Розділ другий. Коли постарішав світ
На ранок наступного дня Санта-Клаус прокинувся, розплющив очі і… побачив знайому кімнату, якої вже не сподівався бачити. Він дуже здивувався, коли відчув, що тіло його сповнене колишньої сили, а кров пульсує венами так, неначе він ніколи не хворів. Він зіскочив з ліжка і опинився під яскравим сонцем, яке щедро лилося у вікно і пестило його веселими рухливими променями. Тоді Санта-Клаус ще не розумів, що з ним сталося, звідки в нього та юнацька сила, і хоч борода його так і залишилася білою, як сніг, а від кутиків світлих очей розбігались промінчики зморшок, сам він був моторний та веселий, наче хлопчисько у шістнадцять років. Отож, не марнуючи часу і весело насвистуючи, він засів за свої іграшки.
Незабаром прийшов Ак. Він розповів Клаусові про Життєдайну Мантію і пояснив, за що йому її подарували.
Старий Санта-Клаус на хвильку замислився, подумав про прихильність безсмертних, а коли зрозумів, що житиме вічно, несказанно зрадів, бо тепер уже ніщо не могло розлучити його з маленькими друзями. Він відразу ж узявся майструвати гарні та цікаві іграшки, і наробив їх стільки, скільки ще ніколи не робив. Санта-Клаус міг без перепочинку займатися улюбленою справою та робити стільки забавок, скільки треба, і він сказав собі, що віднині жодна дитина у світі, бідна вона чи багата, не залишиться на Різдво без подарунка.
У ті часи, коли старий і добрий Санта-Клаус здобув собі всесвітню славу, а разом з нею і Життєдайну Мантію, світ був ще молодий, а людей у ньому — небагато, і йому було неважко підтримати дитину добрим словом, утішити її чи звеселити гарненьким подарунком. Та час минав, дітей у світі більшало і більшало, а підростаючи, вони розходилися далі по землі, шукаючи собі вільного місця. Щороку Санта-Клаус заїжджав усе далі й далі від Веселої Долини, а пакунки з іграшками з кожною поїздкою більшали та важчали.
Санта-Клаус довго радився з друзями-безсмертними, як за відпущений йому час об’їхати всіх дітей, не пропускаючи нікого. Жоден безсмертний не залишався байдужим до його прохань, усі були раді допомогти Санта-Клаусу. Ак прислав йому в помічники мовчазного і спритного Кілтера, Володар Нуків — Петера, чи не нейстарішого з усіх нуків, а Повелитель Рілсів — Нутера, якого серед інших рілсів вирізняла дуже гарна вдача. А Фея-Королева вирядила Санта-Клаусові у помічниці Віску — маленьку, бешкетливу, але дуже симпатичну фею, котра зналася на дітворі не гірше від самого Санта-Клауса.
Ці помічники допомагали майструвати іграшки, прибирали у хаті, доглядали за саньми та упряжжю, і Санта-Клаусу стало куди простіше поповнювати свої запаси іграшок. Знову, як і раніше, потяглися щасливі безтурботні дні.
Проте змінилося кілька людських поколінь, і знову довелося ламати голову над тим, що робити: чисельність людей на землі зростала з неймовірною швидкістю, і що не рік, то все більше та більше дітей доводилося відвідувати Санта-Клаусу. Коли у якомусь краї міста і села вщерть заповнювалися людьми, вони починали обживати незаймані краї, чоловіки вирубували Акові ліси, пускаючи їх на нові будови, і там, де раніше пишалися гаї та діброви, тепер колосилися хлібні поля та паслися стада худоби.
Ви, мабуть, гадаєте, що Лісовий Господар розгнівався на людей за ці ліси, проте це не так. Мудрість великого Ака була воістину безмежною.
— Цей світ створили для людей, — казалвін Санта-Клаусу, — і я охороняв ліси лише доти, поки вони не стали людям у пригоді. Я радий, що з дужих дерев роблять оселі для тлінних людських тіл, де їм тепло у зимову стужу. Гадаю, всіх дерев вони не
понищать, бо тінистий ліс улітку потрібен людині не менше, ніж дрова взимку. Крім того, скільки б людей не населяло світ, вони навряд чи дістануться коли-небудь до Дикої Пущі чи Великого Чорного Лісу, або й незайманих бразильських нетрів з іншим наміром, крім як поніжитися в лісовій тіні. Тож я спокійний за свої дерева.
Із часом, коли люди навчились робити з дерев кораблі, вони подолали океани і почали будувати в далеких краях нові міста. Та навіть океани не завадили Санта-Клаусу. Його олені літали над водою не гірше, ніж над землею, і його сани пролітали зі сходу на захід, за сонцем навздогін, і поверталися назад. Обертається земля повільно, тож кожного Святвечора Санта-Клаус мав двадцять чотири години, щоб її охопити, і прудконогі олені знову й знову радісно летіли над землею.
