Частина перша. Юність
Розділ перший. Дика Пуща
Нам не доводилося чути про величну Дику Пущу? Давно, коли я був іще голопуцьком, мені часто співала про цей праліс моя няня. Про що йшлося у тих піснях? Про могутні, кремезні дерева, яких було тут чималенько. І про їхнє коріння, що тісно переплелося під землею. І про їхні крони, що підпирали небо. І про кору цих дерев, товсту і шерехату. І про вигадливо покручене гіляччя. І про густий листвяний килим, крізь який лише де-не-де пробивається сонячне проміння, скрашуючи вікодавній опад світляними цятами та мережачи оманними, вибагливими тінями мох, лишайники, шелестливий листопад.
Якби ви опинилися у затінку Дикої Пущі, попервах вона би вас ошелешила своєю похмурою величчю. Якщо покинути освітлений пролісок і заглибитися у гущавину, то ліс спочатку відлякує, але згодом цей переляк розвіюється, і дикі нетрі захоплюють, зачаровують своєю красою.
Силу-силенну літ розкошує Дика Пуща, німотна і безлюдна, і ніщо не порушує правічної тиші, крім цокоту бурундуків, пташиного співу та звіриного гарчання.
І все ж таки, птаство та звірина — не єдині мешканці цього лісу. Ще в незапам’ятні часи Дику Пущу облюбували феї, нуки, рілей та німфи, які нам, людям, знайомі хіба що з казок і легенд І допоки існує цей праліс, доти його нетрі слугуватимуть домівкою, сховком та місцем розваг для цих безсмертних істот і доти вони житимуть весело і вільготно у його закамарках.
Отак і пишається Дика Пуща, відокремлена від світу людей… І навіть наймудріший не знає, чи зазнайомляться ці два світи коли-небудь.
Розділ другий. Дитя лісу
Колись, у давні-предавні часи, настільки предавні, що и наших предків не було ще на світі, у величній Дикій Пущі жила лісова німфа Нецилія. Вона доводилася близькою родичкою славетній Королеві Журлайні, а мешкала в альтанці, що стояла в тіні тисячолітнього дуба. Раз у рік, на Свято Брунькування, о тій благодатній порі, коли на гіллі народжуються молоді пуп’янки, Нецилія мала подавати Королеві Журлайні золоту чашу великого Ака, і Королева, побажавши процвітання своєму пралісу, відпивала з дорогоцінної посудини. Мабуть, ви збагнули, що Нецилія була не просто німфою. Крім того, подейкують, що її дуже шанували за вроду та грацію.
Коли Нецилія з’явилася на світ, вуста її були німі як камінь. Та не одна вона не вміла говорити: ані Королева Журлайна, ані навіть сам великий Ак— ніхто з них іще навіть не здогадувався, що є на світі дар живого слова. Дуже давно це діялося. Світ у ті часи був геть зелений, а юним лісам було б зле без заступництва німф, які допомагали тонким тендітним деревцям рости й наливатися силою. І ось тоді, в один із незапам’ятних днів, на світ з’явилася Нецилія. Сяйлива, вродлива, гінка та струнка, наче пагін, вона родилася, щоб дарувати втіху лісові.
Її волосся мало колір зелених, ще недозрілих каштанів; очі голубіли на сонці і робилися фіолетовими у затінку; ніжно-рожеві щоки пломеніли, наче хмари у призахідному сонці, а губи, повні та духмяні, червонилися, наче гранат. Плаття Нецилії було зшите з важкого дубового листя, котре так полюбляють, не визнаючи нічого іншого, всі лісові німфи. її граційні ніжки прикрашали сандалії, і тільки пишне блискуче волосся було нічим не прикрите.
Обов’язків Нецилія мала небагато, та й ті були прості. Вона пильнувала, щоб її підопічні не заростали лабузинням, яке так шкодить деревам. Час від часу вона підживляла рунт під ними та відганяла отруйних штрикальників, які лише чекали слушної миті, щоби налетіти на дерева і так поштрикати їхні стовбури, що ті корчились і гинули. А коли лісові починала дошкуляти спека, Нецилія підливала спраглий молодняк водою зі струмків та лісових озерець.
