ОДИНАДЦЯТЬ СПРОБ
Вислухавши цю умову, поставлену Королем Номів, Озма вмовкла й замислилась, а всі її друзі пригнічено дивилися на неї.
– Не робіть цього! – вигукнула Дороті. – Коли не вгадаєте, то самі станете рабинею.
– Але ж я можу вгадувати одинадцять разів, – відказала Озма. – Я напевне вгадаю хоч один предмет із одинадцятьох, а коли вгадаю, то визволю когось одного з королівського роду й буду в безпеці сама, потім може спробувати решта вас, і скоро ми визволимо всіх поневолених.
– А що як схибимо? – спитав Страхопуд. – Гарненька вийде прикраса з мене, правда?
– Ми повинні не схибити! – відважно гукнула Озма. – Ми приїхали з такої далечі, щоб визволити цих бідолах, і якщо відступимо тепер, це буде слабкість і боягузтво. Тому я приймаю умову Короля Номів і зразу ж іду до королівського палацу.
– Ну, то ходімо, люба моя, – сказав Король, злазячи з трону не без труднощів, бо він був гладкий. – Я покажу вам дорогу.
Він підійшов до стіни печери й помахав рукою.
Зразу ж у стіні з’явивсь отвір, крізь який сміливо пройшла Озма, на прощання всміхнувшися друзям.
Вона опинилась у розкішній залі, прекраснішій і розкішнішій за все, що вона бачила в житті. Стеля складалася з великих арок, що здіймались високо над головою, а всі стіни й підлога були з полірованого мармуру, вишукано підфарбованого в різні кольори. Підлогу встеляли товсті оксамитові килими, важкі шовкові завіси закривали арки, що вели до інших покоїв палацу. Меблі були зроблені з рідкісного, вкритого різьбленням старовинного дерева й обтягнені гладеньким атласом; весь палац був освітлений таємничим рожевим сяйвом, що лилося не з якихось певних місць, але заливало кожну кімнату м’яким і приємним світлом.
Озма переходила з покою в покій у захваті від того, що бачила. Вона була сама: Король Номів, впустивши її, лишився біля входу, вхід зачинився, і в усіх розкішних покоях, здавалося, не було більше нікого.
На камінах, на численних полицях, поличках і консолях, на столах громадились усілякі прикраси, зроблені, як видно, з усіляких металів, зі скла, з порцеляни, мармуру та іншого каменю. Там були вази, статуетки людей і тварин, карбовані тарелі й чаші, мозаїки з самоцвітів і ще багато дечого. На стінах висіли картини, – одне слово, підземний палац був простотаки музеєм рідкісних, курйозних і коштовних речей.
Спочатку швиденько оглянувши покої, Озма почала замислюватись: котрі ж із усіх численних прикрас, що там були, – обернені Евська Королева та її діти. Ніщо їй цього не підказувало, бо в жодному предметі не видно було й іскорки життя. Отже, вона мусила вгадувати наосліп: і дівчинка вперше зрозуміла, яке небезпечне її завдання і як легко вона може втратити власну волю, намагаючись визволити інших з неволі в Короля Номів. Не дивно, що хитрий Владар так добродушно сміявся зі своїх гостей: він знав, як легко можна спіймати їх у пастку.
Та Озма, раз наважившись на це діло, не покине його. Вона подивилась на срібний свічник із десятьма раменами й подумала: “Оце, можливо, Евська Королева зі своїми десятьма дітьми”. Тому вона доторкнулася до свічника й вимовила “Ев”, як сказав їй робити Король Номів. Але свічник лишився такий, як і був. Тоді вона перейшла до іншого покою й доторкнулась до порцелянового ягнятка, подумавши, що це, може, одне з дітей, яких вона шукала. Та знову марно. Три спроби; чотири спроби; п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять і десять спроб вона зробила, і жодна з них не була успішна!
Дівчинка легенько затремліла й поблідла навіть у рожевому світлі, бо їй лишилась одна спроба, і від тієї спроби залежала її власна доля!
Вона вирішила не поспішати й ще раз обійшла всі покої, поважно дивлячись на всі оздоби й намагаючись вирішити, до котрої із них доторкнутись.
Нарешті вона в розпачі наважилась довіритися випадкові. Стала на порозі одного покою, міцно заплющила очі й, відкинувши важку штору, наосліп ступила далі, простягши перед собою праву руку.
Повільно-повільно просувалась вона вперед, поки її рука доторкнулась до якогось предмета на круглому столику. Вона не знала, що то таке, але тихо вимовила: “Ев”.
