Розділ п’ятий. Лісовий господар
Літа у Дикій Пущі пролітали, наче одна щаслива мить, бо час не владний над німфами. Тож навіть сьогодні безсмертні створіння такі ж юні та тендітні, як були сотні років тому. На жаль, Клаус залишався смертним, і кожен прожитий ним день наближав його до зрілості. Минуло небагато часу, і Нецилія з тривогою помітила, що хлопчику вже тісно в неї на колінах. Він ріс і, крім молока, почав потребувати іншої їжі. Витривалі ноги Клауса заносили його до найглухіших нетрів Дикої Пущі, а вже там він відводив душу, ласуючи горіхами та ягодами, шукаючи поживне солодке коріння. То був куди кращий харч для нього, ніж молочні дзвіночки. Все рідше і рідше бачили його в альтанці Нецилії, аж поки він не взяв собі за звичку повертатися до неї тільки на нічліг.
Нецилію, яка обожнювала свого прийомного сина, дивувала його поведінка, проте нічого не вдієш — довелося і німфі пристосовуватись. І вона сама, і її сестри часто гуляли з Клаусом по лісових стежках, поступово відкриваючи хлопцеві таємниці пралісу, розповідали про звички та вдачу всіх тих, кому він став домівкою.
Малий Клаус навчився розуміти мову звірів, але не розумів їхньої понурої, відлю-дькуватої вдачі. Веселими та безтурботними у цьому лісі були лише білки, миші та кролі. Хлопець весело сміявся, коли загрозливо гарчала пантера, а коли, страшно ошкірившись, ревів ведмідь, він спокійно гладив його по шерсті. Хлопець чудово розумів: гарчать вони не на нього, а отже, з якого дива їх боятися.
Клаус переспівував бджолині пісні, читав вірші лісових квітів і добре розумів оповідки усіх тутешніх сов. Він пособляв рілсам підживляти рослинність, ходив із ну-ками коло звірів. Маленькі безсмертні трималися з ним так, як і личить триматися з тим, за кого ладні заступитися Королева Журлайна, її німфи і, більше того, сам великий Ак.
Якось, повертаючись із мандрів, Лісовий Господар завітав у Дику Пущу. Він по черзі обходив усі свої ліси, розкидані по світу, а їх було чимало, і всі були нівроку величенькими.
Про малюка, котрого з його дозволу всиновила Нецилія, Ак згадав аж тоді, коли ступив на галявину, де вже чекали на нього Королева та її німфи. Та й згадав він лише тоді, коли побачив широкоплечого ставного юнака, що сидів між прекрасними німфами. Якби він піднявся на повен зріст, то, мабуть, досягнув би Лісовому Господарю вже до плечей.
Не зронивши навіть слова, Ак спохмурнів і завмер, вивчаючи Клауса проникливим поглядом. Ясні очі юнака спокійно зустрілися з очима Ака, і Лісовий Господар полегшено зітхнув, запримітивши в них спокійну глибину та прочитавши там безстрашну юнакову вдачу. Ак присів біля Королеви, і золота чаша із коштовним нектаром пішла гуляти по колу. Проте навіть у цю мить Ак зоставався надзвичайно тихим, стриманим і тільки раз у раз погладжував свою сиву бороду.
Коли почало світати, він тихенько підкликав Клауса до себе і промовив:
— На якийсь час ти повинен покинути Нецилію та її сестер: я вирушаю у далеку подорож і беру тебе з собою.
Клаус зрадів, почувши це, бо чудово знав, яка то честь — бути попутником Господаря Усіх Лісів. Натомість Нецилія розридалася, і розридалася чи не вперше у своєму житті. Вона міцно пригорнула хлопця, і серце її краялося від майбутньої розлуки.
Ставши матір’ю цьому ставному юнакові, Нецилія залишалася такою ж тендітною, чарівною і прекрасною, як і тоді, коли, не злякавшись Закону, постала перед Аком, міцно притискаючи до грудей малюка. Не меншою за красу була і її любов. Так вони і стояли, міцно обійнявшись, і великий Ак, задивившись на них, знову впав у задуму.