І так тривало з незапам’ятних часів. Із плином часу бур’яни призвичаїлися обминати ліс, населений німфами, та й штрикальники теж сюди більше не потикалися. Дерева зміцніли, погрубшали і вже зовсім не боялися вітрів, як це було замолоду. Роботи в Нецилії поменшало, і час немовби сповільнив свій біг. Із року в рік життя у Дикій Пущі спокій-нішало, одноманітнішало — себто ставало зовсім не таким, яким хотіла б його бачити весела за вдачею німфа.
Утім, було б неправдою сказати, що життя у Дикій Пущі геть нудне. Кожної повні його мешканці водили Королівський хоровод. А ще тут справляли Горіхове свято і Ювілей Осінніх барв, врочисту Листопадову церемонію і пишний обряд з нагоди Свята Брунькування. Щоправда, решта днів поміж веселими подіями таки були заповнені нудним очікуванням свята.
Ніхто із сестер Нецилії не думав, не гадав, що цю безтурботну лісову німфу зможе коли-небудь огорнути туга. Однак, через багато років, сповнених невеселими розмислами, саме так і трапилося. Якоїсь миті, коли зносити сірі будні вже не було ніякої змоги, Нецилії увірвався терпець. їй нестримно захотілося зробити щось по-справжньому цікаве, змінити своє життя так, як іншим лісовим німфам навіть уві сні не снилося. І якби не Лісовий Закон, вона б так і вчинила: махнула б геть на все рукою та й подалася собі світ за очі — шукати цікавих пригод.
Поки красуня Нецилія отак сумувала, до Дикої Пущі завітав сам Лісовий Господар — великий Ак. Щоразу, коли він з’являвся у пралісі, лісовим німфам дозволялося прилягти біля його ніг і прислухатися до мудрих слів, що їх зрікали Акові вуста. Тому що немає на світі нікого, хто був би могутнішим та мудрішим за великого Ака. Лісовий Господар Ак бачить усе і все знає.
Тієї ночі він сидів, тримаючи Королеву за руку (Ак любив лісових німф так, як батько любить своїх дітей), а Нецилія та її численні сестри лежали у нього в ногах і жадібно ловили кожне його слово.
— Красунечки мої, — говорив він, погладжуючи сиву бороду, — нам таки добре живеться у Дикій Пущі. Ми живемо і навіть не здогадуємося про ті злигодні та біди, що від них потерпають прості смертні, котрі оселилися на відкритих рівнинах. Так, я згоден, нас із ними ніщо не пов’язує, але таким високославним особам, як ми з вами, зайва милосердність не завадила би. Мені інколи доводиться проходити побіля халуп отих смертних бідаків. Якби ви знали, як важко в такі миті утриматись від того, щоб зупинитися і зробити так, щоби вони зажили безбідно і щасливо! Проте, мабуть, така вже їхня доля, що вони мусять страждати (звичайно, не всі й не завжди, але все ж таки). Та й не личить нам чинити всупереч матінці-Природі.
— Проте, я гадаю, — озвалася Королева Журлайна, киваючи у бік Лісового Господаря, — це аж ніяк не означає, що великий Ак ніяким чином не допомагає безталанним смертним.
Лісовий Господар усміхнувся і промовив:
— Інколи я зустрічаю найменших з-поміж них — тих, що їх самі люди називають “діти”. У таких випадках я здебільшого зупиняюся, щоби зарадити їхньому горю. От у життя дорослих, ані чоловіків, ані жінок, я ніколи не втручаюся, тому що вони повинні терпляче нести тягар, покладений на них Природою. А безпорадна малеча має право на щасливе існування. Ці безневинні нащадки людського роду ще встигнуть сьорбнути лиха і пройти випробування, які відміряла їм їхня доля. Але нехай це станеться тоді, коли вони подорослішають. Тому, мені здається, я маю цілковите право їм допомагати. Ось, наприклад, не так уже й давно — близько року тому, — я натрапив на чотирьох нещасних діточок, котрі тулилися одне до одного у злиденній дерев’яній халупі та повільно замерзали. їхні батьки подались до сусіднього села у пошуках харчу. А щоби чада за час їхньої відсутності не замерзли, вони розпалили у хаті вогонь. Поки діти сиділи у хаті й чекали повернення дорослих, надворі зчинилася сильна завірюха, всю дорогу перемело снігом, і батьки не мали змоги вчасно дістатися додому. Полум’я у вогнищі повільно вигасало, тепло тікало з хати, всередину халупи проникав мороз, і малеча, що заждалася дорослих, уся промерзла до кісток.
