ВЕЛЕТЕНЬ З МОЛОТОМ
Якийсь час дорога бігла через дуже гарний край селянських садиб, а потім повз гай, що так і манив на пікнік. Але військо йшло не зупиняючись, аж поки Біліна раптом владно гукнула:
– Стривайте! Стривайте!
Озма зупинила колісницю так раптово, що Страхопудова Кобилиця трохи не налетіла на неї, а лави війська змішалися, поки зуміли спинитись. Руда Курка зразу виборсалася з Доротиних рук і перелетіла в кущі над шляхом.
– У чому річ? – стурбовано запитав Залізний Дроворуб.
– Просто Біліна хоче знести яйце, – пояснила Дороті.
– Знести яйце? – перепитав Залізний Дроворуб здивовано.
– Так. Вона щоранку в цю пору зносить яєчко, і яєчко свіжісіньке, – сказала дівчинка.
– То невже твоя стара дурна Курка гадає, що весь наш загін, який прямує у важливій справі, зупинятиметься щоразу, як їй заманеться знести яйце? – поважно спитав Залізний Дроворуб.
– А що ж ми можемо зробити? – відказала дівчинка. – Такий у Біліни звичай, і вона не здатна від нього відвикнути.
– Тоді хай поквапиться! – нетерпляче сказав Залізний Дроворуб.
– Ні, ні! – вигукнув Страхопуд. – Коли вона квапитиметься, то може знести яєчню замість яйця!
– Дурниці, – відказала Дороті. – Але Біліна не гаятиметься, я знаю.
Отож вони стояли й чекали, хоча всі були неспокійні: їм не терпілося йти далі. Та ось Руда Курка вибігла з кущів із криком.
– Куд-куд-куд-куда! Куд-куд-куд-кудах!
– Що це вона робить – оспівує своє яйце? – спитав Страхопуд.
– Вперед – руш! – гукнув Залізний Дроворуб, махнувши сокирою, і військо рушило в ту мить, коли Дороті схопила Біліну на руки.
– А що, ніхто не піде забрати моє яйце? – вигукнула Курка вкрай схвильовано.
– Я заберу, – сказав Страхопуд, і за його наказом Кобилиця помчала до кущів. Там солом’яний чоловік зразу знайшов яйце й поклав у кишеню курточки. Загін, що рухався швидко, вже встиг відійти далеко, але Кобилиця скоро наздогнала його, і невдовзі Страхопуд уже гарцював на своєму постійному місці за Озминою колісницею.
– А що ж мені зробити з цим яйцем? – спитав він Дороті.
– Не знаю, – відповіла дівчинка. – Може, Голодному Тигрові воно придасться.
– Мені його на один кутній зуб не стане, – озвався Тигр. – Це якби повний кошик крутих яєць, то, може, я трохи вгамував би свій апетит, а одне яйце ні на що не годиться, це я добре знаю.
– Атож, навіть на бабку одного яйця мало, – замислено сказав Страхопуд. – Хай Залізний Дроворуб несе його разом із сокирою, може, курча висидить; та, врешті, я можу й собі його на спомин лишити.
Так яйце лишилось у нього в кишені.
Вони вже ввійшли між дві високі гори обабіч долини, які Дороті бачила ще з вікна у вежі. В дальшому кінці височіла третя гора, що замикала долину й була північним кордоном країни Ев. Якраз під цією горою нібито містився палац Короля Номів, але до тієї гори вони дійшли ще не скоро.
Стежка стала кам’янистою, й колеса колісниці важко проходили по ній, а врешті на ній з’явилось таке глибоке й широке провалля, що годі було перестрибнути його. Тоді Озма витягла з кишені невеличкий квадратик зеленої тканини й кинула його додолу. Він зразу обернувся в Чарівний Килим і розкотився на таку довжину, що весь загін міг зійти на нього. Колісниця рушила вперед, і зелений килим розкочувався перед нею, перекривши провалля врівень з його краями, тож усі пройшли безпечно.
– Це було неважко, – сказав Страхопуд. – Цікаво, що ж далі.