Отак рік за роком, покоління за поколінням, століття за століттям світ старішав і старішав, людей у ньому чимраз прибувало, і роботи в Санта-Клауса ставало дедалі більше. Слава про його добрі справи досягала кожної домівки, де жили діти, і ті невимовно раділи його появі. Батьки та матері шанували Санта-Клауса за ті радісні хвилини, яку він дарував їм у в їхньому дитинстві, а поважні добродії та статечні матрони, які вже досягли похилих літ, згадували його з ніжною вдячністю і благословляли його ім’я.
Розділ третій. Помічники Санта-Клауса
Якось на заваді Санта-Клаусу стало одне з нововведень, на які ніколи не скупиться людська винахідливість. Довго він думав, як йому бути і що робити, поки знайшов вихід зі скрути. Та на превелике щастя, ні до цього випадку, ні після нього йому вже не доводилося наражатись на подібні перепони.
Так от, в одну з його поїздок олені вистрибнули на дах нового будинку, і Санта-Клаус був неприємно вражений, коли з’ясувалося, що комин на його даху і вужчий, і менший за комини на інших помешканнях. Утім, не марнуючи часу на роздуми, він видихнув якомога більше повітря, щоб хочврохи поменшати, і став протискатися у той новомодний комин.
“Я мав би вже долізти до каміна”, — міркував Санта-Клаус за якийсь час, але нічого схожого на камін під ним не було. Мало-помалу він проліз через весь комин і опинився аж у льоху. “От тобі й маєш! — подумав збентежений Санта-Клаус. — Комин є, а каміна немає. Оце так диво!..”
І він став видиратись назад. Через затісний комин справа ця виявилася не з простих. Повертаючись на дах, Санта-Клаус ненароком зауважив вузеньку округлу трубу, що примикала до комина збоку, але що це була за труба, для чого її зроблено, він навіть гадки не мав.
Видершись, кінець кінцем, із комина, засмучений Санта-Клаус поскаржився своїм оленям:
— Тільки час згайнував. Каміна немає, у дім не зайдеш. Мабуть, залишаться тутешні діти на Різдво без подарунків.
Вони поїхали далі, та дуже скоро Санта-Клаус натрапив на другий будинок із таким вузьким комином. Старий скрушно похитав головою, та нічого тут не вдієш — довелося спускатися.
Другий комин виявився ще вужчим за перший, і Санта-Клаус ледь не застряг у ньому, а видираючись назад на дах, розірвав на собі шубу. До кінця подорожі йому ще декілька разів траплялися вузенькі комини, але спускатися по них в людські оселі він більше не ризикував.
— І навіщо тільки люди будують такі комини?! — не міг надивуватися старий. — Вже скільки часу подорожую білим світом, а такого дива ще не бачив.
Ви, мабуть, зрозуміли: Санта-Клаусу було невтямки, що людство придумало печі, і багато кому ці печі сподобалися. Коли ж він розібрався, що до чого, то здивувався, чому це пічники не подбали про нього. Адже усім і кожному відомо, що Санта-Клаус потрапляє до будинків саме через комин у каміні. Мабуть, дорослішаючи, люди байдужіли до іграшок і вже не переймалися тим, що їхні діти можуть залишитися без подарунків. Так воно було чи ні, але довелося бідняцьким дітям на власному досвіді пізнати, що таке образа та розчарування.
Наступного року новомодних димарів, що не мали камінів, знову побільшало, через рік їх стало ще більше, а на третій рік отих злощасних коминів було вже стільки, що Санта Клаус навіть не роздав усіх іграшок: залізти до дітей не було жодної змоги, а відтак і роздавати іграшки просто не було кому.
Санта-Клаус, неабияк стривожившись, звернувся за порадою до Кілтера, Петера, Нутера та Віски.
Кілтер і так уже щось знав, бо хто ж, як не він, щороку, напередодні Святвечора, оббігав усі людські оселі, збираючи записки та листи, в яких діти просили Санта-Клауса покласти їм щось у шкарпетку або повісити на різдвяну ялинку. Просто за вдачею своєю Кілтер був мовчуном і дуже рідко ділився з іншими тим, що він бачив у містах та селах. Зате Петер, Нутер і Віска, почувши про такі нововведення, від обурення місця собі не знаходили.
— Ті дорослі поводяться так, ніби вони вороги своїм дітям! — журився флегматичний Петер. — Не пустити до Ішх їхнього кращого друга — це ж треба до такого додуматися!
— Я дарую дітям радість, не дуже зважаючи на волю їхніх батьків, — озвався Санта-Клаус. — Давно-давно, коли я тільки починав робити іграшки, батьки приділяли дітям куди менше уваги, ніж тепер, я вже навчився не помічати батьківську нерозважливість чи егоїзм. Єдине, з чим я рахуюся, — то це бажання дітвори.
— Ваша правда, повелителю, — кивнув рілс Нутер. — Багатьом дітям здаватиметься, що про них просто забули, якщо ви до них не зайдете.
— Тоді, — промовила смішлива Віска, — доведеться нам забути про ці нові комини і придумати інший спосіб проникати у домівки.
— Ну і який? — озвався Санта-Клаус.
— Бачте, для феї пройти через стіну чи то з цегли, чи то з дерева або каменю — то дрібничка. Я роблю це, коли лише захочу. Та й Петер з Нутером і Кілтером теж так уміють, правда?