— Бідненькі! — тихо зойкнула Королева. — І як же ти зарадив їхній біді?
— Я гукнув Нелька і попросив, щоби він приніс із мого лісу хмизу і дихав на нього доти, поки той не загориться. І коли полум’я зігріло кімнатку, діти нарешті перестали труситися від холоду, заснули і спокійно проспали аж до повернення дорослих.
— Яка я рада, що ти вчинив саме так! — вигукнула Королева, щиро усміхнувшись Лісовому Господарю, а Нецилія, котра жадібно ловила кожне його слово, прошепотіла:
— Я також невимовно рада!
— А сьогодні ввечері, — провадив далі Ак, — я прийшов на узлісся Дикої Пущі і зненацька почув чийсь безпорадний плач. Цей плач дуже нагадував плач людського дитяти. Я придивився: і справді, на траві біля узлісся лежало безпорадне немовля. Воно було голе-голісіньке і аж заходилося від плачу. А за кілька кроків від нього, в тіні дерев, причаїлася левиця Тигруня і вже намірилася повечеряти малям.
— І що ж ти зробив? — затамувавши подих, запитала Королева.
— Нічого особливого, тому що поспішав до моїх німф. Я наказав Тигруні лягти біля маляти і нагодувати його своїм молоком, щоби воно не померло від голоду. І загадав, аби вона переказала по всьому лісу, всім, хто бігає та повзає, що ніхто не сміє кривдити це немовля.
— Яка я рада, що ти так зробив, — з явною полегшею повторила добросерда Королева.
Натомість Нецилія промовчала. Вона відчула, як у ній наростає якась незбагненна рішучість. А через якусь мить вона непомітно покинула гурт і кудись щезла.
Її тендітна, гнучка постать стрімко пробиралася лісовими стежками. Досягнувши узлісся Дикої Пущі, німфа зупинилася, з цікавістю роззираючись довкола. Нецилія ще ніколи не заходила в таку далечінь. Цим вона порушила Лісовий Закон, за яким лісові німфи повинні жити в найглухіших місцинах Дикої Пущі.
Нецилія чудово розуміла, що йде проти Закону. Та хай там як, а її тендітні ніжки рішуче ступали вперед. їй страх як хотілося на власні очі побачити немовля, про яке розповідав великий Ак і про яке вона ще нічого не знала. Безсмертні нічогісінько не знають про дітей з тієї простої причини, що самі вони приходять у світ уже дорослими. Визираючи з-за дерев, Нецилія нарешті помітила малюка, що лежав на траві. Наситившись молоком Тигруні, малюк солодко спав. Він був ще надто крихітний, щоби розуміти, що таке небезпека, і єдине, що могло його непокоїти, — це відчуття голоду.
Нецилія нечутно підійшла до малюка, зупинилася, а потім присіла на траву. Її довга мантія кольору трояндових пелюсток розкинулась довкола неї, наче невагома павутинка. На вродливому обличчі німфи проступили і цікавість, і подив, але найбільше було в ньому щирого, по-жіночому ніжного жалю. Малюк — повнощокий, рожевий і цілком безпорадний — був ще зовсім немовлям. Німфа дивилася на нього, а він прокинувся, розплющив очка, усміхнувся, простягнув до неї пухкі рученята… І вже через мить Нецилія, притискаючи малюка до грудей, поквапно поверталася лісовими стежками.
Розділ третій. Прийомний син
Лісовий Господар несподівано спохмурнів і занепокоєно зірвався з того місця, де сидів.
— У Дикій Пущі з’явився чужинець, — проголосив він. Королева Журлайна з німфами озирнулися — і справді, за їхніми спинами стояла Нецилія, що міцно притискала до грудей немовля. У глибоких синіх очах німфи читалася непокора.
На хвильку всі завмерли від здивування. Лісовий Господар пильніше придивився до безсмертної красуні, котра не побоялася порушити Лісовий Закон. Проте чим довше він дивився на неї, тим більше прояснявся його погляд.