Незабаром він це побачив, бо узбіччя гори зступилися так близько, що між ними лишилась тільки вузька стежка, якою Озма та її загін могли пройти лише вервечкою по одному.
Та ось вони почули негучне, глухе “гуп! – гуп! – гуп!”, що відлунювало по всій долині й гучнішало з їх наближенням. Потім, повернувши за високу скелю, вони побачили перед собою велетенську постать, що здіймалась над стежкою на добрих тридцять стіп. То була постать велетня, зробленого з чавунних плит; він розставив ноги обабіч стежки і вимахував із-за правого плеча величезним залізним молотом, раз по раз гупаючи ним об землю. Цими лункими ударами й пояснювалось оте “гуп! – гуп! – гуп!”, що вони чули, бо молот був куди більший за барило, і там, де він ударяв по стежці між кам’яними узбіччями двох гір, він заповнював увесь простір, по якому мали пройти наші мандрівники.
Звичайно, вони зразу спинились на безпечній відстані від жахливого залізного молота. Чарівний Килим не міг їм тут допомогти, бо він міг захистити тільки від будь-яких небезпек зісподу, з-під ніг, але не від тих небезпек, що з’являлися згори, з повітря.
– Ой! – Лев-Боягуз аж здригнувся. – Мене жахливо нервує цей молот, що гупає так близько від моєї голови. Один удар розплескав би мене на килимок до дверей.
– Цей за-ліз-ний ве-ле-тень слав-ний хлоп-чина, – озвався Тік-Так. – Пра-цює, як го-дин-ник.
Його зро-била для Ко-ро-ля Номів фір-ма “Коваль, Бля-хар і Ком-панія”, так само як і мене, і його обо-в’я-зок не про-пус-кати людей до під-земного пала-цу. Хіба це не ше-девр?
– А може він думати й говорити, як ти? – спитала Озма, зачудовано дивлячись на велетня.
– Ні, – відповів Механічний Чоловік. – Його зроб-лено, тіль-ки щоб ге-пати по доро-зі, і в ньому нема ду-маль-ного чи гово-риль-ного ме-ха-нізму. Але гупає він, по-мо-є-му, дуже доб-ре.
– Аж занадто добре, – зауважив Страхопуд. – Він не пускає нас далі. І нема способу зупинити його механізм?
– Це може зро-бити тільки Ном-ський Ко-роль, бо він має клю-ча, – відповів Тік-Так.
– Тоді що ж нам робити? – занепокоєно спитала Дороті.
– Дайте мені п’ять хвилин, я подумаю, – сказав Страхопуд. Відійшовши назад, він звів намальоване обличчя до скель і почав думати.
Тим часом велетень так само здіймав свій молот угору й гатив по стежці страхітливими ударами, що відлунювали в горах, як вибухи гармати. Та щоразу, коли молот піднімався, наставала мить, коли дорога під страховищем лишалась вільною, і, мабуть, Страхопуд помітив це, бо, вернувшись до всіх він сказав:
– Зрештою, справа дуже проста. Нам треба тільки по одному пробігати на той бік під молотом, коли він підіймається.
– І пробігати дуже швидко, щоб не потрапити під удар, – зауважив Залізний Дроворуб, похитавши головою. – Але, здається, іншої ради нема. Хто спробує перший?
Якусь хвильку всі нерішуче перезиралися. Потім Лев-Боягуз, що тремтів, як осиковий листок, сказав:
– Я в загоні йшов попереду – я маю й тут іти перший. Але я страшенно боюся цього величезного молота!
– А що буде зі мною? – спитала Озма. – Ти, може, й пробіжиш під молотом, але колісницю він напевне розтрощить.
– Колісницю доведеться покинути, – сказав Страхопуд. – Але ви, дівчата, можете проїхати верхи на Леві й на Тигрі.
Так і вирішили, й Озма, як тільки Лева відпрягли, зразу сіла на звіра й сказала, що вона готова.
– Держіться за гриву, – порадила Дороті. – Я сама колись їхала на ньому й трималась отак.
Озма вчепилась у гриву, Лев припав до стежки й пильно стежив очима за розмахами молота, поки вловив ту мить, коли він тільки починає підніматись.
