Розділ одинадцятий. Як на камінах з’явилися шкарпетки
Як ви пригадуєте, в ті часи, коли ще Клаус не ходив по світу, ніхто з дітей навіть не підозрював, яка це радість — мати власну іграшку. Вам неважко буде також уявити, як раділи в тих оселях, до яких заходив цей добряк, як люди щодня із теплотою в голосі згадували Клауса та щиро раділи з його добрих справ. Щоправда, про великих воїнів, могутніх королів та мудрих учених у ті часи все-таки говорили частіше, зате нікого не згадували з такою любов’ю, як Санта-Клауса, бо тільки він один виявився настільки безкорисливим, щоби присвятити своє життя щастю інших людей. Добрі справи живуть довше, ніж великі битви, королівські укази чи наукові трактати, бо вони ширяться по світу, на всьому залишаючи свій відбиток, а їхня слава передається з покоління в покоління.
Домовленість із Володарем Нуків змусила Клауса підлаштовуватися під нові умови. Віднині він міг кататися на оленях тільки один раз на рік, і тому Клаус вирішив, що решта року, аж до нового Святвечора, він робитиме іграшки, щоби потім роздати їх дітям в усьому світі. Клаус чудово розумів, що коли працювати цілий рік, то іграшок просто не буде куди дівати, і вирішив зробити нові сани — більші, міцніші і швидкохідніші за старі, які були до всього того ще й незграбні.
Почав Клаус із того, що пішов до Повелителя Всіх Гномів і домовився з ним про те, що він, Клаус, дає йому три барабани, сопілку та ще дві ляльки, а Повелитель Усіх Гномів викує для нього міцне металеве полоззя із закрученими кінцями. У повелителя теж були діти, тільки жили вони під землею — в копальнях та печерах, і їм також потрібно було чимось гратися.
За три дні сталеве полоззя було готове, а коли Клаус приніс Повелителю Всіх Гномів обіцяні забавки, Його Величність так втішився подарунками, що на додачу до полоззя подарував ще й низку солодкоголосих дзвіночків.
— Лиско і Пушок будуть просто у захваті, — запевнив Клаус, подзеленькавши дзвіночками, щоб оцінити їх приємний спів. — А можна ще одну таку, щоби кожному оленю дісталося по низці?
— Можна, — відказав Володар Гномів, — Неси мені ще одну сопілку та іграшкового кота— і матимеш другу низку з дзвіночками, не гіршу, ніж перша.
— Згода! — промовив Клаус і подався додому по іграшки. Нові сани він майстрував куди старанніше, ніж перші. Нуки понаносили йому чимало міцних тоненьких дощок. Клаус збив із них високий заокруглений передок, щоби сніг із-під швидких оленячих копит не налітав у сани. З боків та ззаду він поробив високі облавки, аби вміщалося побільше іграшок, прилаштував до днища металеве полоззя, що дав йому Володар Гномів, — і справу було зроблено!
Сани вдалися на славу. Клаус розфарбував їх у яскраві кольори (хоча, хто б міг їх бачити в нічній порі!). Коли вже все було готове, він послав по Лиска та Пушка, щоби ті прийшли поглянути на його роботу.
Олені були в захваті від саней, але через якусь хвилину посумнішали. Вони пояснили Клаусові, що для них такі сани завеликі та заважкі.
— Ну, по снігу ми їх ще так-сяк потягнемо, — казав Лисок, — але повільно. А щоби об’їхати за ніч далекі села і міста, а на світанку бути вдома — про таке навіть і не мрій.
— То, може, запрягти у сани ще парочку оленів? — запропонував Клаус, трохи подумавши.
— Повелитель Нуків дозволив тобі запрягати десяток оленів. То навіщо відмовлятися від цього? — подав голос Пушок. — Тоді б ми неслися неначе вихор і заплигували б на найвищі дахи.
— Десять оленів у запрягу! — радісно вигукнув Клаус. — Та це просто фантастика! Прошу вас, біжіть до лісу просто зараз і постарайтеся знайти ще вісім оленів, щоби були такі самі, як ви. Вам доведеться їсти касу для сили гріль для прудкості, а марбон — для довголіття. І не забудьте про Нарське озеро. Королева Журлайна каже, що його води дарують красу всім, хто у ньому скупається. Якщо будете робити все, що я сказав, то до наступного Святвечора ви будете найдужчими і найгарнішими оленями на світі!
