Частина третя. Старість
Розділ перший. Життєдайна мантія
Тепер, коли наближається доленосна мить у житті Санта-Клауса, чиє ім’я славиться по цілому світі, я зобов’язаний ще раз згадати найзнаменніші події, що сталися в житті цього славетного чоловіка.
Отже, вперше ми зустрілися із Клаусом тоді, коли німфа дерев Нецилія знайшла його, ще безпорадне немовля, на узліссі Дикої Пущі, всиновила і виховала. Ми бачили, як Клаус почав майструвати іграшки для дітей і як він, при сприянні безсмертних, дарував їх усій дітворі.
Багато років Санта-Клаус ніс радість у людські оселі. Жив він просто, багато працював і тому був дужий та не знав недуг. А що за домівку йому була прекрасна Весела Долина, де не було ні смутку, ні турбот, то Клаусові просто на роду було написано жити довго та щасливо.
Минуло чимало літ. Санта-Клаус зістарився, довга русо-золотиста борода, що вкривала щоки й бороду, помалу сивіла, аж поки врешті не забіліла, наче сніг. Його волосся також побіліло, від кутиків очей пролягли глибокі зморшки, особливо помітні, коли він сміявся. Зросту він був невисокого, а зараз розповнів і ходив перевальцем. Так, зовнішність Клауса змінилася, але не його вдача! Яким він був замолоду — моторним, радісним, безжурним, таким залишався і зараз, а його веселі очі блищали так само яскраво, як і в перші дні життя у Веселій Долині.
Рано чи пізно кожен смертний вступає в ту пору, коли він старіє; життя його добігає кінця, і він, покидаючи цей світ, переселяється у потойбіччя. Тому нема нічого дивного у тому, що олені, не знати вже вкотре вирушаючи із Санта-Клаусом у звичну подорож, тривожно перешіптувалися: а що, коли ця поїздка виявиться останньою?
А потім уся Дика Пуща поринула в жалобу, оніміла Весела Долина, замовкло все живе, що знало Клауса, встигло його полюбити і веселішало від звуку його кроків та веселого посвисту.
Всі розуміли: старого Клауса покинули останні сили, бо він уже не майстрував іграшок, а лежав на ліжку і, здавалося, спав.
Німфа Нецилія, котра виховала Клауса, і досі залишалася юною, вродливою і сповненою сил. їй здавалося, ніби ще тільки вчора вона тримала на руках оцього сивого бороданя, а він невинно, по-дитячому їй усміхався.
Вона була безсмертною, він — смертним, і між ними пролягала нездоланна прірва.
На щастя, в цій порі у Дику Пущу завітав Господар Усіх Лісів. Сумно дивлячись йому у вічі, Нецилія повідала Аку, яка доля спіткала їхнього друга Клауса.
Лісовий Господар відразу почорнів, наче хмара, сперся на свою сокиру і впав у задуму, раз по раз погладжуючи сиву бороду. Аж ось він різко випростався, рішуче труснув головою і розпростав правицю, немов збирався сотворити диво. В Аковій голові народився грандіозний задум, настільки грандіозний, що тепер весь світ мав кланятися йому в ноги та на віки вічні славити Господаря Всіх Лісів!
Усім відомо, що коли великий Ак за щось береться, він діє чітко, без зволікань. Мить — і він прикликав до себе найшвидших посланців, ще мить — і вони розбіглися по світу. Коли зникли останні посланці, він спробувати заспокоїти невтішну Нецилію.
— Дитя моє, не край свого серця, наш друг іще не вмер. Збігай-но до своєї Королеви та перекажи їй, що я збираю в Дикій Пущі безсмертних з усього світу. Стрічаймося сьогодні вночі. Якщо вони прислухаються до моїх слів, то Клаус ще довго роз’їжджатиме світом на своїх оленях.
А рівно опівночі в давній Дикій Пущі можна було побачити вражаючу картину: на лісовій галявині, уперше через багато-багато років, зібралися правителі безсмертних, що мешкають у підземних глибинах.
Булатам Королева Водяних Ельфів; її прекрасне тіло просвічувалося, ніби кришталь, і весь час струменіло на мох, що правив їй за сидіння. Біля неї сидів Повелитель Сонних Ельфів із жезлом у руці. Із кінчика цього жезла сіявся дрібненький порошок, і варто йому було потрапити у людське око, як людину долала дрімота. Біля Повелителя Сонних Ельфів сидів Володар Гномів, чиї піддані населяють усі околишні підземелля, адже це гноми стережуть дорогоцінні метали та коштовне каміння, що залягають у земних товщах. Далі, праворуч, був Король Відлунних Духів, із крилами на ногах. Відлунні духи розносять білим світом відголоски звуків і, зазвичай, не літають далеко, бо звуків на світі — тьма-теменна!.. Але буває й так, що летять вони за тридев’ять земель від того місця, де народився звук. Сумний був Король Відлунних Духів, змарнілий, бо рідко хто з людей жаліє його духів, а надто — хлопці з дівчатами: дітей хлібом не годуй — дай покричати, а духи, замість робити щось корисне, мусять розносити відлуння їхніх голосів.
