Частина друга. Зрілі літа
Розділ перший. Весела Долина
Трава, струмок, польові квіти, бджоли з метеликами — оце й усе, що побачив Клаус, прийшовши до Веселої Долини. Якщо він хоче тут осісти і зажити так, як живуть усі люди, то, мабуть, доведеться обзавестися будинком. Спочатку ця думка його дещо спантеличила,
та поки він весело усміхався, стоячи під сонцем, невідь-звідки взявся Нелько — старий помічник Лісового Господаря. Нелько приніс сокиру — з міцним руків’ям та блискучим лезом, яке яскраво сяяло на сонці. Не кажучи ні слова, він уклав сокиру юнакові в руки і розчинився у повітрі.
Та Клаус розумів його й без слів. Він повернувся на узлісся, вибрав кілька повалених дерев і взявся обрубувати мертве гілля. На живе дерево у нього не піднялася би рука. Живучи серед німф, які охороняли праліс, він засвоїв, що нищити дерева — це блюзнірство, бо дерево живе і відчуває так само, як і ми з вами. Інша річ мертві та повалені дерева. Вони вже віджили своє, і те, що залишається від них після смерті, може служити потребам людей.
З кожним помахом руки лезо сокири все глибше впиналося в деревину. З боку здавалося, що сокира працює самостійно, а Клаус просто тримає її та вказує, де саме треба рубати дерево.
Коли на зелені пагорби поповзли чорні тіні, примощуючись у Долині на ніч, Клаус нарубав уже чимало колод потрібної довжини і форми. За його підрахунками, їх мало би вистачити на невеличку хатину, в яких мешкають небагаті люди. Вирішивши, що позносити колоди докупи можна завтра, Клаус повечеряв солодкими коренями, які знайшов у землі, досхочу напився з веселого струмка і обережно, щоби не пошкодити власною вагою жодної квітки, розтягнувся на траві.
Поки Клаус спав, напоєний пахощами чудесної Долини, до його серця просочився Дух Щастя, витіснивши геть страхи, тривоги та погані передчуття. Хлопцеве обличчя вже не потьмарювали негаразди, а важкі думи розвіялися, наче туман. Весела Долина була рада прийняти юнака!
От якби всі люди могли жити у Веселій Долині! Та, мабуть, тоді в ній яблуку ніде було б упасти. Не рік і не два чекала вона на свого мешканця. Чи випадково опинився Клаус у цій безтурботній місцині? А може, правильніше було би вважати, що це вірні друзі-безсмертні скерували його сюди саме тоді, коли він покинув Дику Пущу і подався шукати власну долю?
Єдине, що можна сказати напевне, — це коли над верхівками пагорбів зійшов місяць, посрібливши своїм світлом сплячого прибульця, Веселу Долину заполонили чудернацькі зсутулені постаті нуків. Не кажучи ні слова, вони швиденько і вправно робили свою справу. Нуки брали колоди, які Клаус удень обчистив від гілля, носили їх до струмка, вкладаючи одну на одну. Таким чином під ранок вони змайстрували міцну та простору хатину.
На світанку до Веселої Долини налетіло гамірне птаство. Пташині співи, яких ви майже ніколи не почуєте у Дикій Пущі, розбудили Клауса. Він прокинувся, струсив із себе рештки сну, роззирнувся і побачив… добротну хатину.
— Оце так нуки, оце так молодці! — вигукнув Клаус, вражений побаченим. Переступивши поріг свого дому, він опинився у просторій кімнаті. В одному кутку кімнати був камін, а посередині стояли стіл і лавка. Біля каміна знаходилася кухонна шафа, а за нею — ще одні двері, що вели до спальні. Зайшовши туди, Клаус побачив під стіною ліжко, біля ліжка стояв ослін і невеличка етажерка. Ліжко було вистелене кількома шарами сухого моху, принесеного аж із Дикої Пущі.
— Та це не хата, а якісь палаци! — весело вигукнув Клаус. — Ні, я таки маю віддячити добрим нукам, вони добряче постаралися, вгадали всі мої бажання.
З дому хлопець виходив із приємним відчуттям, що він не один у цьому світі. І не біда, що не живе у Дикій Пущі. Відстань — ніщо для справжньої дружби, а безсмертні живуть не тільки в чарівному лісі.
