ГОЛОДНИЙ ТИГР
Дороті зразу кинулась обнімати Страхопуда, чиє намальоване обличчя засяяло, коли він пригорнув її до своїх напханих соломою грудей. Потім її обняв Залізний Дроворуб – дуже обережно, бо він знав, що його бляшані руки можуть завдати дівчинці болю, коли він притискатиме її надто сильно.
Привітавшись із друзями, Дороті витягла з кишені ключ від Тік-Така й накрутила дійову пружину, так що він зміг уклонитись як годиться, коли його знайомили з рештою. А Дороті тим часом розповіла, який корисний був їй Тік-Так. Тоді Страхопуд і Залізний Дроворуб іще раз потисли Механічному Чоловікові руку й подякували йому за те, що він захищав їхню приятельку.
Потім Дороті спитала:
– А де Біліна?
– Не знаю, – відказав Страхопуд. – А хто це – Біліна?
– Руда Курка, ще одна моя приятелька, – занепокоєно відповіла дівчинка. – Що ж із нею сталося?
– Вона в курнику на задвір’ї, – сказала Принцеса. – Моя вітальня не для курей.
Не чекаючи дальших пояснень, Дороті побігла визволяти Біліну і зразу за дверима налетіла на Jleва-Боягуза, ще впряженого в колісницю поряд із великим Тигром. У Лева-Боягуза між вухами красувався великий бант із блакитної стрічки, пов’язаний на довгій гриві, а в Тигра був червоний бант на хвості, перед його волохатим кінчиком.
Дороті вмить радісно обняла Лева.
– Я така рада, що знов бачу тебе! – вигукнула вона.
– Я теж радий, що бачу тебе, Дороті, – сказав Лев. – Ми з тобою побували в гарних пригодах, правда ж?
– Атож, – відказала вона. – Як ти живеш?
– Я такий самий боягуз, як і був, – лагідним голосом відповів звір. – Будь-яка дрібничка лякає мене, і моє серце починає калатати. Але дозволь познайомити тебе з моїм новим другом, Голодним Тигром.
– О! Ти голодний? – спитала Дороті, повернувшись до другого звіра, який саме смачно позіхав, відкривши два ряди жахливих зубів і пащу, таку велику, що будь-кого налякала б.
– Страшенно голодний, – відповів Тигр, люто клацнувши зубами.
– То чом ти не з’їси чогось? – запитала вона.
– Марна річ, – сумно сказав Тигр. – Я вже пробував, та однаково знову роблюсь голодний.
– Ну то й я ж так само, – сказала Дороті. – Але я знов їм.
– Так ти ж їси всяку всячину, а тому воно не вадить, – відказав Тигр. – Ну, а я лютий звір, і мені хочеться їсти всякі бідолашні живі створіннячка, від ховрашка до повненького немовляти.
– Яке страхіття! – вигукнула Дороті.
– Отож-бо, – сказав Голодний Тигр, облизуючись довгим червоним язиком. – Повненькі немовлятка! Як смачно звучить! Але я зроду жодного не з’їв, бо сумління підказує мені, що так робити негарно. Якби я не мав сумління, то, мабуть, їв би немовлят, а потім знову робився голодний, і вийшло б, що я занапащаю немовлят без пуття. Ні!
Голодним я народився і голодним помру. Зате не матиму на сумлінні жорстоких учинків, за якими шкодував би.
– По-моєму, ти дуже добрий Тигр, – сказала Дороті, погладивши величезну голову звіра.
– Оце вже ти помиляєшся, – відказав той. – Я, може, добрий звір, але тигр із мене поганий, просто ганьба. Адже така в тигрів природа – бути жорстокими й лютими, і я, відмовляючись їсти невинні живі створіння, роблю так, як досі ще не робив жоден добрий тигр. Ось чому я покинув ліс і пристав до мого друга Лева-Боягуза.
– Але ж Лев насправді не боягуз, – заперечила Дороті. – Я бачила, як він поводився дуже хоробро.
– Помиляєшся, люба моя, – поважно мовив Лев. – Іншим я, може, інколи й здавався хоробрим, але ніколи ще не натрапляв на таку небезпеку, якої б не злякався.
– Я теж, – щиро призналась Дороті. – Але я мушу йти визволяти Біліну, а потім знову прийду до вас.
