КОРОЛЬ НОМІВ
Що далі вони посувались до гори, яка стояла на кордоні Королівства Ев і загороджувала їм дорогу, то темніша й похмурніша робилась та дорога, бо високі шпилі обабіч неї затуляли її від сонця. Було там і дуже тихо, бо ліс лишився далеко позаду, кругом самі голі скелі, й не співали пташки, не цокотіли вивірки.
Озма й Дороті були трохи пригнічені цією тишею, всі інші теж були мовчазні й поважні, крім самої лише Кобилиці: та, везучи на собі Страхопуда, мугикала химерну пісеньку з таким приспівом:
Дубовий кінь в дубовий ліс
Дубову голову поніс.
Коб не дубова голова,
Ще більші вмів би він дива.
Але ніхто її не слухав, бо вони вже підходили до володінь Короля Номів, і його розкішний підземний палац був, напевне, десь недалеко.
Раптом вони почули глузливий сміх і ту ж мить зупинилися. Та їм однаково довелось би за хвилину зупинятись, бо дальшу дорогу перегороджувала величезна гора, а стежка добігала до прямовисної кам’яної стіни й там кінчалась.
– Хто це реготав? – спитала Озма.
Відповіді не було, але в присмерку вони бачили якісь дивні постаті, що сновигали на тому камені.
Ті створіння самі були дуже схожі на камінь – того самого кольору й такі вугласті та тріщинуваті, наче їх відкололи від узбіччя гори. Вони тулились до крутої скелі, дивлячись на наших друзів, і сновигали вгору-вниз, туди-сюди без будь-якого ладу, що аж в очах мигтіло. Здавалося, що їм не треба стояти. на чомусь ногами: вони липли до поверхні скелі, як муха до шибки, й ні на мить не зупинялись.
– Не зва-жайте на них, – сказав Тік-Так, коли Дороті сахнулась назад. – Це тіль-ки Ho-ми. Чи Гно-ми.
– А хто такі Номи? – спитала дівчинка трохи злякано.
– Це гір-ські духи, во-ни слу-жать Ко-ро-лю Но-мів, – відповів Механічний Чоловік. – Але вони нам не зроб-лять ні-чого по-га-ного. Вам тре-ба по-кли-кати Ко-роля, бо без нього ви ні-коли не знай-де-те входу до на-лацу.
– Покличте ви, – сказала Дороті Озмі.
Саме тоді Номи зареготали знову, і той регіт був такий нелюдський та моторошний, що двадцять шестеро офіцерів скомандували рядовому “налівокругом!” – і кинулись тікати скільки духу.
Залізний Дроворуб зразу побіг за своїм військом, гукаючи: “Стій!” – а коли вони зупинилися, спитав:
– Куди це ви?
– Я… я згадав, що забув свою щіточку для зубів, – відказав один з генералів, тремтячи зі страху. – От ми й вертаємось по неї.
– Як же ви пройдете? – здивувався Залізний Дроворуб. – Адже велетень з молотом повбиває вас!
– Ой! А я й забув про велетня, – сказав Генерал, побліднувши.
– Ви, здається, багато чого забули, – зауважив Залізний Дроворуб. – Сподіваюся, ви не забудете, що ви хоробрі люди.
– Нізащо! – вигукнув Генерал, ударивши себе в гаптовані золотом груди.
– Нізащо! – вигукнули всі інші офіцери, обурено б’ючи себе в груди.
– Щодо мене, – лагідно мовив рядовий, – то я мушу слухатися своїх командирів: як накажуть тікати, я тікаю, накажуть битися – б’юся.
– Слушно, – відказав Залізний Дроворуб. – А тепер вертайтеся всі до Озми й слухайтесь її наказів. Та якщо ви знов кинетесь тікати, я переконаю її, щоб вона розжалувала всіх двадцятьох шістьох до рядових, а рядового зробила вашим генералом.
Ця жахлива погроза так їх налякала, що вони зразу вернулися туди, де стояла поряд із Левом-Боягузом Озма.
Тоді Озма гучно закричала:
– Я велю, щоб Король Номів з’явився перед нами!
Відповіді не було – тільки метушливі Номи на стіні знову глузливо засміялись.