І в ту мить у покоях не стало нічого живого. А Король Номів набув нову оздобу. Бо на краю столика тепер сидів гарненький коник-стрибунець, неначе вирізьблений із суцільного смарагда. То було все, що лишилось від Озми з Озу.
У тронній залі Король Номів раптом звів очі й усміхнувся.
– Хто далі? – промовив він своїм приємним голосом.
Дороті, Страхопуд і Залізний Дроворуб, що сиділи й мовчали в тривозі, вражено здригнулись і втупили очі одне в одного.
– Принцесі не вдалося? – спитав Тік-Так.
– Як видно, – бадьоро відповів невеличкий Владар. – Але це не означає, що й нікому з вас не вдасться. Другий має право на дванадцять спроб, бо тепер тут є дванадцятеро людей, обернених у прикраси. Ну, ну! Хто з вас піде другим?
– Я, – сказала Дороті.
– Ні, – заперечив Залізний Дроворуб. – Я командувач Озминого війська, і це мій привілей – піти за нею й спробувати її врятувати.
– Ну, йди ти, – сказав Страхопуд. – Але будь обережний, старий друже.
– Буду обережний, – пообіцяв Залізний Дроворуб і рушив за Королем Номів до входу в палац.
І ось скеля зімкнулась за ним.
КОРОЛЬ НОМІВ СМІЄТЬСЯ
За мить Король вернуся на свій трон і знову розкурив люльку, а решта маленького гуртка пригодників повсідалась і стала чекати. Їх надто вразила невдача їхньої юної Правительки й те, що вона стала тепер оздобою в палаці Короля Номів – жахливому, моторошному місці попри всю його пишноту. Без своєї юної проводирки вони не знали, шо їм робити далі, і кожне, аж до тремтячого рядового, вже боялося, що скоро стане марною прикрасою, а не корисною істотою.
Раптом Король Номів засміявся:
– Ха-ха-ха! Хе-хе-хе! Хо-хо-хо!
– Що сталося? – спитав Страхопуд.
– О, ваш друг, Залізний Дроворуб, став найкумеднішою річчю, яку лишень можна собі уявити! – відповів Король, утираючи сльози сміху. – Ніхто б не повірив, що з нього може вийти така кумедна оздоба. Хто далі?
Усі перезирнулися, похолонувши. Один із Генералів скорботно заридав.
– Чого це ви плачете? – спитав Страхопуд, обурившись, що той виявив таку слабкість.
– Він заборгував мені платню за шість тижнів, – відповів Генерал, – як же мені не плакати за ним!
– То йдіть і розшукайте його, – порадив Страхопуд.
– Я? – вигукнув переляканий Генерал.
– Атож! Це ваш обов’язок – іти слідом за вашим командувачем. Гайда!
– Я не піду, – сказав Генерал. – Я б, звичайно, хотів, але не піду – і квит.
Страхопуд запитливо глянув на Короля Номів.
– Дарма, – сказав веселий Владар. – Коли він не хоче піти до палацу й угадувати відмінених, я його вкину в котрусь зі своїх вогненних печей.
– Я піду! Аякже, я піду! – вмить заволав Генерал. – Де тут вхід? Де він? Впустіть мене швидше!
Король Номів провів його до палацу й вернувся чекати, що ж з того вийде. Що гам робив Генерал, не знає ніхто, але невдовзі Король викликав наступну жертву, і спробувати щастя припало одному з Полковників.
Отак, один за одним, усі двадцять шість офіцерів увійшли до палацу, спробували вгадувати відмінених і самі стали оздобами.
Тим часом Король наказав дати перекусити тим, що чекали, і до зали ввійшов грубо обтесаний Ном, несучи в руках тацю. Цей Ном був трохи не такий, як ті, що вже бачила Дороті, бо він мав на шиї важкого золотого ланцюга, який засвідчував, що це Головний Лакей Короля Номів, і поводився вельми поважно, бо навіть порадив Його Величності не їсти багато печива на ніч, а то він захворіє.
Та Дороті була дуже голодна й не боялась захворіти, тому вона з’їла кілька солодких коржиків, що здались їй дуже смачними, й випила чашку чудової кави, зробленої з дуже запашної глини, підсмаженої в печах і тонко розмолотої. Кава була дуже поживна й зовсім не глиняста.
З усієї компанії, що вирушила в цю дорогу, лишилися тільки канзаська дівчинка та її порадники й помічники – Страхопуд, Тік-Так і Рядовий.
Звичайно, були ще Лев-Боягуз та Голодний Тигр, але вони, теж з’ївши трохи печива, лягли спати під однією стіною печери, а під другою стояла Кобилиця, нерухома й безмовна, ніби просто дерев’яна річ.