Розділ шостий. Клаус знайомиться з людьми
Коли вони вийшли на невеличку лісову галявину, Лісовий Господар сказав Клаусові:
— Схопись рукою за мій пояс, і хай там що, не відпускай його, бо ми полетимо попід самими хмарами. Ми політаємо над світом, і ти побачиш там краї, населені людьми, тими самими людьми, до яких і сам належиш.
Слова великого Ака страшенно здивували Клауса, бо досі він вважав себе єдиною людиною на весь світ. Його здивування було таким великим, що він не спромігся зронити навіть слова, а тільки міцно схопився за Аків пояс.
Через якусь мить йому здалося, що безмежна Дика Пуща різко шугонула вниз, а ще за мить юнак відчув, як вони стрімко несуться високо над землею.
Невдовзі під ними замаячіли гострі шпилі, показалися будівлі розмаїтих форм і кольорів. То було місто, населене людьми. Ак призупинив свій політ, спустився на землю, і вони опинились просто на міській вулиці.
— Поки ти тримаєшся за мій пояс, — сказав Господар Усіх Лісів, — ніхто з людей тебе не бачить, хоча для себе ти залишаєшся видимим. А якщо відпустиш, то навіки розпрощаєшся зі мною і Дикою Пущею.
Один із найголовніших Лісових Законів вимагає завжди і в усьому коритися Закону, тож Клаус не став випробовувати долю і тільки міцніше схопився за пояс, щоб і надалі залишатися невидимим.
Чим більше він знайомився з містом, тим більше дивувався. Раніше Клаус гадав, що він один на весь білий світ, а тут виявилося, що земля аж кишить такими, як він.
— Якщо зізнатися чесно, — казав йому Ак, — нас, безсмертних, на світі значно менше, ніж смертного люду.
Клаус пильно вдивлявся в обличчя людей, що чудернацьким хороводом пролітали перед ним: сумні і веселі, легковажні і серйозні, добродушні і приємні. Одні з них займались буденними справами, інші статечно прогулювалися вулицями. Одні здавалися страшенно заклопотаними, натомість інші просто раділи життю. Як і ведеться у світі, вдача в цих людей була різна, і щось у ній подобалося Клаусові, а щось, навпаки, засмучувало.
Та найбільше йому сподобалися діти. Спочатку Клаус позирав на них із цікавістю, потім — із радістю, а насамкінець уже просто обожнював цих маленьких істот. Одні з них, обідрані і замурзані, викачувалися у вуличній куряві чи гралися ганчір’ям і камінчиками. Інші діти, гарно вдягнені, сиділи поміж м’якими подушечками і ласували льодяниками. Проте пильне Клаусове око запримітило, що на вигляд діти багачів нітрохи не щасливіші від бідняцької малечі, яка задоволено порпалася у пилюці і гралася камінцями.
— Дитинство — найбезтурботніша пора у житті людини, — сказав Ак, угадавши думки Клауса. — Це роки безневинних забав, і в цьому віці людина як ніколи вільна від турбот.
— Скажи, а чому одні діти живуть так, інші — інакше? — запитав Клаус.
— Тому, — пояснив йому великий Ак, — що одні народжуються в халупах, а інші — в палацах. Які батьківські статки, така й дитяча доля. З одних здувають порошинки, вдягають їх у шовк і льон тонкої роботи, а інші ростуть, наче трава при дорозі, і ходять у старому рам’ї.
— А все-таки всі діти гарні та привабливі, — замріяно промовив Клаус.
— Поки вони залишаються дітьми — так, — охоче погодився Ак. — Вони радіють, що живуть на цьому світі, а інші клопоти їх не обходять. От минуть роки, і вони сповна спізнають життя. І тільки тоді ці діти зрозуміють, що життя — це боротьба і вічні клопоти, це безнастанні праця і солоний піт. А ще — це одвічне прагнення до наживи. Немає на світі жодної людини, котра була би байдужою до грошей. Натомість у лісі, де ти виріс, ніхто навіть не знає, що це таке — гроші.
Клаус трохи помовчав, а тоді запитав:
— Як трапилося так, що я виріс у лісі, серед істот, мені не рідних?
І Ак в усіх подробицях розповів Клаусові історію його появи у Дикій Пущі: про те, як людське немовля покинули побіля лісу на поталу диким звірам, і про те, як добра німфа Нецилія врятувала його від загибелі, і про те, як він ріс під її опікою та став улюбленцем усіх безсмертних.