– Вам не слід ве-літи Ко-ролю Номів, – сказав Тік-Так, – бо ви не пра-вите ним, як своїм на-родом.
Тоді Озма покликала знову:
– Я вимагаю, щоб Король Номів з’явився перед нами.
Знову їй відповів тільки глузливий сміх, а примарні Номи й далі сновигали по кам’яній стіні.
– Спро-буй-те по-про-сити, – сказав Тік-Так Озмі. – Коли він не з’я-вив-ся на вашу ви-могу, то, може, вислу-хає ваше про-хання.
Озма гордо оглянулась навколо.
– Ви хочете, щоб ваша Правителька просила цього злого Короля Номів? – спитала вона. – Невже Озма з Озу принизиться перед цим створінням, що живе в підземному королівстві?
– Ні! – гучно закричали всі, а Страхопуд іще додав:
– Якщо він не з’явиться, ми відкопаємо його з його ж печери, мов лисицю, й покараємо за впертість. Але наша люба Правителька повинна завжди зберігати свою гідність, як я зберігаю свою.
– А я не боюсь попросити його, – озвалася Дороті. – Я ж тільки маленька дівчинка з Канзасу, а в нас удома стільки гідності, що ми не знаємо, куди її дівати. Я сама покличу Короля Номів.
– Поклич, – сказав Голодний Тигр. – А коли він зробить із тебе котлету, я залюбки з’їм тебе завтра на снідання.
Дороті ступила вперед і мовила:
– Будьте ласкаві, пане Королю Номів, вийдіть зустріньтеся з нами.
Номи знов засміялись, але з-під гори почувся негучний рик, і їх усіх наче вітром змело.
Потім у скелі відчинилися двері й чийсь голос сказав:
– Увійдіть!
– А це не пастка? – спитав Залізний Дроворуб.
– Дарма, – відказала Озма. – Ми прийшли сюди врятувати сердешну Евську Королеву та її десятьох дітей, і доведеться ризикувати ради цього.
– Ко-роль Номів чес-ний і доб-рий, – утрутився Тік-Так. – Може-те йому віри-ти, він не вчинить не по прав-ді.
Озма пішла попереду, рука в руку з Дороті вони минули кам’яну арку дверей і вступили в довгий прохід, освітлений вправленими в стіни самоцвітами, а за тими самоцвітами горіли світильники.
Ніхто їх не супроводив, не показував їм дороги, але все товариство само просувалося тим ходом, поки вийшло в круглу, з високим склепінням, розкішно прибрану печеру.
Посеред тієї зали стояв витесаний із суцільного каменя грубий трон, поспіль усипаний великими рубінами, діамантами й смарагдами. А на тому троні сидів Король Номів.
Цей могутній Владар Підземного Світу був маленький товстенький чоловічок у сіро-бурих шатах достоту під колір каменю, з якого був витесаний його трон. Кущуватий чуб і пишна борода мали той самий колір, обличчя теж. Корони на голові Король не мав, і єдиною оздобою на ньому був пояс із рясними самоцвітами, що оперізував його пухкий стан. Саме обличчя здавалося лагідним і добродушним, і коли Озма та Дороті стали перед ним з усіма своїми супутниками, що вишикувались за рангом позаду, його веселі очі звернулись на них.
– Та він же достоту як Дід Мороз – тільки колір не той! – шепнула Дороті до своєї сусідки, та Король Номів почув ці слова й голосно засміявся.
Червоні в нього щоки, й коли він засміється.
Живіт його кругленький, немов драглі, трясеться,
– приємним голосом проказав віршика Владар. І всі вони побачили, що він, сміючись, трясеться, наче драглі.
Озмі й Дороті зразу полегшало на серці, коли вони побачили, що Король Номів такий веселун, а ще за хвильку він махнув правою рукою, й обидві дівчинки побачили біля себе по м’якому стільцю.
– Сідайте, любі мої, – сказав Король, – і розкажіть, чому ви прийшли так іздалеку побачитися зі мною. І що я можу зробити, щоб ви були щасливі?
Поки вони сідали, Король Номів узяв у руку люльку, витяг з кишені червону жарину, поклав її в чашечку люльки й почав пахкати хмарками диму, що завивались у кільця над його головою. Дороті подумала, що від цього маленький Владар став іще дужче скидатися на Діда Мороза, але Озма вже заговорила, і всі уважно прислухались до її слів.