Повернувшись до струмка, Клаус напився чистої води, присів на березі та, посмію-ючись, дивився, як бешкетно вистрибують хвильки, підпихаючи одна одну з каменя, як вони наскакують одні на одних, намагаючись раніше від інших домчати до закруту. Він дивився на непосидючі хвильки і прислухався до їхньої пісеньки:
Гінко, дзвінко ми мчимо — Хід спинити не дамо! Що нам хвилі норовисті, Ми — краплиночки іскристі! Клекотять, нуртують бризки, Розсипаючись на ріски!
Насидівшись на березі, Клаус подався шукати їстівне коріння. І коли він ішов, смішливі кульбаби поверталися до нього вічками та тихенько шелестіли свою пісеньку:
Цвітом ясні, ростом рясні, Золоті, веселі, красні! Танцівливі, жартівливі, Поки квітнемо — щасливі!
Квіти граційно похитувалися на своїх стеблинках і так захоплено оспівували свою щасливу долю, що Клаус не витримав і весело розсміявся. Аж ось його вухо вловило ще один наспів. Це сонячні промінчики, що ніжно ковзали по його обличчю, шепотіли:
Радість — промінням яскравим Пестити врунисті трави, Щастя — коли все буяє, Грає, весніє, співає!
— Ваша правда! — прокричав їм у відповідь Клаус. — Тут повсюди панують веселощі та щастя! Воістину, Весела Долина— край спокою і тиші.
Цілий день Клаус розмовляв з мурахами та жуками, жартував із грайливими метеликами, а коли настала ніч, він зручно вмостився на м’якому моховому ложі й заснув міцним сном.
Поки він спав, його оселю наводнили веселі, але безшумні феї. Вони нанесли Клаусові казанків і горщиків, тарілок, каструльок та повно іншого начиння, без якого не зготуєш їжі і до якого ми з вами так звикли. Вони складали речі у буфет, ставили біля каміна, а на завершення поклали на ослоні коло ліжка цілий стос міцного шерстяного одягу.
Коли Клаус прокинувся, то спершу не повірив своїм очам, а тоді засміявся і голосно подякував феям і Лісовому Господареві, які все це прислали. Він радо озирав свій новий крам, час від часу замислюючись, коли не знав, для чого призначається та чи інша річ. У ті часи, коли коли він, тримаючись за Аків пояс, подорожував містами і селами, його очі швидко примічали звичаї та порядки того роду, до якого належав і він. І тому дари фей навели його на думку, що Лісовий Господар хоче, щоб і він зажив таким життям.
“А це означає, — думав він, — що мені доведеться орати землю та сіяти хліб, щоби мати взимку вдосталь їжі”.
Проте, живучи в трав’янистій Долині, Клаус чудово розумів, що рільництво понищило б сотні прекрасних, але безпорадних квітів, а разом із ними — тисячі тисяч тоненьких травинок. Ні, на це у нього не вистачило би духу.
Тоді він свиснув дивним свистом, якого навчився ще у Дикій Пущі, і закричав:
— Рілей польових квітів, ану з’явіться переді мною!
Тієї ж миті з-під землі перед ним вискочило дванадцять невеличких і кумедних рілсів. Вони з радістю вклонилися, вітаючи Клауса. Той уважно роздивився прибульців.
— Ваших лісових братів, — сказав він, — я знаю і віддавна люблю. Любитиму й вас, коли ми подружимося. Закони рілсів — чи то рілсів Дикої Пущі, чи то польових рілсів — це також і мої закони. За все своє життя я не занапастив жодної квітки, якими ви так опікуєтесь, але тепер я мушу щось посіяти, щоб мати чим прогодуватися, коли прийде зимова холоднеча. Але як це зробити, не чіпаючи квітів, які так гарно співали про свій запашний цвіт?
Жовтий рілс, покровитель жовтцю, сказав йому таке:
— Та не хвилюйся ти так, друже Клаусе. Ми чули про тебе від великого Ака. Знайди собі справу шляхетнішу, ніж у поті чола заробляти свій хліб. Ак не живе у Дикій Пущі, і тому ми йому не підвладні, але чому б не допомогти тому, кого він любить? Ото й живи задля добрих справ, як і збирався жити. А ми, польові рілей, подбаємо про те, щоби ти не голодував.
