Розділ третій. Як рілси фарбували іграшки
У Веселій Долині було по-зимовому тихо. Все спало під сніговою ковдрою. Перед хатиною пуховими перинами лежали кучугури снігу, а Клаус сидів у кімнаті та підкидав дровець у палаючий камін. Струмок сховався під важким крижаним панцирем, а все живе,
рослини і кузьки, тісно тулилося до Матінки-Землі, щоби не замерзнути. Місяць сховався за чорними хмарами, і зимовий вітер, давши собі волю, так крутив сніжинками і метляв ними на всі боки, що вони, не досягаючи землі, весь час кружляли у повітрі.
Клаус прислухався до свистіння вітру, який бешкетував надворі, та вже вкотре згадував теплим словом добрих нуків, які збудували йому цю затишну хатинку. Моргунчик лінькувато умивався і вдоволено дивився на жар у каміні. Іграшковий кіт сидів напроти нього і дивився просто перед себе, як це роблять усі іграшкові коти.
Несподівано крізь завивання вітру Клаус розчув щось схоже на ридання. Здавалося, хтось гірко-гірко плаче.
Він підхопився з лавки, напружив слух, проте вітер люто подув, струсонув дверима, задзеленчав шибами, і Клаус нічого не розчув. Дочекавшись, поки вітер трохи вщухне, він знову прислухався — і почув чийсь розпачливий плач.
Клаус квапно накинув шубу, вдягнув шапку, насунувши її на самі очі, і відчинив двері. Вітер увірвався в кімнату, розкидав жаринки у каміні і з такою люттю пройшовся по шубці Моргунчика, що кіт сховався під столом. Зачинивши двері, Клаус почав пильно вдивлятись у темряву.
Вітер реготав, знущався, намагався звалити з ніг, проте Клаус міцно тримався землі. Сніжинки заліплювали очі, та він стирав їх і вдивлявся у пітьму. Усе було вкрите снігом, чистим, сліпучим. Він лежав на землі і літав у повітрі. Плачу більше не було чути.
Клаус розвернувся і вже хотів повернутися в дім, аж тут зненацька несамовитий подув вітру штовхнув його у спину, і він, перечепившись, упав у сніговий замет. Руки провалилися у сніг і натрапили на щось таке, що снігом аж ніяк не могло бути. Клаус схопився за це щось, легенько потягнув на себе і витягнув з-під снігу… дитину. Він швиденько схопив її і прожогом метнувся у дім.
Вітер теж хотів увірватися до хати, проте Клаус спритно зачинив двері, залишивши вітер надворі. Клаус поставив дитину біля каміна і обтрусив з неї сніг. Через якийсь час з’ясувалося, що знайденого малого хлопчиська звати Вікумом, а мешкає він на рівнині за Веселою Долиною.
Клаус вгорнув малого у грубу ковдру і почав розтирати йому замерзлі руки та ноги. Невдовзі хлопчик розплющив очі, побачив, куди він потрапив, і щасливо усміхнувся. Привівши малого до тями, Клаус нагрів молока, і Вікум випив його дрібненькими ковточками. Весь цей час Моргунчик не зводив з них цікавих котячих очей. Напившись молока, хлопчик зручно вмостився на руках у свого друга, зітхнув полегшено і забувся міцним сном. Клаус ніжно тримав сплячого Вікума і був на сьомому небі від щастя, що вдалося врятувати малого заблуду.
Тимчасом напустувавшись досхочу біля хатини Клауса, вітер повіявся на пагорб, та й полетів собі кудись ще далі, на північ. Замучені сніжинки, яким нарешті дали спокій, повільно опустилися на землю, і у Веселій Долині знову запала зимова тиша.
Нарешті хлопчик виспався. Розплющивши очі, Вікум сів на руках і, як усі діти, почав роздивлятися кімнату, у якій знаходився.
— Клаусе, який у тебе гарний кіт, — промовив він. — А можна, я його потримаю? Проте Моргунчик, мабуть, був не в захваті від його намірів і дременув подалі від малого.
— Зате другий кіт нікуди не втече, правда, Клаусе? — не вгавав хлопчик. — Можна його взяти?
Клаус дав малому іграшкового кота. Той узяв його, затамувавши подих, і поцілував у дерев’яне вухо.
— Вікуме, як ти опинився тут, та ще й у таку завірюху? — запитав Клаус.
— Я пішов до тітки в гості — і заблукав, відповів хлопчина.
— Страшно було?