Відтак Лиско та Пушок подалися у Дику Пущу шукати собі друзів, а Клаус задумався, як би то зробити так, щоб у сани можна було запрягти десять оленів.
Зрештою він вирішив попросити поради в нука Петера. Тіло того нука було кручене-перекручене, зате серце він мав добре, а ще був як ніхто винахідливий.
Петер вислухав Клауса і дав йому міцної шкіри, нарізаної вузенькими стрічками.
То була шкіра левів, але не вбитих на полюванні, а померлих від старості. З одного боку шкіряні стрічки мали короткий жовтуватий ворс, а друга сторона, вироблена вправними нуками, була м’якенька, наче оксамит. Клаус пошив із цих смужок упряж на п’ять пар оленів, і що вдалася вона міцна та зручна, то й прослужила вірою і правдою багато років.
Упряжжю та саньми Клаус займався у перервах між майструванням іграшок для дітвори. І сани, і упряж були цього разу значно гарнішими, ніж перші. Нерідко в гості до Клауса заходили безсмертні — подивитися, як він працює, допомогти порадою. Нецилія запропонувала йому наробити ляльок, які би вимовляли слова “тато” і “мама”. Нуки навели Клауса на думку, що всередину ягнят можна ставити пищики: коли стиснути таку іграшку, вона казатиме: “Бе-е-е!..” А Фея-Королева придумала вставляти у фігурки пташок сюрчки, щоби ті співали, а коникам приробляти колеса, щоби діти могли їх катати.
У Дикій Пущі щодня помирав якийсь звір. Коли це траплялося, Клаусу приносили його хутро, щоби було чим укрити веселі звірині фігурки. Один життєрадісний рілс показав, як зробити осла з головою, що рухається, і коли Клаус його зробив, з’ясувалося, що така іграшка дуже подобається малечі. З кожним днем іграшки ставали вигадливішими, гарнішими, і вже самі безсмертні дивилися на них як на велике диво.
До Святвечора у Клауса назбиралася ціла гора веселих дитячих іграшок, і все це треба було повантажити на сани. Клаус набив іграшками три повних міхи, а те, що не вмістилося в мішки, порозпихав по санних закутках.
Під вечір, коли вже починало сутеніти, прибігли десять оленів. Пушок познайомив Клауса з кожним із них. Оленів звали Бігун, Скакун, Шугай, Тягай, Відважний, Безстрашний, Скоротуп і Твердоступ. Це вони, та ще Лиско і Пушок, сотні літ возили Санта-Клауса по всьому світу. Усі тварини мали чудову поставу, тоненькі прямі ноги, розлогі роги, оксамитні темні очі та гладеньку бурувату шерсть, посилану дрібними біленькими цятками.
Побачивши цих гарненьких новачків, Клаус прийшов у захват, і олені на довгі роки стали йому вірними та незамінними помічниками.
Нова упряж бездоганно підійшла оленям, і невдовзі у санному запрягу стояли п’ять пар скакунів з Лиском і Пушком на чолі. Передній парі почепили дзвоники, подарунок Повелителя Всіх Гномів, і їхнє дзенькання так сподобалося оленям, що вони весь час пританцьовували на місці, аби веселий дзенькіт не стихав ні на мить.
Клаус умостився в санях, обмотав ноги теплим укривалом, натягнув на вуха обшитий хутром капюшон і ляснув довгим малахаєм.
Клаус весело засміявся і затягнув низьким приємним голосом:
Хо-хо, хо-хо-хо!
Ха-ха, ха-ха-ха!
Хо-хо, ха-ха-хі!
Мов на крилах, летимо,
До малечі спішимо,
Гей, гей, гей, у гості до дітей!
Ляльок, цяцьок повен міх,
Хай дзвенить дитячий сміх
У присілках і містах,
У палацах і хатах —
Стачить іграшок на всіх!