Сказавши це, рілей зникли, і по якомусь часі Клаус навіть думати забув про якесь там ратайство.
Коли він повернувся додому, на столі на нього чекав глек свіжого молока, у буфеті лежала хлібина, а біля неї стояли миска духмяного меду та чималий кошичок рожевобоких яблук і щойно зірваного винограду.
— Друзі мої, велике вам спасибі! — і, подякувавши невидимим рілсам, він узявся до їжі.
Відтепер, коли Клаусу хотілось їсти, йому досить було зазирнути у кухонну шафу і взяти щось із тих наїдків, які наносили туди дбайливі рілей. Нуки подбали про дрова для каміна, а феї принесли теплі ковдри та покривала.
Отак розпочалося його життя у Веселій Долині, і безсмертні, що невідступно стежили за кожним його кроком, завжди і в усьому допомагали Клаусу.
Розділ другий. Як Клаус змайстрував найпершу іграшку
Клаус був мудрим чоловіком, і коли він бачив, як безсмертні підтримують усі його починання, його бажання подружитися з дітворою тільки міцнішало.
Чого ж зволікати, подумав він, і швиденько рушив у Веселу Долину. Перетнувши її, він вийшов на рівнину, що, здавалося, сягала небокраю. У пошуках людських осель Клаус обійшов її вздовж і впоперек. Житла людей стояли поодинці або жменьками (ці жменьки осель люди називали селами), і майже в усіх оселях, великих і малих, Клаус бачив дітей.
Малеча дуже скоро звикла до його веселого, завжди усміхненого обличчя та погляду добрих яскравих очей. Батьки для годиться бурчали, що Клаус любить дорослих менше за дітей, та потай усі вони раділи, що в їхніх синочків і донечок є такий товариш, який ніколи не відмовиться розважити та розвеселити кого завгодно.
Діти весело галасували і гралися з Клаусом, хлопчаки каталися на ньому верхи, дівчатка любили просто посидіти побіля нього, а малеча довірливо тулилася до ніг. І де би не з’являвся Клаус, усюди біля нього лунав дитячий сміх. Щоб ви краще мене зрозуміли, скажу, що в ті часи дорослі майже ніколи не гралися з дітьми, і гарний хлопець Клаус, якому не було шкода свого часу на дитячі розваги та пустощі, був для них справжнісіньким дивом. І будьте певні, всі, кому щастило познайомитися з Клаусом, були на сьомому небі від щастя. Коли він з’являвся на людях, сумні обличчя бідняків і невдах негайно ж яснішали, каліки усміхалися та забували про свої печалі, хворі перемагали біль, а скривджені переставали плакати.
А от куди Клаусові не вдавалося потрапити, так це до розкішного палацу лорда Лерда і похмурого замку барона Брауна. І в палаці, і в замку також були діти, але придворні служки знагла зачинили двері перед самим носом Клауса, а злий барон навіть пригрозив, що почепить його на сталевий гак і вивісить на замковій стіні. І Клаус, сумно зітхнувши, пішов шукати людяніших осель, де він завжди був бажаним гостем.
Минуло трохи часу, у повітрі запахло зимою. Квіти зів’яли, зсохли, а там і зовсім зникли. Комахи, щоби не перемерзнути, сховалися у ґрунт, з галявин пропали метелики, а голос струмочка захрип, неначе він десь застудився.
І от нарешті настав день, коли все небо над Веселою Долиною заполонили сніжинки. Вони завзято танцювали у повітрі, опускалися на землю та вкривали Клаусову домівку чистою білосніжною ковдрою.
А ввечері до нього у двері постукав Морозенко.
— Заходь! — гукнув йому Клаус.
— Ні, краще вже ти вийди! — похитав головою Морозенко. — У тебе, бачу, палає вогонь у каміні.
Клаус вийшов надвір. Він знав Морозенка ще з тих часів, коли жив у Дикій Пущі. Йому подобався цей веселий і трохи легковажний шибеник.
— Ото вже розважуся сьогодні, Клаусе! — радів ельф-веселун. — Це не погода, а просто пісня! Поки сонце зійде, досхочу нащипаю всіх і за носи, і за вуха, і за пальці!..
— Морозенку, якщо я тобі не байдужий, то будь ласка, не щипай дітей, — попросив його Клаус.