Аж ось, на превеликий подив усіх присутніх на галявині, великий Ак легенько погладив зелені кучері Нецилії та поцілував її в біле чоло.
— Уперше бачу, — промовив він спокійним тоном, — щоби німфа спротивилася моїй волі та моїм законам. Але серцем я цілком на твоєму боці, тож осуду від мене не чекай. Тільки скажи мені, що робитимеш далі, Нециліє?
— Дозволь мені залишити немовля! — промовила непокірна німфа, а тоді, затремтівши усім тілом, впала навколішки.
— Отут, у Дикій Пущі, де не ступала нога людини? — здивувався Ак.
— Так, саме тут, у Дикій Пущі, — відважно озвалася німфа. — Це мій дім, а я вже гину від безділля. Дозволь опікуватися дитям! Та ви лишень погляньте, яке воно слабке і безпорадне. Ну, невже від нього можна сподіватися якоїсь прикрості для Дикої Пущі чи Господаря Всіх Лісів?!
— Дитя моє, а що ж тоді нам робити із Законом? — не відступав великий Ак. — Про Закон ти якраз і забула!..
— Закони проголошує Лісовий Господар, — наполягала Нецилія. — І якщо він накаже мені доглядати дитину, яку сам же врятував від смерті, то ніхто у цьому світі не зможе стати мені на заваді.
Почувши ці слова, Королева Журлайна, котра жадібно ловила кожне слово німфи, радісно плеснула в долоні.
— Аку, здавайся, ти потрапив у пастку! — вигукнула вона і весело засміялася. — Прошу тебе, зглянься на прохання Нецилії, будь такий ласкавий!
Лісовий Господар повагом гладив сиву бороду: він робив так щоразу, коли впадав у задуму.
Надумавшись удосталь, він промовив:
— Нехай цей малюк залишається в Нецилії. Я візьму його під своє особисте заступництво. Але застерігаю: це перший і останній раз, коли я дозволяю так дозвільно поводитися з Лісовим Законом. Віднині і на віки вічні безсмертні не будуть няньчитися з людськими дітьми. Бо якщо ви й далі чинитимете проти лісових законів, нашому раюванню дуже скоро прийде край, а ми з вами сповна сьорбнемо злигоднів і горя. А тепер, мої німфи, усім добраніч!
Сказавши це, Ак покинув Дику Пущу, а Нецилія, радо притискаючи до грудей коштовну ношу, поспішила до себе в альтанку.
Наступного дня біля альтанки Нецилії яблуку ніде було впасти від охочих поглянути на людське немовля. Німфи тісно обступили сестру, яка тримала на колінах сплячого малюка, і не зводили з нього захоплених поглядів. Щедро лилися похвали на адресу доброго Ака, котрий дозволив Нецилії залишити дитя. Навіть Журлайна прийшла сюди, щоби помилуватися безневинним дитячим личком і потримати у своїй чарівній долоні пухкенький дитячий кулачок.
— Нециліє, а як ми його назвемо? — з усмішкою поцікавилася Королева. — Без імені, знаєш, йому не можна.
— Давайте назвемо його Клаусом, — запропонувала Нецилія, — тобто — “малюком”.
— Ні, — не погодилася з нею Королева, — нехай він краще буде Неклаусом,1 тобто “малюком Нецилії”.
Німфи захоплено сплеснули в долоні, і від цієї миті немовля стало Неклаусом. Щоправда, Нецилія частіше називала його Клаусом, і услід за нею всі її сестри почали називати хлоп’я саме цим іменем.
Нецилія назбирала у лісі щонайм’якшого моху та вимостила в альтанці для Клауса зручненьке ліжечко. Годували малого всім лісом. Німфи збирали для нього у лісі молочні дзвіночки, що росли на козячих деревах. Усередині таких дзвіночків було повно солодкого молока. Лісові тварини охоче підгодовували своїм молоком маленького приймака, і навіть левиця Тигруня часто потай прокрадалася до альтанки, влягалася біля хлопчика та починала муркотіти, запрошуючи скуштувати лев’ячого молока.
Хлопчик ріс як із води. Через те Нецилія навіть зоглянутися не встигла, як треба було вже братися за його науку — навчати ходити, говорити і гратися.