Того ж дня маленькі Марго, її братик Дік та їхні кузени Нед і Сара, які в них гостювали, ліпили у дворі сніговика. Коли діти прийшли додому, їхні рукавички, черевики та шкарпетки можна було викручувати — так усе промокло. Та ніхто їх не картав, бо мама чудово розуміла, що таке мокрий сніг. Щоправда, дітям довелося роздягнутись і раніше піти спати, а їхній одяг був розкинутий на кріслах для просушки. Дитячі черевики були поставлені перед каміном, щоб доходило тепло від жару, а шкарпетки дбайливо розвішені над каміном. Вночі, коли всі міцно спали, в каміні з’явився Санта-Клаус, і тут він помітив дитячі шкарпетки. Часу в Санта-Клауса було обмаль, тож він скоренько поспихав подарунки у шкарпетки і через комин повернувся назад. Цього разу він упорався зі своїм завданням як ніколи швидко.
— От якби всі вішали шкарпетки над каміном, — міркував Санта-Клаус, підступаючи до наступного комина. — Тоді я мав би більше часу і міг би об’їхати більше дітей.
Коли, прокинувшись уранці, Марго, Дік, Нед і Сара побігли на перший поверх по свої шкарпетки і знайшли в них подарунки від Санта-Клауса, дитячій радості не було меж. Правду кажучи, у тих шкарпетках було більше подарунків, ніж зазвичай отримували діти, бо Санта-Клаус так поспішав, що кидав іграшки туди, навіть не рахуючи.
Авжеж, вони розповіли про це своїм маленьким друзям, ну й, звісно ж, кожен з них вирішив, що наступного року перед Різдвом він повісить біля каміна шкарпетку. Навіть Бессі-Веселунка, яка була тоді в місті разом з батьком, великим лордом Лердом, коли почула від дітей таку історію, повернувшись на Різдво додому, також повісила над каміном свої розкішні панчішки.
Минув рік, і коли Санта-Клаус знову подався у свої різдвяні мандри, вже багато хто, готуючись до його відвідин, розвішував над комином шкарпетки. Він скоренько наповнював їх подарунками і їхав далі. Справа тепер просувалася вдвічі швидше, ніж тоді, коли для того, щоби залишити дарунок, дітей доводилося розшукувати по всій оселі.
Дуже скоро цей звичай перейняли інші люди. Санта-Клаус тільки радів, бачачи таку полегшу. Бо коли вам потрібно об’їхати цілу купу дітвори, а часу обмаль, будь-яка допомога буде доречною.
Розділ дванадцятий. Як з’явилися різдвяні ялинки
Клаус дотримав слова, даного нукам, і завжди повертався до Веселої Долини до світання, хоча їздити доводилося по всьому світу. Ось такі були у нього прудконогі скакуни. Клаус радо мандрував по землі. Йому подобалась нічна їзда з вітерцем, веселило душу радісне дзеленькання дзвіночків. Коли він тільки починав їздити на запрягу із десяти оленів, дзвіночки мали лише Лиско та Пушок. Клаус вісім років поспіль носив дарунки дітям Повелителя Всіх Гномів. Добродушний володар щоразу дарував йому низку двіночків, аж поки їх не стало стільки, що вистачило всім оленям. Можете уявити, як весело вони дзеленькали, коли оленячий запряг вихором пролітав через засніжені землі.
Дитячі шкарпетки довгі, і щоби заповнити подарунками хоч одну, знадобиться чимало іграшок. Та Клаус скоро дізнався, що дітям до вподоби не тільки іграшки, і посилав у теплі краї кількох фей, з якими він завжди дружив. Феї наривали там повнісінькі клунки апельсинів та бананів і з ними поверталися до Клауса. Інші феї летіли до дивовижної Потішної Долини, де просто на кущах росли смачні цукерки та льодяники. Вони приносили багато-багато солодощів для малечі. І кожного Святвечора Санта-Клаус наповнював дитячі шкарпетки іграшками та всякою смакотою, і можете не сумніватися: знаходячи гостинці від Санта-Клауса, діти стрибали від радості.
Є на світі й такі краї, де взимку не буває снігу, але Клаус та його олені не проминали їх. У санкове полоззя були прилаштовані маленькі коліщата, тож по землі вони пересувалися анітрохи не гірше, ніж по снігу. І незабаром в теплих краях ім’я Санта-Клауса знали не гірше, ніж в околицях Веселої Долини.