— З якого це дива? — здивувався Морозенко.
— Бо вони малі і ще не можуть дати відсіч, — пояснив йому Клаус.
— А я так люблю щипати малечу! — вигукнув Морозенко. — У дорослих занадто тверда для цієї справи шкіра, мені пальці від них терпнуть.
— Діти малі і ще не можуть дати відсіч, — повторив Клаус.
— Твоя правда, — погодився Морозенко після недовгих розмислів. — Добре, сьогодні не щипатиму дітей… постараюся, — пообіцяв він. — А поки що бувай, Клаусе!
— І ти бувай.
Клаус зайшов до хати і щільно зачинив за собою двері, а Морозенко полетів до найближчого села. Клаус кинув у вогонь поліно, і вогонь спалахнув з новою силою. Біля каміна сидів великий кіт Моргунчик — подарунок нука Петера. Кіт мав м’якеньке лискуче хутро. Він дивився на вогонь і безперервно муркотів якусь приємну котячу пісеньку.
— Ще так далеко до того часу, коли я побачу дітей, — забідкався Клаус, звертаючись до кота, і той уважно прислухався до його слів, навіть муркати перестав. — Надворі зима, земля ще довго спатиме під снігом, ну як тут будеш гратися з дітьми!..
Кіт глибокодумно потер лапою носа, але промовчав у відповідь. Поки в каміні палає вогонь, а поруч у зручному кріслі сидить Клаус, йому немає діла до погоди.
Безкінечною вервечкою потяглися короткі дні та довгі зимові вечори. На столі у Клауса ніколи не бувало порожньо, але він нудився, не маючи ніякої роботи, окрім як підкидати в камін цурки з величезної дров’яної купи, зібраної нуками.
Одного вечора він узяв таку цурку і знічев’я став обтісувати її ножем. Він просто тесав, аби згаяти час, і за роботою насвистував щось для кота. Кіт підвівся, сів, утупився у Клауса і почав прислухатися до веселого насвистування господаря. Це насвистування подобалося йому навіть більше за власне муркотіння.
Клаус продовжував стругати, раз по раз позираючи на кота, і дерево почало набувати певних обрисів. Придивившись пильніше, можна було вже розпізнати котячу голову… Так, котячу голову з парою гостреньких вушок!
Клаус перестав свистіти і засміявся, а потім і він, і кіт не зводили з дерев’яної фігурки здивованих очей. Коли голова була закінчена, Клаус вирізав очі, ніс, обточив мордочку і вже взявся за шию.
Кіт, який нічого не розумів, сидів нерухомо, ніби статуя, і всім своїм виглядом неначе промовляв: ну-ну, поглянемо, що буде далі.
Зате Клаус розумів усе. Він вже уявляв собі всю фігурку від початку до кінця. Рухи його були спритні та вправні, і цурка потроху ставала схожою на сидячого кота. Дерев’яний кіт як дві краплі води скидався на живу тварину, і навіть довгий дерев’яний хвіст оперезував передні лапки достоту, як у справжнього кота.
Працював Клаус довго, але зимовий вечір був ще довший, а іншої роботи він однаково не мав. Закінчивши врешті решт роботу, він весело розсміявся, вдоволено оглядаючи готову фігурку, і поставив дерев’яного кота під каміном навпроти Моргунчика.
Кіт грізно зиркнув на свою подобу, шерсть на його загривку страшно здибилась, і він погрозливо зашипів. Проте дерев’яний кіт і надалі залишався нерухомим, а Клаус, якого це добряче насмішило, знову весело розреготався.
Моргунчик підійшов до незнайомця упритул і сторожко обнюхав. Очі та котячий нюх промовляли йому, що це не живий кіт, а дерев’яний, щоправда, дуже схожий на живого. Моргунчик заспокоївся, повернувся на місце і знову замуркав, а потім, умиваючись пухнастою лапкою, раз по раз захоплено зиркав на розумного господаря. Напевне, кіт відчував таку саму насолоду, яку відчуваємо ми, дивлячись на вдалу фотокартку з нашим зображенням.
Клаус відчував, як і в ньому самому наростає хвиля задоволення. Так, того вечора йому було за що себе хвалити. А невдовзі всі діти також мали розділити цю радість, бо Клаус змайстрував найпершу у світі іграшку!