Вона побігла круг палацу на задвір’я і скоро розшукала курник, бо почула гучне кудкудакання і взагалі такий галас, який зчиняють наполохані кури.
Видно, в курнику щось було не в порядку, тож Дороті зазирнула у щілину між планками дверей і побачила купку курей та півнів, що забилися в один куток і дивились на щось таке, що нагадувало кулястий вихор з пір’я. Воно металось по курнику туди й сюди, і спершу Дороті не могла роздивитися, що то таке, а від курячого крику аж у вухах лящало.
Та раптом той клубок пір’я перестав вирувати, і тоді, на свій подив, дівчинка побачила Біліну, що нахилилась над Зозулястим Півнем, який лежав долі. Хвилинку обоє лишались нерухомі, а тоді Руда Курка стріпнула крилами, щоб уляглося пір’я, й рушила до дверей із виразом гордого виклику та з переможним сокорінням, а Зозулястий Півень пошкутильгав до решти курей, тягнучи розтріпане пір’я по пилюці.
– Що це, Біліно? – вигукнула Дороті вражено. – Ти що, билася?
– А ти як думала! – відказала Біліна. – Ти думала, що я дозволю отому зозулястому поганцеві панувати наді мною, вдавати з себе правителя всього курника? Ні, я ще годна дзьобатись і дряпатись!
І звуть мене Біл!
– Не Біл, а Біліна, – докірливо поправила Дороті. – І не говори так вульгарно, це не годиться. Йди сюди, Біліно, я тебе випущу, бо сюди прибула Озма з Озу й визволила нас.
Руда Курка підійшла до дверей, Дороті відсунула засув, прочинила двері й випустила її, а решта курей мовчки дивилися на них зі свого кутка, не важачись підійти ближче.
Дівчинка взяла свою подругу на руки й вигукнула:
– Ой, Біліно! Який у тебе жахливий вигляд!
Пір’я повискубуване, одне око трохи не видзьобане, з гребінця тече кров!
– Це пусте, – відказала Біліна. – Ти подивись на Зозулястого Півня. Хіба я не дала йому лупня?
Дороті похитала головою.
– Ну куди це годиться? – сказала вона, несучи Біліну до палацу. – Хіба ж личить тобі знатися з тими простими курми? Вони враз зіпсують твої добрі манери, і тебе вже не будуть поважати!
– Я не набивалася знатись із ними, – відрубала Біліна. – В усьому винна ота норовлива стара Принцеса. Але я виросла у Сполучених Штатах і поки ще можу підняти лапу задля своєї оборони, отож не дозволю якійсь курячій злидоті з країни Ев наскакувати на мене та величатися переді мною.
– Ну гаразд, Біліно, – примирливо мовила Дороті, – годі вже про це говорити.
Вони вже підходили до Лева-Боягуза та Голодного Тигра, і Дороті познайомила Руду Курку з обома.
– Я радий познайомитися з будь-ким із друзів Дороті, – чемно сказав Лев. – Як судити з вашого теперішнього вигляду, ви не боягузка. А от я боягуз.
– Від вашого теперішнього вигляду у мене слина тече, – докинув Тигр, жадібно дивлячись на Біліну. – Ох, певно, і смачна ж ви були б, якби я тільки міг схрупати вас. Але не турбуйтесь. Ви б угамували мій апетит тільки на мить, а тому справа не варта заходу.
– Дякую, – сказала Курка, вмощуючись на руках у Дороті.
– Крім того, це була б несправедливість, – провадив Тигр, не зводячи очей з Біліни й клацаючи зубами.
– Певне що так, – квапливо вигукнула Дороті. – Біліна моя подруга, і ти ні в якому разі не повинен її їсти.
– Спробую запам’ятати, – пообіцяв Тигр, – хоча я буваю трохи забудькуватий.
Потім Дороті занесла свою улюбленицю до палацової вітальні, де Тік-Так, якого Озма запросила сісти, вже сидів між Страхопудом і Залізним Дроворубом. Навпроти них сиділи сама Озма та Принцеса Нуднуватта, а поряд із ними стояв вільний стілець для Дороті.
Довкола цього поважного товариства вишикувалось військо Озу, і Дороті, глянувши на гарні мундири двадцяти семи вояків, сказала:
– Таж тут, здається, самі офіцери!