— І все ж таки, я не такий, як усі вони, — замислено промовив Клаус.
— Не такий, — згодився Господар Усіх Лісів, — але в дечому такий самий. Німфа, що замінила тобі матір, зараз з вигляду схожа на твою сестру, а згодом, коли ти зістарієшся та посивієш, — то взагалі виглядатиме як дочка. Мине ще трохи часу — і по тобі лишиться тільки спогад, а вона і надалі залишатиметься Нецилією, такою ж юною, якою була раніше.
— Для чого ж тоді приходити у цей світ, коли все одно повинен померти? — згоряючи від цікавості, запитав Клаус.
— Ніщо не вічне у цьому світі, крім самого світу та його хранителів, — пояснив Ак. — Що поробиш, коли так уже влаштоване життя, що все має своє місце і свій час. Хто мудрий, той шукає способу прислужитися світові. А за добро, яке він зробить, винагородою стане йому вічне життя.
Не все зрозумів Клаус із його слів, проте йому дуже захотілося приносити користь своїм одноплемінникам, і всю решту дороги він щось зосереджено обмірковував.
Вони побували у багатьох сільцях, селах і містечках, розкиданих у найрізноманітніших куточках світу. Вони бачили там і селян, що гнули спину від зорі до зорі, і воїнів, котрі билися у лютих січах, і купців, які обмінювали крам на білі та жовті металеві кружальця. І де би вони не були, Клаус ніде не залишався байдужим до дітей. Хлопцеві запали в душу Акові слова про те, що й він,
Клаус, був колись безпорадним немовлям. Тепер йому над усе хотілося допомагати малим дітям, робити для них те, що зробила для нього колись добра німфа Нецилія.
День за днем Господар Усіх Лісів та його учень облітали землю. Ак майже не розмовляв із хлопцем, котрий міцно тримався за його пояс, зате показував йому всі закути, де можна було ознайомитися з життям та побутом людей.
Нарешті подорож закінчилася, і вони повернулися у Дику Пущу, де на них уже чекали німфи дерев. Проте з найбільшим нетерпінням чекала на їхнє повернення красуня Нецилія.
Великий Ак тримався спокійно і безжурно, а Клаус замислено морщив чоло. Нецилія бачила, як змінився її син, котрий до того часу був веселий і потішний. І, бачачи таку зміну, вона тільки сумно зітхала. Ніколи, думала вона, його життя вже не буде таким, яким було до цієї подорожі, де він стільки всього побачив.
Розділ сьомий. Клаус покидає Дику Пущу
Коли добра Королева Журлайна торкнулася своїми прекрасними губами золотої чаші та пустила її по колу, вітаючи мандрівників із поверненням, Господар Усіх Лісів, котрий до того часу не промовив ще ані слова, запитально поглянув на Клауса і сказав:
— Ну?
Хлопець зрозумів його і повільно підвівся, залишаючись побіля Нецилії. Він обвів поглядом знайоме коло німф, кожна з яких була йому вірним другом, і непрохані сльози затуманили його очі..
— Я жив у цілковитому невіданні, — промовив він просто, — допоки великий і безмежно добрий Ак не пояснив мені, хто я такий насправді. Ви, безтурботні мешканці лісових альтанок, ви, вічно юні, вічно прекрасні і невинні, — не найкраща компанія для людського сина. Я бачив людей і тепер знаю, наскільки мало їм відміряно життя — якусь жменьку літ. Я також знаю, як вони мусять важко працювати заради необхідних їм речей.
Знаю тепер і те, як вони з кожним прожитим роком невмолимо згасають, щоби врешті-решт опасти, наче осіннє листя. Проте в кожної людини є мета — залишити цей світ після себе так чи інакше трохи кращим, ніж він був до неї. Я належу до людського роду, і доля людини — це моя доля. За вашу дбайливу турботу про бідну, покинуту дитину, всиновлену вами, а також за вашу люб’язну дружбу, яку я спізнав у дитинстві, моє серце завжди переповнятиметься вдячністю. Мою названу маму, —тут він замовк і поцілував Нецилію у біле чоло, — я любитиму та плекатиму, допоки житиму. Але я повинен покинути вас, щоби долучитися до тієї вічної боротьби, на яку приречене людство, і прожити своє життя по-своєму.