Біліна спокійно ходила навколо й видзьобувала крихти з печива, які попадали додолу, а потім почала шукати темного місця, де б заснути: адже було вже пізно.
Врешті Курка надибала місцинку під кам’яним троном Короля й залізла туди, ніким не помічена.
Вона чула, як гомонять кругом неї, але під троном було майже темно, і скоро вона міцно заснула.
– Наступний! – гукнув Король, і Рядовий, чия черга була ввійти до страшного палацу, потиснув руки Дороті й Страхопудові, сумно попрощався з ними й увійшов у кам’яну арку.
Ті, що лишились у залі, чекали довго, бо Рядовий не квапився перетворитись на оздобу й робив свої спроби дуже повільно. Король Номів – він, видно, завдяки якійсь чарівній силі знав про все, що відбувається в прекрасних покоях його палацу, – врешті знетерпелився й заявив, що він не сидітиме довше.
– Я люблю оздоби, – сказав він, – але можу почекати до завтра, щоб добути їх іще; тому, як тільки цей дурний Рядовий буде перетворений на оздобу, ми всі підемо спати, а роботу свою докінчимо вранці.
– А що, вже так пізно? – спитала Дороті.
– Та вже за північ, – відповів Король, – і це, як на мене, досить пізно. В моєму Королівстві нема ні дня, ні ночі, бо воно лежить під землею, де не світить сонце. Але нам треба спати, так само як і тим, що живуть нагорі, і я збираюсь бути в ліжку вже за п’ять хвилин.
Справді, саме за такий час Рядовий зробив свою останню спробу. Звичайно, всі спроби були невдалі, і він одразу ж став прикрасою. Король, дуже задоволений, плеснув у долоні, викликаючи Головного Лакея.
– Покажи цим гостям які-небудь спальні, – наказав він, – та хутчій, бо я й сам страшенно хочу спати.
– І треба ото вам засиджуватись так пізно! – пробурчав Лакей. – А завтра будете злий, як зінське щеня.
Його величність не відповів на цю заувагу, і Головний Лакей повів Дороті іншими дверима в довгий коридор, куди виходило кілька простих, але вигідних спалень. Дівчинка помістилась у першій спальні, Страхопуд і Тік-Так – у другій, хоча вони ніколи не спали, а Лев і Тигр – у третій. Кобилиця подибала за Лакеєм до четвертої й простояла нерухомо посеред неї до ранку. Для Страхопуда, Тік-Така й Кобилиці ніч узагалі була нудною порою, але вони з досвіду привчилися проводити ту пору терпляче й спокійно, бо всі їхні друзі, зроблені з живої плоті, мусили спати й не любили, коли їх турбують.
Коли Головний Лакей лишив їх самих, Страхопуд сумно зауважив:
– Я тяжко журюся за своїм давнім товаришем, Залізним Дроворубом. Ми разом зазнали багато небезпечних пригод і з усіх вийшли цілими, і ось тепер мені так боляче знати, що він став якоюсь прикрасою й пропав для мене навіки.
– Він зав-жди був окра-сою това-рис-тва, – сказав Тік-Так.
– Це правда, але Король Номів сміється з нього й називає його найкумеднішою прикрасою в усьому палаці. А цей сміх уразив би гордість мого бідолашного друга, – невесело провадив Страхопуд.
– Ми й самі зав-тра ста-немо досить без-глуздими при-кра-сами, – сказав Механічний Чоловік своїм монотонним голосом.
Ту мить до кімнати вбігла Дороті, страшенно схвильована, й вигукнула:
– А де Біліна? Ви не бачили Біліни? Вона тут?
– Ні, – відповів Страхопуд.
– То що ж з нею сталося? – спитала дівчинка.
– А я думав, що вона з тобою, – сказав Страхопуд. – Але я щось не пам’ятаю, чи бачив Руду Курку відтоді, як вона видзьобувала крихти печива.
– Мабуть, ми лишили її в тій залі, де стоїть трон Короля, – вирішила Дороті й зразу побігла коридором до дверей, якими вони ввійшли сюди. Але двері були щільно зачинені й замкнені з другого боку, а важка кам’яна плита була така товста, що крізь неї не проходив жоден звук. І Дороті довелося вернутись до своєї спальні.
Лев-Боягуз просунув голову до неї й почав утішати дівчинку.
– Наша Руда Курка сама зуміє подбати про себе, – сказав він. – Не турбуйся за неї, краще спробуй поспати, скільки зможеш. День був довгий і важкий, треба відпочити.
– Мабуть, завтра відпочину досхочу, коли стану прикрасою, – сонно промовила Дороті. Проте лягла на канапу і, попри всі гризоти, скоро опинилась у країні снів.