– Так, усі крім одного, – відповів Залізний Дроворуб. – У моєму війську вісім генералів, шість полковників, сім майорів і п’ятеро капітанів, а крім того – один рядовий, щоб вони мали ким командувати. Я підвищив би йому чин, бо я гадаю, що рядових узагалі не повинно бути. Я помітив також, що офіцери звичайно б’ються краще й більш надійні, ніж звичайні вояки. Крім того, в офіцерів величніший вигляд, і це додає гідності нашому війську.
– Твоя правда, звичайно, – сказала Дороті, сівши поруч Озми.
– А тепер, – оголосила дівчинка – Правителька Озу, – ми серйозно порадимось, як нам краще визволити королівську родину цієї чарівної країни Ев із тривалого ув’язнення.
КОРОЛІВСЬКА РОДИНА КРАЇНИ ЕВ
Залізний Дроворуб виступив на нараді перший.
– До нашої шляхетної й вельможної Правительки Озми з Озу, – сказав він, – дійшла звістка про те, що дружина й десятеро дітей – п’ять синів і п’ять дочок – колишнього Евського Короля, на ім’я Евольдо, взяті в неволю Королем Номів і перебувають як бранці в його підземному палаці, і що тепер у Еві нема нікого досить могутнього, щоб визволити їх. Звичайно, наша Озма захотіла вжити заходів, щоб визволити нещасних бранців, але вона довго не могла знайти способу, як перетнути велику пустелю між двома країнами. Врешті вона подалась до дружньої чародійки з нашої країни, на ім’я Глінда Добра, і та, почувши, в чому річ, зразу подарувала Озмі Чарівний Килим, який міг весь час розкочуватись і вистилати для нас вигідну стежку через пустелю. Тільки-но одержавши килим, наша милостива Правителька наказала мені зібрати військо, що я й зробив.
У цих хоробрих вояках ви бачите цвіт найкращого воїнства країни Оз, і коли нам доведеться воювати з Королем Номів, кожен офіцер, як і рядовий, битиметься не на життя, а на смерть.
Тоді заговорив Тік-Так. Він спитав:
– А чому це ви маєте битися з Ко-ролем Но-мів? – Адже той ні-чого пога-ного не зро-бив.
– Як не зробив? – вигукнула Дороті. – А це хіба не погане – кинути до в’язниці Королеву й десятьох її дітей?
– Таж їх про-дав Ко-ролю Ho-мів сам Ко-роль Е-воль-до, – пояснив Тік-Так. – Це Ев-ський Король зро-бив по-гано і, коли зро-зу-мів це, то кинув-ся в море й уто-пився.
– Це для мене новина, – замислено мовила Озма. – Я гадала, шо тут винен тільки Король Номів.
Та хай там як, а випустити в’язнів йому доведеться.
– Мій дядько Евольдо був дуже лихий чоловік, – озвалась Принцеса Нуднуватта. – Якби він утопився, поки ще не продав своєї родини, ніхто б не журився. Але він продав її могутньому Королю Номів за довге життя, а потім сам знищив те життя, стрибнувши в море.
– Отже, – зробила висновок Озма, – довгого життя він не одержав, і Король Номів повинен випустити в’язнів. А де їх тримають?
– Напевне ніхто не знає, – відповіла Принцеса. – Бо Король, якого звуть Скелат зі Скель, має розкішний палац під великою горою, що стоїть на північ від нашого Королівства, і він обернув Королеву та її дітей у прикраси для своїх покоїв.
– Цікаво, а хто такий цей Король Номів? – спитала Дороті.
– Я тобі поясню, – відповіла Озма. – Його називають Правителем Підземного Світу, і він володіє скелями та всім, що є у скелях. Його підданці – тисячі Номів, або Гномів, – химерних на вигляд, але могутніх духів, що працюють коло печей та горен свого Короля і виробляють золото, срібло та інші метали й ховають їх у розколинах скель так, що ті, хто живе на поверхні землі, можуть знайти їх тільки з великими труднощами. Роблять вони також діаманти, рубіни та смарагди й ховають їх у землі; тому Королівство Номів неймовірно багате, і всі коштовні камені, срібло та золото, які ми маємо, – це те, що ми добуваємо з землі та скель, де заховав їх Король Номів.