— І що ти робитимеш? — насторожено запитала Королева.
— Я даруватиму радість людським дітям і волів би, щоби це стало справою всього мого життя, — відповів Клаус. — Ви піклувалися про немовля, котре знайшли у лісі, і тому я виріс сильним та щасливим. Скажіть, чому б тоді мені не заопікуватися людськими дітьми. Я так і чинитиму, і тоді спогад про прекрасну Нецилію залишиться у тисячах людських сердець.
І поки існує цей світ, смертні прославлятимуть у піснях і легендах її доброту. Володарю, чи добре я сказав?
— Сказано добре, — заспокоїв його Ак, а тоді підвівся і додав: — Але я хочу нагадати ще одне. Ти був сином цього пралісу, ти виріс серед німф, і вже тому ти не такий, як усі твої одноплемінники. Тож коли ти підеш до людей, то й далі перебуватимеш під заступництвом Дикої Пущі. А щоби тобі гаразд велося в усіх твоїх починаннях, ті сили, якими ти обдарований тепер, також залишаться з тобою. Якщо ж виникне потреба, то завжди можеш покликати німф, рілсів, нуків чи фей, і вони з радістю стануть тобі у пригоді. Це кажу я, Господар Усіх Лісів, а моє слово — Закон!
Клаус вдячно поглянув на Ака.
— Це захистить мене від людських злигоднів, — сказав він. — Заручившись підтримкою добрих друзів, я зможу дарувати радість тисячам дітей. Я робитиму все для цього і знаю, що ви, лісові мешканці, допомагатимете мені.
— Ми допомагатимемо тобі в усьому! — урочисто пообіцяла Королева Журлайна.
— І ми! — весело прокричали безжурні рілей.
— І ми! — гукнули нахмурені, згорблені нуки.
— І ми! — гордо пітвердили красуні-німфи.
І тільки Нецилія не зронила жодного слова. Вона мовчки обійняла Клауса і ніжно-ніжно його поцілувала.
— Світ великий, — провадив хлопець, обертаючись до вірних друзів, — і всюди в ньому живуть люди. Тая займатимусь своїми справами неподалік, щоби при потребі завжди міг прийти у Дику Пущу за порадою чи поміччю.
Сказавши це, він обвів усіх присутніх теплим поглядом і розвернувся, наміряючись іти. Ніхто не бажав йому удачі — навіщо, коли безклопітне життя в незайманій Пущі для нього закінчилося назавжди.
Клаус відважно пішов назустріч своїй долі — долі простого смертного, якому на роду написано жити у праці та клопотах.
Але великий Ак, який чудово знав хлопцеве серце, милосердно скеровував кожен його крок. Через те зовсім невипадково Клаус дійшов до кінця Дикої Пущі й опинився на східному узліссі, за яким починалася Весела Долина Хо-ха-хо. Ліворуч і праворуч розкинулися зелені пагорби, а між пагорбами звивався струмок, що протікав через усю долину і губився десь за її межами. Безмовний праліс залишився позаду, а там, де закінчувалася Хо-ха-хо, починалася широка рівнина.
Юнак стояв, озираючи Веселу Долину, і його очі, у яких проглядалися серйозні розмисли, поволі яснішали. Потім вони несподівано зблиснули, наче зірка в тиху ніч, широко розплющилися і враз повеселіли.
З-під ніг до нього приязно усміхалися первоцвіт і маргаритки, а вітер, насвистуючи щось веселе, куйовдив хлопцеві кучері, що спадали на чоло. Коли ж Клаус, стрибаючи по камінні, переходив струмок, що стрімко нісся між зелених берегів, той радісно сміявся йому вслід. Над кульбабами та нарцисами гули щасливі бджоли, у високій траві зумкотіла комашня, а в небі весело світило сонце.
— Тут буде мій дім! — прокричав Клаус і розправив руки, немовби хотів обійняти всю долину.
Ось так Весела Долина стала Клаусові за домівку. Починаючи з тих незапам’ятних часів і дотепер він у ній живе.