— Ні, холодно, — сказав Вікум, — і сніг заліплював очі так, що нічого не було видно. Я йшов і йшов, і вже не знав, де я, а потім впав у сніг, а вітер весь час дув і дув, поки не задув мене геть усього.
Клаус легенько погладив малого по голові, той довірливо поглянув йому в очі й усміхнувся.
— Тепер мені нема чого боятися, — озвався Вікум.
— Нема, — погодився щасливий Клаус. — А тепер лягай у моє ліжко, там тепло і затишно, і спи аж до ранку. А завтра я віднесу тебе до матері.
— А можна, щоби кіт спав зі мною? — запитав хлопчик.
— Будь ласка, якщо ти так хочеш, — відказав Клаус.
— Який гарний кіт! — промовив з усмішкою Вікум, поки Клаус замотував його у ковдру. Невдовзі він уже спав, міцно тримаючи в руках дерев’яну іграшку.
Під ранок розпогодилося, і коли зійшло сонце, всю Веселу Долину залило сліпуче сяйво. Клаус почав лаштуватися в дорогу, бо треба було повернути хлопчика матері.
— Клаусе, а можна, я візьму кота з собою? — запитав Вікум. — Він кращий від живих котів. Нікуди не втікає, не дряпається, не кусається. Можна, я візьму його собі?
— Авжеж, бери, — охоче погодився Клаус. Йому було надзвичайно приємно, що зроблена ним іграшка припала хлопчику до серця. Він загорнув малого з дерев’яним котом у теплий плащ, посадовив цей клунок собі на широкі плечі та й подався через снігові кучугури, спочатку Веселою Долиною, а потім рівниною, допоки не набрів на бідну халупку, в якій жила Вікумова мама.
— Мамо, поглянь! — закричав хлопчик, коли вони зайшли у дім. — У мене є кіт! Добросерда жінка, побачивши врятованого синочка, не могла стримати радісних сліз. Вона безперестанку дякувала Клаусові за його доброту, і коли він повертався додому, на серці в нього було весело і радісно.
Того вечора він сказав Моргунчикові:
— Здається, дітям дерев’яні коти подобаються не менше за справжніх, а може, навіть і більше, дарма що їх не посмикаєш за хвіст чи за вуха. А чом би не змайструвати мені ще одного кота.
Таким був початок великої справи.
Другий кіт вдався ще кращим від першого. Поки Клаус вирізував котячу фігурку, до нього в гості завітав Жовтий Рілс. Гостеві настільки сподобався Клаусів витвір, що він відразу кудись помчав, а повернувся назад, ведучи із собою кількох приятелів-рілсів.
Рілей повсідалися колом на долівку — Жовтий, Червоний, Чорний, Зелений та Блакитний — і лише спостерігали за Клаусом, а той, забувши про все на світі, вистругував із цурки дерев’яного кота.
— От якби його ще можна було пофарбувати, щоби він був наче справжній, — замислено промовив Жовтий Рілс. — Тоді ніхто б і не подумав, що це іграшка.
— Діти, може, і не подумали б, — озвався Клаус. Йому сподобалася рілсова пропозиція.
— Я принесу трохи червоної фарби, яку тримаю для тюльпанів і троянд, — весело гукнув Червоний Рілс, — пофарбуєш котячі губи та язик.
— А я принесу зеленої, якою фарбую траву і листя, — сказав Зелений Рілс, — щоби ти пофарбував котячі очі.
— Жовтий колір очам теж не завадить, — докинув Жовтий Рілс. — Я сходжу за фарбою, якою розмальовую жовтець і золотарник.
— Справжній кіт повинен бути чорний, — втрутився у розмову Чорний Рілс. — Принесу-но я чорної фарби, якою розфарбовую вічка братків, і буде твій кіт як живий.
— Я бачу, твій Моргунчик має блакитну стрічку, — додав Блакитний Рілс. — Збігаю я по фарбу, якою розмальовують проліски і незабудки. Виріжеш дерев’яному котові дерев’яну стрічку та пофарбуєш у блакитний колір.
Сказавши це, рілей зникли, і не встиг ще Клаус закінчити роботу, а вони вже повернулися назад із фарбами та пензлями.
Моргунчик був посаджений на стіл, щоби Клаус бачив, як фарбувати іграшкового кота. Коли справу було зроблено, рілей в один голос заявили, що дерев’яний кіт виглядає нічим не гірше за живого.
— Саме так, і не інакше, — підсумував Червоний Рілс.