— Коли я збираю дитячі листи, мені часто доводиться проходити крізь стіни, — несподівано розговорився Кілтер, і Петер з Нутером неабияк здивувалися, почувши звук його голосу.
— Отже, — казала фея, — наступного разу ви берете нас із собою, і як нам трапиться будинок, у якому піч замість каміна, ми й роздамо цим дітям іграшки, навіть не залазячи у комин.
— Далебі, гарно придумано, — похвалив її Санта-Клаус. Йому й справді сподобалася пропозиція Віски. — Так тому й бути, коли я знов рушатиму в різдвяну подорож, то неодмінно візьму вас із собою.
І коли настав наступний Святвечір, Клаус прихопив із собою Віску, Петера, Кілтера й Нутера, а коли їм траплялися новозбудовані будинки, його нові помічники без особливого клопоту потрапляли всередину осель та залишали тамтешній малечі різдвяні подарунки.
Цього разу справа у Санта-Клауса просувалася значно швидше, і коли вся весела компанія на спорожнілих санях прилетіла додому, то до сходу сонця залишалася ще ціла година.
Щоправда, бешкетлива Віска увесь час поривалася прикрасити оленів довгим пір’ям, аби те розвіювалося на ходу, і Санта-Клаус усю дорогу не спускав із неї очей та навіть пару разів смикнув її за довгенькі вушка, закликаючи до порядку.
А загалом, подорож дуже навіть удалася, і четверо маленьких помічників до сьогодні супроводжують Санта-Клауса в його щорічних мандрах, роздаючи подарунки “від Санти”.
Нинішні батьки були вже не такі байдужі, як колишні, і Санта-Клаус, не без здивування, бачив, що вже не тільки діти, а й дорослі з нетерпінням чекають настання Святвечора та появи його подарунків. І щоби полегшити собі роботу (якої з року в рік у нього тільки більшало), старенький Санта попросив батьків, аби вони йому допомагали перед святом.
— Ставте ялинки самі, не чекайте, поки я прийду, — просив він дорослих. — Я тоді, аби не марнувати часу, залишатиму подарунки вам, а вже ви будете розвішувати їх на різдвяних ялинках.
Іншим він казав так:
— Пильнуйте, щоби дитячі шкарпетки до мого приходу вже висіли готові. І тоді ви навіть оком зморгнути не встигнете, як у них буде повно-повнісінько подарунків для малечі.
А часом, коли батьки були тільки раді допомогти Санта-Клаусу, він просто залишав їм пакунки з різдвяними подарунками та летів собі далі. А вони вже самі давали собі раду, складаючи гостинці у шкарпетки.
— Усі батьки, які люблять своїх дітей, стануть мені за помічників! — весело вигукував старенький. — Зате у мене буде повно часу на те, щоб об’їхати ще цілу купу малечі.
Поганяючи свій прудконогий запряг, Санта-Клаус розвозив іграшки не тільки по оселях, а й по крамницях усього світу. Цілі клунки подарунків потрапляли до крамниць, і якщо батьки хотіли потішити свою дитину ще якоюсь забавкою, вони могли просто взяти та купити її. А якщо під час мандрівки Санта-Клаус ненавмисно й забував про когось із дітей, то вони могли самі піти до іграшкової крамниці та купити собі все, чого душа забажає. Найкращий друг усіх дітей вирішив для себе раз і назавжди, що поки він живе на цьому світі, будь-яка дитина, яка забажає собі іграшку, неодмінно повинна її дістати. Іграшкові крамниці були зручні й тоді, коли дитина, раптом захворівши, просила купити якусь новеньку забавку. А згодом, святкуючи дитячі дні народження, батьки взяли за звичку йти до іграшкової крамниці та купувати гарний подарунок для своєї дитини.
Світ великий і безмежний, але ж ви розумієте, що Санта-Клаус устигає обдарувати всіх дітей прекрасними подарунками. Проте побачити у наші дні цього старенького дідуся — рідкісне щастя. Та ви можете бути певні, це не від того, що він ховається від людського ока. Санта-Клаус і надалі залишається тим самим, ким він був, — найкращим другом усіх дітей, котрий колись годинамцрміг гратися з дітворою.
Санта-Клаус і тепер залюбки грався б з дітьми, але, на жаль, не має на це часу. То він цілий цілий рік заклопотано майструє для них іграшки, то він поспішає, намагаючись устигнути до всіх дітей, які чекають його подарунків. Рухи його блискавичні, і Санта-Клаус приходить і покидає нас так швидко, що помітити його просто неможливо.
І хоч дітей у світі на мільйони та мільйони більше, ніж було колись, ніхто і ніколи не чув, щоби Санта-Клаус нарікав, що їх так багато.
— Їх більше, а нам веселіше! — гукає він і радісно сміється. І немає нічого страшного у тому, що його маленьким помічникам із року в рік доводиться спритніше працювати руками, аби настачити іграшоїна всіх дітей.
— Чи може бути щось краще у світі, ніж щаслива дитина? — каже добросердий Санта-Клаус. І робить усе для того, щоб світ ставав кращим, а діти в ньому — щасливішими.