– Розумію, – поважно кивнула головою Дороті.
– Через те що ми часто крадемо його скарби, – провадила Озма, – Правитель Підземного Світу не любить тих, хто живе на поверхні землі, й ніколи не з’являється серед нас. Якщо ми хочемо побачити Короля Скелата зі Скель, то доведеться пробиратись до його власної країни, і цей замір може бути дуже небезпечним.
– Але заради нещасних в’язнів нам доведеться піти, – сказала Дороті.
– Ми це зробимо, – озвався Страхопуд, – хоча воно вимагає від мене дуже великої відваги. Адже доведеться наближатись до печей Короля Номів, а я напханий соломою, і одна іскорка може мене зовсім знищити.
– Ті печі можуть розтопити й мою бляху, – сказав Залізний Дроворуб, – але я піду.
– Я не виношу спеки, – зауважила Принцеса Нуднуватта, ліниво позіхнувши, – тому лишуся вдома. Але я бажаю вам успіху, бо тяжко втомилася, правлячи цим дурним королівством, і потребую більше вільного часу, щоб милуватися своїми прекрасними головами.
– Ви нам не потрібні, – сказала Озма. – Бо якщо з допомогою своїх відважних споборників я не зможу досягти цієї мети, то для вас вирушати зі мною зовсім марно.
– Щира правда, – зітхнула Принцеса. – Отож, з вашого дозволу, я вже піду до своєї гардеробної.
Я ношу цю голову вже досить довго й хочу перемінити її на іншу.
Коли вона вийшла (можете бути певні, що ніхто за нею не пошкодував), Озма спитала Тік-Така:
– А ти пристаєш до нас?
– Я раб дів-чини До-ро-ті, що визво-ли-ла мене з тюр-ми, – відповів Механічний Чоловік. – Куди вона піде, туди й я.
– А я, звичайно, піду зі своїми друзями, – сказала Дороті. – Я б нізащо не відмовилась від такої пригоди. І ти підеш, Біліно.
– Атож, – безтурботно відказала Біліна. Вона саме пригладжувала пір’ячко на спині й не дуже слухала.
– Вона любить спеку, – зауважив Страхопуд. – Коли її добре підсмажити, тоді вона найкраща.
– Коли так, – докінчила Озма, – то ми вирушимо до Королівства Номів завтра на світанку. А тим часом треба відпочити й приготуватись у дорогу.
Хоча Принцеса Нуднуватта більш не з’явилась до гостей, палацові слуги подбали про чужинців з Озу й зробили все, шо в їхній змозі, щоб гостина була приємна. Для гостей знайшлося достатньо вільних кімнат, а хоробре військо з двадцятьох сімох вояків було забезпечене всім і щедро почастоване.
Лева-Боягуза і Голодного Тигра випрягли з колісниці й дозволили їм гасати по всьому палацу, де вони поперелякували всіх служників, хоча нікого не скривдили. Дороті якось застала маленьку служницю Нанду скорченою в кутку від нестямного жаху, а перед нею стояв Голодний Тигр.
– Ох і смачнющий же у вас вигляд, – казав звір. – Може, ви ласкаво дозволите мені з’їсти вас?
– Ні, ні, ні! – закричала служниця.
– Ну, тоді, – сказав Тигр, страхітливо позіхаючи, – будьте ласкаві добути мені фунтів тридцять вирізки і відро вареної картоплі на гарнір, а на десерт – двоє відер морозива.
– Я… я постараюся! – гукнула Нанда й прожогом кинулась тікати.
– Невже ти такий ото голодний? – здивовано спитала Дороті.
– Ти навряд чи годна уявити всю силу мого апетиту, – сумно відповів Тигр. – Мені здається, наче він заповнює все моє тіло, від рота до кінчика хвоста. Я певен, що апетит цей не на мій зріст, що він надто великий для мого тіла. Колись, як здибаю десь зубного лікаря з кліщами, попрошу його, щоб вирвав.
– Що вирвав? Зуба? – спитала Дороті.
– Та ні, апетит, – відповів Голодний Тигр.