Одного року, перед самою мандрівкою, коли олені вже були ладні зірватися з місця, до Клауса прийшла фея і розповіла про трьох малих дітей, що мешкали під грубим чумом зі шкур посеред широкої рівнини, де не було жодного деревця. Жили вони гірко та безрадісно, бо батьки цих дітей були люди темні, затуркані, а до малечі їм не було ніякого діла. Клаус вирішив на зворотному шляху заїхати до цих дітей. Коли він уже повертався, на дорозі йому трапилася пухната соснова верхівка, яку зламав бешкетний вітер. Клаус підняв цю верхівку з землі і поклав її у сани.
Вже починало світати, коли олені спинилися перед самотнім чумом зі шкур, у якому спали бідні діти. Клаус ввіткнув соснову верхівку у піщаний рунт, а її гілки щедро прикрасив свічками. Вийшло гарненьке деревце. Він повішав на нього кілька найкращих іграшок і пакетиків з цукерками. Швидко впоравшись із цим завданням (а Санта-Клаус усе робить швидко), він запалив свічки, знайшов вхідний отвір у чумі, засунув голову і прокричав:
— Малята, вітаю з Різдвом!
Поки діти протирали сонні очі, поки вони виходили надвір поглянути, хто ж це кричав, за Санта-Клаусом вже й слід прохолов.
Уявіть, як дивувалися діти (котрі досі не знали, що таке радість), побачивши на тлі сірого світанкового неба осяяну вогнями ялинку! Як вони раділи іграшкам на ній! Цієї радості їм вистачило на багато-багато років. Дітвора взялася за руки та й пішла у танець навколо ялинки. Вони сміялись та галасували аж до хрипоти. Батьки, вийшовши з чуму, зачудовано озирали ялинку, і слід сказати, що після відвідин Санта-Клауса вони значно подобрішали.
Вигадка з сосновою верхівкою сподобалася Санта-Клаусу, тому через рік його сани вже були навантажені не тільки іграшками, а й ялинками. Він дарував їх небагатим сім’ям, де люди ще не звикли до прикрас, а ялинкове гілля прикрашав свічками та іграшками. Звичайно, за одну поїздку Клаус не міг привезти різдвяні ялинки всім, хто хотів би їх мати, і люди поступово стали діставати їх самі та ставити у домі перед приїздом Санта-Клауса. І добряк Клаус завжди старався прикрасити ялинку так, щоби сподобалося всім, вішав на них іграшки та свічки, щоб діти могли побачити різдвяне деревце в усій його красі.
Нові задуми та непідробна щирість Санта-Клауса робили свою справу: тепер діти не могли дочекатися тієї єдиної ночі на рік, коли мав завітати їхній друг. Очікування свята таке ж приємне, як і саме свято, і вони пережили не одну щасливу хвилину, гадаючи, з чим завітає Санта-Клаус наступного разу.
Ви ще не забули свавільного барона Брауна, того самого, що прогнав колись Клауса від свого замку і заказав йому дорогу до своїх дітей? Так от, коли через багато років після смерті старого барона замком почав правити його син, якось Браун-молодший у супроводі рицарів та зброєносців завітав до Клауса. Спішившись, він зняв шолом і покірливо схилив голову перед найкращим другом усіх дітей.
— Мій батько не знав, який ви добрий і гарний чоловік, — промовив барон. — Ось чому він погрожував повісити вас на замковій стіні. Але я маю дітей, які дуже хочуть зустрітися з Санта-Клаусом, і прийшов просити вас, щоби ви не обминали їх своєю ласкою.
Клаус не без задоволення вислухав барона. Замок був єдиним місцем на землі, де він ще не був, і Санта-Клаус пообіцяв, що на Святвечір неодмінно подарує щось бароновим дітям. Барон пішов додому задоволений, а коли прийшла пора, Санта-Клаус дотримав свого слова.
Ось так наш добряк добрими справами завоював людські серця. І чи варто дивуватися, що він завжди був у гарному гуморі? Адже на світі не було жодної оселі, де б його не приймали зі справді королівськими почестями.