Моргунчик був обурений тим галасом, який зчинився через якусь там іграшку. Він зіскочив зі столу і, показуючи цілковиту зневагу до дерев’яної пародії на кота, всівся перед каміном.
Проте Клаус не розділяв котячих почуттів, і коли засвітало, він вийшов із хати і побрів глибоким снігом через Веселу Долину, а потім рівнину. Він ішов доти, поки не дійшов до села. Там, у бідній халупці, яка тулилася під стінами розкішного палацу лорда Лерда, на благенькому ліжнику лежала хвора дівчинка.
Клаус підійшов до дівчинки, поцілував її, втішив, як міг, а тоді витягнув з-за пазухи іграшкового кота і вклав його дівчинці в руки.
Немає слів, щоб описати ту вдячність — за добру справу, за довгу дорогу, — яка промінилася у дитячих очах! Дівчинка міцно, наче неабияку коштовність, притиснула кота до себе і тримала, не відпускаючи його ні на мить. Біль притупився, жар перестав пекти її чоло, і вона забулася приємним сном здорової людини.
Усю дорогу, ідучи додому, Клаус сміявся, свистів та наспівував. Це був найщасли-віший день у його житті. Повернувшись додому, він із подивом виявив, що в хаті на нього чекає левиця Тигруня. Тигруня полюбила Клауса ще тоді, коли він був немовлям, і поки хлопець жив у Дикій Пущі, левиця часто навідувалася до альтанки Нецилії, де колись мешкав малий. Коли Клаус, покинувши Дику Пущу, переселився у Веселу Долину, Тигруня лишилася сама-самісінька. І от коли самота стала особливо нестерпною, вона, незважаючи на снігові замети та віхолу (а леви терпіти не можуть зими), прийшла до Клауса, аби ще раз побачити свого приятеля. Тигруня вже була старою і беззубою, а китички на її вухах і хвості з темно-жовтих зробилися білими, наче сніг.
Левиця лежала перед каміном, і Клаус, нетямлячись від радості, ледь на задушив її в обіймах. Кіт Моргунчик сидів, забившись у закуток, і явно не палав бажанням подружитися з Тигрунею.
Клаус розповів старій подрузі, як вирізав із дерева котів, похвалився, скільки задоволення подарували дерев’яні іграшки Вікуму та хворій дівчинці. Щоправда, Тигруня зовсім не розумілася на дітях, може, вона їх ніколи не бачила, а може, ще з якихось причин. Проте нове захоплення Клауса зацікавило левицю.
— Що й казати, непогані фігурки, — похвалила вона. — Ось тільки не розумію, що ти знайшов у тих котах?! Це ж дрібнота, що тільки вічно плутається під ногами. А чому б тобі, допоки я гостюю в тебе, не змайструвати фігурку левиці, Цариці всіх звірів? Уявляєш, як радітиме твоя малеча?!
Клаусу сподобалася її пропозиція, і він заходився шукати годящу цурку та гострити ножа. Тигруня тим часом вмостилася зручніше під каміном.
Клаус старанно вирізував голову, щоби вдалася, як у справжньої левиці, потім вирізав два гострих ікла, що визирали з лев’ячої пащі, а над широко розплющеними очима прокреслив глибокі зморшки, і це надало морді загрозливого вигляду.
Коли голова була готова, Клаус оглянув фігурку і сказав:
— Тигруню, а в тебе дуже грізний вигляд.
— Що ж, це означає тільки те, що іграшка справді схожа на мене, — зауважила левиця, — бо я таки люблю нагнати страху на тих, хто мені не подобається.
Клаус уже вирізав тіло і довгий, як у Тигруні, хвіст. Левиця, що приготувалася до стрибка, виглядала як жива.
— Яв захваті, — промовила Тигруня, позіхнувши, і граційно потягнулася всім тілом. — Ти поки розфарбовуй, а я буду дивитися.
Клаус взяв із шафки фарби, які принесли йому рілей, розфарбував іграшку, і вона стала схожою на справжню Тигруню.
Левиця сперлася широкими, з подушечками, лапами на краєчок стола, підвелася і почала пильно роздивлятися іграшку, як дві краплі води схожу на неї.
— У тебе золоті руки! — задоволено промовила вона. — От побачиш, вона сподобається дітям ще більше, ніж якісь коти.
Вона весело гаркнула на Моргунчика, від чого той вигнувся дугою і перелякано замявчав, а після цього розвернулася до виходу і повагом рушила до себе додому.