Решту дня дівчинка провела в розмові зі Страхопудом та Залізним Дроворубом: вони розповіли їй про все, що сталося в країні Оз, відколи Дороті покинула її. Дуже її цікавила історія Озми, яку ще немовлям украла одна стара лиха відьма й обернула на хлопчика. Озма сама не знала, що колись була дівчинкою, поки одна добра чарівниця не вернула їй справжньої подоби. А потім виявилося, що вона єдина дитина колишнього правителя Озу, і їй доручили зайняти його місце. Проте Озма зазнала ще багато пригод, поки нарешті вернула собі батьківський трон, і в тих пригодах її супроводили один Гарбузоголовий Чоловік, вельми уславлений і освічений Жук-Хитун і чудесна Кобилиця для розпилювання дров, яку можна було оживити чарівним порошком.
Страхопуд і Залізний Дроворуб теж допомагали їй; проте Лев-Боягуз, що правив великим лісом під титулом Царя Звірів, не знав нічого про Озму, поки вона не стала Правителькою Озу. Тоді він вирядився до Смарагдового міста побачити її, а почувши, що Озма збирається до країни Ев визволяти королівську родину, попросився, щоб узяла його з собою, і привів іще й свого друга – Голодного Тигра.
Почувши цю розповідь, Дороті змалювала їм свої власні пригоди, а потім пішла зі своїми друзями провідати Кобилицю, яку Озма наказала підкувати золотими підковами, щоб її копита не зношувались.
Коли вони підійшли, Кобилиця нерухомо стояла біля садової брами, та коли Дороті познайомили з нею, вона чемно кивнула головою, кліпнула очима, що були просто сучками на дереві, й помахала хвостом-гіллякою.
– Як це дивно, що ти жива! – вигукнула Дорогі.
– Цілком згодна, – відказала Кобилиця грубим, але не неприємним голосом. – Таке створіння, як я, не повинне бути живим, це всі знають. Але так подіяв чарівний порошок, і я тут не винна.
– Певне що ні, – погодилась Дороті. – До того ж від тебе ще й користь: адже я бачила, як Страхопуд їхав верхи на тобі.
– Аякже, я корисна! – підтвердила Кобилиця. – До того ж я ніколи не втомлююсь, паша мені не потрібна і догляд теж.
– А ти розумна? – спитала дівчинка.
– Не дуже, – відповіла Кобилиця. – Адже це була б дурниця – марнувати розум на звичайну Кобилицю для пиляння дров, коли він потрібен стільком професорам. Але я тямлю доволі, щоб слухатись своїх господарів, розумію слова “вйо” і “тпру”. З мене цього досить.
Ту ніч Дороті проспала в гарненькій спаленьці цоряд із тією, яку займала Озма з Озу, а Біліна сиділа на бильці в ногах ліжка, сховавши голову під крило, й спала в тій позі так міцно, як і Дороті на м’яких подушках.
Та вдосвіта всі попрокидалися, заворушилися, і невдовзі наші мандрівники вже похапцем снідали у великій їдальні королівського палацу. Озма сиділа на чолі довгого столу, на підвищенні, Дороті – праворуч від неї, а Страхопуд – ліворуч. Страхопуд, звичайно, не їв, але Озма посадила його біля себе, щоб під час сніданку питати в нього порад щодо дальшої дороги.
Далі за столом сиділо двадцять сім озьких вояків, а в другому кінці їдальні Лев і Тигр їли з казана, поставленого долі, тимчасом як Біліна пурхала навкруги, підбираючи крихти.
Сніданок тривав недовго, а потім Лева й Тигра впрягли в колісницю, і загін був уже готовий вирушити до палацу Номського Короля. © http://kompas.co.ua
Попереду їхала Озма; Дороті сиділа в золотій колісниці поряд неї й міцно тримала Біліну на руках.
Далі їхав Страхопуд верхи на Кобилиці, а Залізний Дроворуб і Тік-Так крокували пліч-о-пліч за ним.
Далі гупало чобітьми військо, браве й привабливе для очей у своїх розкішних мундирах. Генерали командували полковниками, полковники командували майорами, майори командували капітанами, а капітани командували рядовим, що крокував із гордим виглядом, бо потрібно було стільки офіцерів, аби віддавати йому накази.
Отак пишне військо залишило палац і рушило шляхом саме на світанку, а поки зійшло сонце, вони вже пройшли далеченько в напрямку долини, що вела у володіння Короля Номів.