І ось – іще ніхто й подумати не встиг, що він готовий, – Лев несподівано стрибнув прямо між ноги залізного велетня, і перше ніж молот ударив об землю, Лев і Озма були вже в безпеці по той бік.
Другим стрибнув Тигр. Дороті сіла на нього, й руками обхопила його смугасту шию, бо він не мав гриви, за яку можна вчепитись. Тигр теж плигнув прямо й несхибно, як стріла з лука, і Дороті ще не стямилась, як уже стояла в безпеці поруч Озми.
Далі кинувся Страхопуд на Кобилиці й проскочив на волосинку від страшного молота, що вже падав згори.
Тік-Так підійшов упритул до того місця, де молот ударяв об землю, і як тільки він піднявся для наступного^ удару, спокійно ступив уперед і встиг пройти. Його прикладом скористався Залізний Дроворуб і теж безпечно пройшов під велетенським молотом. Та коли настала черга двадцяти шести офіцерів і рядового, в них затрусились жижки, і вони не могли ступити й кроку.
– В бою ми напрочуд відважні, – сказав один з генералів, – і вороги жахаються нас. Але війна – одна річ, а це – інша. Коли ж ідеться про те, що тебе гепнуть по голові залізною довбнею й розплетуть на коржик, ми, звичайно, заперечуємо.
– А ви бігцем, – порадив Страхопуд.
– У нас так трусяться жижки, що ми не можемо бігти, – відповів один з капітанів. – Якщо ми спробуємо, то напевне всі будемо розтовчені на порох.
– Гаразд, гаразд, – зітхнув Лев-Боягуз. – Я бачу, друже Тигре, що нам доведеться знову зазнати великої небезпеки, рятуючи це хоробре військо.
Ходімо, зробимо що можемо.
Озма й Дороті вже злізли з їхніх спин, і Лев та Тигр стрибнули під жахливим молотом назад, а вернулись із двома генералами, що вчепилися їм за шиї. Цей зухвалий стрибок туди й назад вони повторювали ще дванадцять разів, поки всі генерали й офіцери були пронесені між велетневими ногами й безпечно приземлились на другому боці. За цей час звірі дуже стомились і хекали так, що з їхніх пащ звисали язики.
– А що ж буде з рядовим? – спитала Озма.
– Та лишіть його стерегти колісницю, – порадив Лев. – Я виморивсь і вже не проскочу під молотом.
Офіцери зразу запротестували: їм потрібен рядовий, бо інакше ніким буде командувати. Але ні Лев, ні Тигр не стрибнули по нього, й Страхопуд послав Кобилицю.
Чи то дерев’яна коняка була необережна, чи то вона не розрахувала як слід, коли молот падатиме, але страшна зброя гахнула її прямо по голові й гупнула нею об землю так, що рядовий підлетів високо в повітря й упав на одну з велетневих чавунних рук. Там він розпачливо учепився в неї й разом з рукою підносився й опадав за кожним ударом.
Страхопуд кинувся рятувати свою Кобилицю, і йому теж розтовкло молотом ліву ногу, перше ніж він устиг витягти в безпечне місце Кобилицю.
Роздивившись, вони побачили, що Кобилиця геть приголомшена ударом: хоча молот і не зміг розбити вузлуватого, сучкуватого оцупка, з якого було зроблено Кобилицину голову, та обоє вух відламались, і вона мусила лишатися глухою, поки їй не зроблять нові вуха. Ліве коліно теж тріснуло – довелося зв’язати його мотузком.
Біліна пролетіла під молотом, і тепер лишилось визволити тільки рядового, що гуцикав на велетневін руці високо в повітрі.
Страхопуд ліг плазом на землю й гукнув воякові, щоб той стрибав на нього: адже він м’який, бо напханий соломою. Рядовий справді вичекав, поки рука опуститься найнижче, і зумів стрибнути так, що приземлився прямо на Страхопуда. При цьому він не зламав собі жодної кістки, а Страхопуд запевнив, що навіть не відчув нічого.
На той час Залізний Дроворуб уже приробив Кобилиці нові вуха, і весь загін рушив далі, зоставивши велетня позаду далі трамбувати землю.