Наступним у колі безсмертних сидів Повелитель Вітряних Духів — худорлявий і страх який вертлявий: він страшенно нудився, коли йому доводилося затриматися на одному місці бодай на годину. Він раз по раз зривався з місця і починав кружляти по галявині, й щоразу, як він пускався в цей танець, Феї-Королеві доводилося пригладжувати волосся, що розліталося золотистими пасмами, та заправляти за рожеві вушка. Та вона мовчки терпіла його витівки, бо Повелитель Вітряних Духів був рідкісним гостем у нетрях Пущі. За Феєю-Королевою, що мешкала, як ми всі знаємо, у Дикій Пущі, возсідав Володар Ельфів-Світляків, а далі за ним — його сини Спалах та Присмерк. Він усюди ходив з ними, бо такі вже вродилися капосні, що самих ні на хвилину ніде не залишиш. Спалах тримав у правій руці блискавицю, у лівій — ріжок з порохом, а його яскраві очі так і блукали навколо, шукаючи, куди послати сліпучий спалах. Присмерк у одній руці тримав велику поволоку, а у другій — широкий чорний плащ. Усі добре знали, що якщо не пильнувати Присмерка, він неодмінно вкриє землю поволокою або плащем, і вся земля порине у пітьму, а Пітьма — то найзліший ворог Короля Світляків.
Окрім безсмертних, про яких я вже казав, сиділи тут Найвищий Нук, що мешкав у індійських джунглях, Найстарший Рілс, що жив серед веселих квітів та духмяних фруктів Валенсії, ну й звісно ж, Королева лісових Німф — красуня Журлайна.
Безсмертні сиділи колом, а всередині того кола було ще троє безсмертних —таких могутніх та всевладних, що всі старшини, повелителі та королеви покірливо схиляли перед ними свої голови.
То були: Великий Ак, Господар Усіх Лісів, що владарює над лісами, гаями і садами всього світу; Керн, Ратай над Всіма Ратаями, якому корилися хлібні ниви, луки та городи; і Бо, Хранитель Усіх Морів, котрий панує над морями та океанами, а також кораблями, що плавають по них. Кожен безсмертний так чи інакше був підвладний одному з цих трьох володарів.
Коли всі зібралися, Господар Усіх Лісів, з чиєї волі це діялося, підвівся і звернувся до інших бзсмертних.
Слово за словом, нічого не пропускаючи, він розповів про Клауса, почавши з тих часів, коли знайдене на узліссі немовля стало сином Дикої Пущі. Не забув він ані про його шляхетну, щиру вдачу, ані про ту справу, якій Санта-Клаус присвятив усе своє життя, даруючи дітям радість.
— А тепер, — казав Ак, — коли він став обранцем усього світу, над ним витає Смертний Дух. З усіх людей, що живуть на землі, ніхто не заслуговує на вічне життя більше, ніж Санта-Клаус, і ми повинні чимскоріш повернути його до життя, бо людські діти гірко тужитимуть за своїм другом. Наше призначення на землі — служити їй, для цього ми з’явилися на світ ще на Початку Часів. І чи вартий більше хтось із нас, безсмертних, вічного життя, ніж Клаус, який так любить дітей?
Сказавши це, він замовк і обвів поглядом усіх присутніх. Безсмертні уважно слухали великого Ака і тепер згідно хитали головами. Аж ось Повелитель Вітряних Духів, який досі тихенько щось насвистував собі під ніс, гукнув:
— О великий Аку, то чого ти хочеш?
— Я хочу, щоби Клауса одягли у Життєдайну Мантію! — промовив Ак, не вагаючись ані миті.
Чого завгодно чекали безсмертні, але не такого! Вони посхоплювалися зі своїх місць, розгублено перезираючись поміж собою і запитально дивлячись на Ака!.. Подарувати смертному Життєдайну Мантію — то вам не жарти.
Першою заговорила Королева Водяних Ельфів — неголосно, але дзвінко, і слова її лунали, як стукіт дощових краплинок у вікно.