Його думки і слова були чистими та світлими, бо німфи не знають, що таке зло, а їхні невинні серця переповнені любов’ю. Клаус став улюбленцем усього лісу. Його ніхто би не скривдив, навіть якби великий Ак не попередив усіх птахів, звірів та плазунів, щоби ті не кривдили хлопця. Отож, Клаус відважно ходив усюди, де лише йому заманеться.
Одні люди вимовляють це ім’я як Ніклаус, інші — Ніколас, і саме через те подекуди Санта-Клауса знають як святого Ніколаса. Хоча правильно буде Неклаус, де Клаус — ім’я, дане хлопчику прекрасною німфою Нецилією. (прим. авт.)
Невдовзі новина про те, що німфа всиновила людське дитя і що сам Ак благословив цей вчинок, дійшла й до інших безсмертних. І цілі юрми лісових мешканців, згораючи від цікавості, хмарою сунули поглянути на маленького приймака. Першими в гості завітали рілей. Вони доводилися найближчими родичами лісовим німфам, хоч і ніскілечки не були на них схожими. Справа в тому, що німфи доглядають за лісовими деревами, а рілей — за польовими травами і квітами. Рілей нишпорять світами, шукаючи підживи для коріння квітучих рослин. Вони також додають у ‘рунт щонайрозмаїтіших барвників, щоби пелюстки квіток милували око всіма кольорами веселки. Ті барвники із ґрунту потрапляють у корінь, а з нього — через тоненькі капіляри — розходяться по стовбуру та листю. Рілс, котрий б’є байдики, — дивовижа із дивовиж. Бо ж відомо, що коли в’януть одні квіти, то розквітають інші. І все ж попри вічну заклопотаність, рілей — веселий та надзвичайно доброзичливий народець, за що їх дуже люблять усі безсмертні.
Після рілсів завітали нуки — покровителі всіх звірів, від найсумирніших до найдикі-ших. Важке життя у нуків, тому що у світі чимало норовливої звірини, і мало кому подобається, коли його укоськують. Та хай там як, а справу свою нуки знають, і навіть найбешкетніша тварина у їхніх руках стає сумирнішою за ягня. Через вічні клопоти всі нуки згорблені, змарнілі, схожі на старців, а від того, що весь час доводиться мати справу з дикими звірами, вдача їхня дещо сувора. Але попри все це, нуки — незамінні помічники, бо їхні правила — чи єдині правила (окрім законів великого Ака, звичайно), які визнають звірі Дикої Пущі.
Після нуків прийшли феї, заступниці людей, яких більше за інших хвилювала доля Клауса. Хоча вони й опікувалися людьми, закони лісу забороняли їм близько сходитися. Траплялося, щоправда, що феї з’являлися перед людьми, а деякі навіть розмовляли з ними. Проте зазвичай феї оберігають людські долі, залишаючись невидимими для смертних, а коли й виокремлюють когось своєю ласкою, то лише тому, що людина цього заслужила, бо всі феї справедливі і безсторонні. Але думка про те, що хтось може всиновити людське дитя, навіть на гадку їм не спадала, оскільки це, як не крути, суперечило їхнім законам. Ось чому їм так хотілося побачити маленького приймака Нецилії.
Клаус без жодної боязні дивився на безсмертних, що юрмилися навколо нього, й усміхався. Він сміявся, гопкаючись на плечах веселих рілсів, смикав за бороди насуплених нуків і довірливо схиляв кучеряву голову на груди Феї-Королеві. Рілсам подобався сміх малюка, нукам — його відвага, а феям — дитяча безневинність.
Хлопчик здружився з ними всіма і добре засвоїв їхні закони. Він пильнував, щоби жодна квітка не загинула під його ногами, бо цим він би скривдив приязних рілсів. Він ніколи не втручався у життя лісових звірів, щоби не злити своїх добрих приятелів-нуків. Він дуже любив фей і, нічого не знаючи про людей, не міг втямити, що був єдиним з-поміж них, кому дозволялося дружити з феями.
Живучи у Дикій Пущі, Клаус звик до думки, що він один такий на весь ліс, який замінював йому цілий світ. Він навіть подумати не міг, що у світі є тьма-тьменна людей, які потом та кров’ю заробляють свій хліб, а дехто навіть помирає з голоду.
Життя Клауса було веселим і безтурботним.