– Ваша величносте, – сказала вона, – я Правителька країни Оз і прийшла просити вас, щоб ви відпустили добру Евську Королеву та її десятьох дітей, яких ви зачарували й тримаєте як бранців.
– Ні, ні, тут ви помиляєтеся, – відповів Король. – Вони не бранці мої, а раби, куплені в Евського Короля.
– Але ж це негоже, – сказала Озма.
– Згідно з Евськими законами Король не може вчинити негоже, – відказав Владар, проводжаючи поглядом димове кільце, щойно видмухнуте з рота. – А тому він мав цілковите право продати свою родину мені навзамін за довге життя.
– Так ви ж ошукали його, – втрутилася Дороті. – Бо Король країни Ев не мав довгого життя. Він стрибнув у море й утопився.
– А це не моя провина, – сказав Король Номів, схрестивши ноги й задоволено всміхаючись. – Я дав йому довге життя, як і слід було, але він сам його знищив.
– То яке ж це довге життя? – спитала Дороті.
– А ось уяви собі, моя люба, – відказав Король, – що я проміняв тобі гарну ляльку за твій кучерик, а ти, одержавши ляльку, взяла й розбила її на шматочки, знищила. Ти можеш сказати, що я не давав тобі гарної ляльки?
– Не можу, – відповіла Дороті.
– А могла б ти, коли чесно, просити, щоб я вернув тобі кучерик тільки тому, що ти розбила ляльку?
– Не могла б, – знову відповіла Дороті.
– Певне що ні, – погодився Король. – Отож і я не віддам Королеви та її дітей тільки тому, що Король Еву знищив своє довге життя, стрибнувши в море. Вони належать мені, і я лишу їх собі.
– Але ж ви ставитесь до них жорстоко, – сказала Озма, дуже засмучена відмовою.
– Чому це? – спитав Король.
– Бо зробили їх рабами, – пояснила вона.
– Жорстокість, – відказав Владар, пускаючи з рота пасма диму й дивлячись, як вони пливуть у повітрі, – це річ, із якою я не можу миритись. Тому я, бачачи, що Королева та її діти тендітні й зніжені, не примусив їх тяжко працювати, як працюють раби, а обернув її на різні оздоби й розмістив по багатьох покоях мого палацу. І вони, замість надсаджуватись на роботі, лише прикрашають собою мій палац, тому я гадаю, що поставився до них дуже ласкаво.
– Але ж яка жахлива їхня доля! – поважно вигукнула Озма. – А Королівству Ев дуже потрібна королівська родина, бо ним нема кому правити.
Якщо ви їх відпустите на волю й вернете їм давню подобу, я дам вам за кожну прикрасу десять.
Король Номів споважнів.
– А як я не погоджуся? – спитав він.
– Тоді, – рішуче мовила Озма, – я зі своїми друзями й військом завоюю ваше Королівство й примушу вас виконати моє бажання.
Король Номів зареготав – сміявся, поки не почав задихатись; а задихався, поки не почав кашляти; а кашляв, поки його обличчя не стало з сіро-бурого яскраво-червоним. А потім утер очі хусточкою кольору скелі й знову споважнів.
– Ви й гарненька, і смілива, люба моя, – мовив він до Озми. – Але ви погано розумієте, за яке тяжке діло взялися. Ходімо зі мною на хвилинку.
Він підвівся, взяв Озму за руку й повів її до маленьких бічних дверей. Відчинив їх, і вони вийшли на балкон, з якого відкривався дивовижний краєвид Підземного Світу.
Під горою на багато миль тяглась велетенська печера, і, куди не глянь, яскраво горіли печі та ковальські горна, а Номи-Майстри кували коштовні метали або шліфували іскристі самоцвіти. В усіх стінах печери, скільки сягало Озмине око, тяглися рядами тисячі золотих і срібних дверей, врізаних у суцільний камінь.
Поки дівчинка з Озу зачудовано дивилась на це видовище, Король Номів пронизливо свиснув, і зразу всі золоті та срібні двері повідчинялися. З кожних дверей виступили щільні лави Номів-Вояків. Їх було так багато, що вони скоро заповнили все незміренне підземелля й змусили ретельних майстрів покинути роботу.
