Дороті. Подумай сама. Зате ти не можеш потонути, не можеш упасти з яблуні, на тебе не може наїхати Колесун. Багато хто мав би за щастя сидіти там, де ти.
– А я не маю, – відказала дівчина. – І хочу спуститися вниз негайно, побачити тебе, й Залізного Дроворуба, й Лева-Боягуза.
– Дуже добре, – погодився Страхопуд, кивнувши головою. – Буде так, як ти кажеш. А хто тебе замкнув.
– Принцеса Нуднуватта, справжнє страховище, – відповіла Дороті.
На ті слова Озма, що уважно слухала всю розмову, гукнула до Дороті зі своєї колісниці.
– А чому Принцеса замкнула тебе, люба моя?
– Тому, що я не хотіла віддати їй свою голову для колекції, – пояснила Дороті, – а замість неї взяти стару, вже зношену.
– Я не дивуюсь тобі! – зразу вигукнула Озма. – Ось я зараз побачу Принцесу й накажу їй, щоб випустила тебе.
– Ой, дуже-дуже дякую вам! – закричала Дороті: вона, тільки-но почувши милий голосок юної Правительки Озу, ту ж мить зрозуміла, що дуже полюбить її.
Тоді Озма підігнала колісницю до третіх дверей правого крила, і Залізний Дроворуб сміливо постукав у них.
Як тільки служниця відчинила двері, Озма, несучи в руці свій жезл зі слонової кості, ступила в передпокій і зразу рушила до вітальні, а за нею все її товариство, крім Лева й Тигра. А двадцять семеро вояків наробили такого гамору й брязкоту, що маленька служниця Нанда заверещала й кинулась бігом до господині, а Принцеса Нуднуватта, вельми розгнівана цим вторгненням до її палацу, вибігла з вітальні, не підтримувана ніким.
У вітальні вона спинилась перед тендітною юною дівчинкою з Озу й закричала на неї:
– Як ти посміла ввійти до мого палацу без запрошення? Вийди негайно звідси, а то я закую тебе й твоїх людей у кайдани й кину в найтемнішу темницю!
– Ох і грізна дама! – тихенько промурмотів Страхопуд.
– Здається, трохи нервова, – докинув Залізний Дроворуб.
Та Озма тільки всміхнулась до сердитої Принцеси.
– Сядьте, будь ласка, – спокійно мовила вона. – Я проїхала довгий шлях, щоб побачити вас, тому ви повинні вислухати те, що я маю сказати.
– Повинна? – вереснула Принцеса, а її гарні очі спалахнули люттю: вона ще носила голову номер сімнадцять. – Повинна? Це я повинна?
– Атож, – сказала Озма. – Я Правителька країни Оз і маю досить могутності, щоб знищити все ваше королівство, коли забажаю. Але я прибула не для того, щоб робити шкоду, а тільки щоб визволити королівську родину країни Ев із лабет Короля Номів, бо до мене дійшла звістка, що він тримає Королеву та її дітей у полоні.
Почувши ці слова, Нуднуватта враз заспокоїлась.
– Я буду рада, якщо ви визволите мою тітку і її десятьох царствених дітей, – палко сказала вона. – Бо як їх повернуть до справжньої подоби й стану, вони зможуть самі правити Евським королівством і звільнити мене від цілої купи турбот та клопоту. Бо тепер не менше як десять хвилин щодня я мушу присвячувати державним справам, а я рада була б весь свій час витрачати на милування своїми прекрасними головами.
– Тоді ми зараз поговоримо про це, – сказала Озма, – і спробуємо визволити вашу тітку і братів та сестер. Але спочатку ви повинні випустити на волю іншу бранку – ту дівчинку, що ви замкнули у вежі.
– Звичайно, – з готовністю сказала Нуднуватта, – я зовсім забула про неї. Це ж було вчора, а хіба від Принцеси можна сподіватися, щоб вона сьогодні пам’ятала про те, що зробила вчора? Ходімо зі мною, і я негайно випущу її.
Озма пішла за нею, і вони ступили на сходи, що вели нагору, до кімнати у вежі.
Коли вони вийшли, Озмині супутники лишились у вітальні, і Страхопуд зіперся на якусь мідну статую. Раптом та статуя промовила йому прямо у вухо різким, металічним голосом:
– Будь ласка, не стій на моїй нозі. Подряпаєш начищену поверхню.
– Ой, вибач! – похопився Страхопуд і квапливо відступив. – Ти живий?
– Ні, – відказав Тік-Так. – Я тіль-ки ма-ши-на.
Але я можу дума-ти, гово-рити й дія-ти, коли мене як слід на-кру-чено. А те-пер моя на-крут-ка скінчи-лась, а ключ у До-ро-ті.
– Не турбуйся, – заспокоїв його Страхопуд. – Дороті скоро буде на волі, прийде й накрутить тебе. Але це, мабуть, велике нещастя – не бути живим. Мені шкода тебе.
– Чому? – спитав Тік-Так.
– Бо ти не маєш мозку, як я, – пояснив Страхопуд.
– Та ні, маю, – запевнив Тік-Так. – Я обладна-ний Полі-пше-ним Комбі-нова-ним Ста-левим Моз-ком фір-ми “Ко-валь, Бля-хар і Компанія”. Це ним я думаю. А яким моз-ком об-ладнаний ти?
– Я не знаю, – відповів Страхопуд. – Мені дав його Великий Чародій з Озу, і я не міг роздивитися мозок, перше ніж він уклав його в мене. Але працює мозок чудово, і моя свідомість дуже діяльна. А ти маєш свідомість?
– Ні, – відказав Тік-Так.
– І серця, мабуть, теж не маєш? – утрутився Залізний Дроворуб, що зацікавлено слухав їхню розмову.
– Не маю, – підтвердив Тік-Так.
– Тоді, – провадив Залізний Дроворуб, – мушу з жалем сказати, що ти багато нижчого гатунку, аніж мій друг Страхопуд і я. Бо ми обидва живі, і він має мозок, який не треба накручувати, а я маю чудове серце, що весь час б’ється в моїх грудях.
– По-здо-ров-ляю вас, – сказав Тік-Так. – Я не винен, що я ниж-чого ґа-тунку, ніж ви, бо я ж тільки ма-ши-на. Коли мене на-кру-тять, я вико-ную свій обо-в’я-зок, роб-лячи те, для чого при-зна-чені мої меха-нізми. Ви й гадки не маєте, який я напха-ний меха-ніз-мами.
– Я здогадуюсь, – відказав Страхопуд, з цікавістю дивлячись на Механічного Чоловіка. – Колись я розберу й подивлюсь, як тебе зроблено.
– Не роби цього, про-шу тебе, – сказав Тік-Так. – Бо ти не зумі-єш скла-сти мене, і я вже не буду корис-ним.
– О! То ти корисний? – здивувався Страхопуд.
– Дуже, – запевнив Тік-Так.
– Ну, тоді я взагалі не заглядатиму до тебе всередину, – ласкаво пообіцяв Страхопуд. – Бо механік з мене нікудишній, і я можу щось там напсувати.
– Дякую, – сказав Тік-Так.
Ту хвилину до кімнати ввійшла Озма, ведучи за руку Дороті, а за нею Принцеса Нуднуватта.