— Ця мантія — одна на цілий світ, — казала Королева. А Король Відлунних Духів додав:
— Ця мантія стара, як сам світ, проте жоден смертний ще не дослужився до неї.
За ним підвівся Повелитель Усіх Морів, розпростер
— Чи мені цього не знати, — спокійно мовив Ак. — Але ця Мантія існує. Вона, як ви кажете, стара як світ, і якщо Всевишній Володар створював її, то він напевне знав, що рано чи пізно вона нам знадобиться. Так, досі жоден смертний не дослужився до цієї мантії, та хто з вас насмілиться сказати, що добрий Клаус не заслужив її? Хто не хоче, щоб ми одягли його у Життєдайну Мантію?
Всі мовчали і тільки питально перезиралися між собою.
— Яка користь із Життєдайної Мантії, якщо її ніхто не носитиме? — не вмовкав Ак. — Чи виграє хтось із нас від того, що вона довіку пролежить у своїй крипті?..
— Годі! — різко обірвав його Володар Гномів. — Давайте зробимо ось що: нехай кожен скаже своє “так” або “ні”. Я особисто кажу: “Так!”.
— Я теж! — відразу ж підхопила Фея-Королева, і Ак не міг стримати вдоволеної усмішки.
— Мої піддані в Пущі казали, що полюбили Клауса, тому я теж за те, щоб одягти його у Життєдайну Мантію, — промовив Повелитель Рілсів.
— Він — давній друг нуків, — озвався древній ватажок всіх нуків. — Давайте подаруємо йому безсмертя!
— Нехай він живе вічно, нехай він живе вічно! — наспівно сказав Король Вітряних Духів.
— Чому б і ні? — промовив Король Сонних Ельфів. — Він ніколи не порушує спокою, який мої духи насилають на рід людський. Зробімо ж доброго Клауса безсмертним!
— Не заперечую, — сказав Король Відлунних Духів.
— Я теж, — тихенько продзюрчала Королева Водяних Духів.
— Якщо Життєдайна Мантія не дістанеться Клаусу, то вона вже не дістанеться нікому, — зауважив Король Світляних Ельфів, — тому або зараз, або ніколи.
— Лісові німфи першими визнали його за свого, — промовила Королева Журлайна. — Так, я теж за те, щоби подарувати йому безсмертя.
Ак повернувся до Ратая над Всіма Ратаями, той підняв руку і промовив:
— Так!
Так само вчинив і Хранитель Усіх Морів, і тоді Ак, блиснувши очима та весело усміхаючись, гукнув:
— Дякую вам, друзі-безсмертні! Отже, всі сказали “так”, і тому ми, користуючись даною нам владою, одягаємо Клауса у Життєдайну Мантію!
— То летімо по неї вже, — заквапився Король Фей, — бо мені вже час.
Всі кивнули на знак згоди, і замить галявина у Дикій Пущі спорожніла. А у повітрі, посередині між небом та землею, зависла блискуча крипта, зроблена з золота і платини. Вона аж сяяла спокійним сяйвом, яке лилося від граней незліченних діамантів. Усередині високого купола висіла безцінна Життєдайна Мантія. Всі безсмертні взялися рукою за край розкішної Мантії і хором сказали:
— Ми покладаємо цю Мантію на Клауса, ім’я котрому — Святий Покровитель Дітей!
При цих словах Життєдайна Мантія вислизнула зі своєї крипти, і безсмертні понесли її до будинку у Веселій Долині.
Дух Смерті вже наблизився майже впритул до Клаусового ліжка, і коли з’явилися безсмертні, він схопився та сердитим жестом став показувати, щоб усі йшли геть. Та щойно погляд його впав на Мантію в руках безсмертних, він скулився, завив від люті та розчарування і назавжди покинув цей дім.
Безсмертні тихо, беззвучно опустили на Клауса безцінну Мантію, і вона огорнула його всього, злилася з обрисами тіла і розчинилася у ньому. Мантія стала часткою самого Клауса, і вже ніхто, ні смертні, ні безсмертні, не могли позбавити його безцінного дару.
Після цього всі Королі з Королевами та Володарі з Повелителями розлетілися по домівках, невимовно радіючи, що одним безсмертним на світі побільшало.
Клаус спав, а в його венах струменіла червона життєдайна кров. На чолі застигла крихітна крапелька води, зронена з вічно вологого плаття Королеви Водяних Ельфів, на вустах застиг ніжний поцілунок, подарований красунею Нецилією. Вона прийшла сюди потай, коли всі вже пішли, щоб окинути ще раз щасливим поглядом безсмертне тіло свого сина.