Хоча все це незліченне військо складалося з сіро-бурих номів, присадкуватих і товстих, вони мали на собі оздоблені самоцвітами блискучі панцери з полірованої криці. Над чолом кожен мав яскравий електричний світильник, а в руках вони мали гострі списи, мечі та бойові сокири з міцної бронзи.
Очевидно було, що вони добре вимуштрувані, бо стояли рівними шерегами, ряд за рядом, зброю тримали прямо й так, як треба, ніби чекаючи лиш наказу спрямувати її на ворогів.
– Це тільки невелика частина мого війська, – сказав Король Номів. – Жоден правитель на землі ще не важився воювати зі мною і жоден ніколи не наважиться, бо я занадто могутній.
Він знову свиснув, і зразу весь військовий парад всотався в золоті та срібні двері й зник з очей, а майстри знов узялись до роботи коло печей.
Потім сумна й розгублена Озма вернулась до своїх друзів, а Король Номів спокійно всівся на своєму кам’яному троні.
– Дурні б ми були, якби почали битися, – сказала дівчинка Залізному Дроворубові. – Бо наших двадцятьох сімох сміливців знищили б умить. А тепер я не знаю, що й діяти.
– Спитайте Короля, де в нього кухня, – порадив Тигр. – Бо я голодний, як собака.
– Я можу стрибнути на Короля й роздерти його на шматки, – запропонував Лев-Боягуз.
– Спробуй, – сказав Владар, припалюючи люльку другою жариною, яку вийняв з кишені.
Лев припав до землі й спробував стрибнути на Короля Номів, але тільки трішечки підскочив у повітря й упав на те саме місце, неспроможний наблизитись до трону хоч на палець.
– Мені здається, – зауважив Страхопуд у задумі, – що найкраще буде улестити його величність, щоб випустив своїх рабів, коли вже він такий великий чародій, що з ним годі боротися.
– Оце найрозумніші слова з усіх, що я чув від вас, – сказав Король. – Це безумство – погрожувати мені, але я такий м’якосердий, що не можу встояти, коли мене вмовляють або влещують.
Якщо ви справді хочете досягти чогось своїм прибуттям, люба моя Озмо, вам доведеться власкавити мене.
– От і добре, – мовила Озма вже веселіше. – Будьмо друзями й поговорімо по-дружньому.
– Атож, – погодився Король з веселими іскринками в очах.
– Мені дуже хотілося б, – провадила вона, – визволити Королеву країни Ев та її дітей, що тепер служать прикрасами в палаці Вашої величності, й вернути їх їхньому народові. Скажіть мені, як це можна зробити.
Король на хвильку замислився, потім спитав:
– А ви згодні самі чимось ризикнути, щоб визволити цих людей?
– Так, згодна! – палко вигукнула Озма.
– Тоді, – сказав Король, – я пропоную вам таке: ви самі, без нічиєї допомоги, обійдете весь мій палац і пильно роздивитесь усе, що є в покоях.
Тоді я дозволю вам доторкнутися до дев’ятьох різних предметів, вимовляючи в ту мить слово “Ев”, і коли один з них, чи й не один, виявиться перетвореною в прикрасу Королевою країни Ев або котримсь із її дітей, той предмет негайно набуде своєї давньої подоби й зможе без жодних перешкод покинути мій палац і Королівство у вашому товаристві. Таким чином ви можете визволити всіх одинадцятьох; та коли ви не вгадаєте всіх предметів і котрісь із рабів лишаться прикрасами, тоді кожен з ваших друзів і помічників теж зможе по черзі ввійти до палацу з тим самим привілеєм, який я надаю вам.
– О, дякую вам! Дякую вам за вашу доброту! – палко сказала Озма.
– Я тільки ставлю одну умову, – додав Король Номів з іскринкою в очах.
– Яку ж це? – спитала вона.
– Коли жоден із предметів, до яких ви доторкнетеся, не виявиться перетвореним членом королівської родини Еву, тоді ви не тільки не визволите їх, а й самі будете зачарована й перетворена в якусь прикрасу. Так буде справедливо; оце й є той ризик, на який ви погодились.
