Розділ шостий. Аугваси та їхні злі жарти
А тепер я повинен розповісти вам про аугвасів — лихе плем’я, яке добряче поморочило нашого добряка Клауса і через яке діти всього світу ледь не втратили свого найкращого друга. Мені дуже не хотілося говорити про цих аугвасів, та вони — невід’ємна частина нашої розповіді, а слова з пісні, як відомо, не викинеш. Аугваси не були ані смертними, ні безсмертними, а чимось середнім між першими та другими. Для звичайних людей вони зоставалися невидимими, але тільки не для безсмертних. Аугваси швидко літали і могли за лічені хвилини перенестися куди завгодно. Була в них ще одна властивість: капосні на вдачу аугваси вміли підкоряти собі людську волю, та так, що людина навіть кроку не могла ступити без їхньої команди.
Аугваси були велетенські на зріст, мали жорстокі, вічно викривлені від злості обличчя. Одного погляду на таку мармизу було досить, щоб зрозуміти їхнє ставлення до всіх людей. Про те, що таке совість, вони взагалі нічого не знали. Єдине, що вони любили, так це коїти всякі підлоти. Жили ці почвари у самому серці Скелястих гір, звідки й вирушали у широкий світ щоразу, як тільки їм забагнеться скоїти якесь неподобство.
Той із аугвасів, хто був здатен на найбільший підступ, зазвичай ставав їхнім королем, а всі решта повинні були коритися йому. Деякі з аугвасів доживали до кількох сотень років, проте найчастіше вони гинули у лютих бійках, чогось не поділивши між собою. Ті, що гинули, вже не оживали, як і будь який смертний.
Коли аугваси налітали на людей, ті просто безпорадно опускали руки. Безсмертні ж дратувалися на саму згадку про цих почвар і як могли уникали зустрічі з ними. Ось чому аугваси стільки часу безкарно хазяйнували на землі, всюди сіючи зло, і не було на них ніякої ради.
Мені приємно вам сказати, що цих почвар давно вже й на світі білому немає, проте у ті часи, коли Клаус починав майструвати найперші іграшки для дітвори, вони ще гайворонням літали над землею, наганяючи страх на все живе.
Одним із найулюбленіших занять аугвасів було розпалювання лихих бажань у серцях малих дітей, аби вони сварились одне з одним і навіть бились навкулачки. Це вони спочатку підмовляли хлопців їсти недозрілі фрукти, а потім тішилися, бачачи, як діти мучаться від болю. Це аугваси, і ніхто більше, крім них, нашіптували дівчаткам не слухатися батьків, а потім буйно веселилися, бачачи, як дівчаток карають за непослух. Не беруся судити про те, що змушує дітей вередувати в наші дні, а от коли ще жили аугваси, то всі чи майже всі дитячі капості робилися за їхніми намовлянями.
Коли ж Клаус почав дарувати іграшки, влада аугвасів над дітьми помітно похитнулася. Воно й зрозуміло, бо навряд чи захоче маленький власник іграшки, яку подарував йому сам Клаус, прислухатися до чиїхось лихих намовлянь.
Тому не дивно, що дуже скоро їхнім королем став один аугвас, який хотів понищити всі Клаусові іграшки, а самого Клауса— ізолювати, відгородити від дітей.
— Ви всі чудово знаєте, що відколи у Веселій Долині об’явився цей Клаус, отой лялькороб-самозванець, діти майже забули про капості, — говорив новообраний король аугвасів, сидячи натронній скелі. Він замовк, оглянув вовкуваті мармизи своїх підданих, а тоді продовжив: — Ви тільки уявіть— Бессі-Веселунка за цілий місяць ані разу не тупнула ніжкою, а малий брат Мейрі не дав своїй сестриці жодного ляпаса і жодного разу не скупав її цуцика у бочці з дощовою водою. А голопуцьок Вікум учора навіть не писнув, коли його купали, бо мати, бачте, пообіцяла йому, що дозволить узяти до ліжка дерев’яну “кицю”! Тьху! Браття, скільки можна терпіти цю наругу над аугваським плем’ям?! Чи можемо ми повернути собі владу над дітьми? Можемо, але для цього треба зробити так, щоби Клаус навіть поткнутися не міг до людей!
— Правильно! Правильно! — загаласували величезні потвори, гучно плескаючи у долоні. їм припали до душі слова нового короля аугвасів.
— То що ж нам з ним робити? — запитав якийсь аугвас.
— А от що, — сказав осоружний Король і повідав аугвасам, що він зробить з ненависним Клаусом…
Того вечора, йдучи до ліжка, Клаус відчував небувале піднесення. Як же було не радіти, коли він змайстрував за день аж чотири іграшки. Це означало, що завтра ще чотири малюки стрибатимуть від радості. Та поки він спав, його ліжко оточила зграя невидимих аугвасів, які спеленали його міцними путами. Зробивши свою чорну справу, вони підхопили Клауса та й полетіли разом із ним у самісіньке серце найтемнішого лісу, що ріс у далекому-далекому Етхопі. Опустивши Клауса на землю, аугваси полетіли геть.
Важким було пробудження для Клауса. Він лежав тут сам-самісінький, а навколо на тисячі миль простягалися дикі нетрі тропічного лісу, і він був в’язнем цього лісу.
Просто над ним, звисаючи з гілки, погойдувався величезний пітон. Якщо такий повзучий гад обкрутиться навколо людини і стисне її у своїх обіймах, то не залишить жодної цілої кістки. За кілька ярдів причаїлася люта пантера, і її палаючі червоні очі жадібно дивилися на безпорадного Клауса. Скрадаючись в опалому листі, до Клауса повз страхітливий плямистий павук, один із тих смертоносних павуків, від одного дотику якого морщиться й чорніє навіть мертве листя.
Проте Клаус, який виріс у Дикій Пущі, анітрохи не злякався.
— Агов, лісові нуки, ану з’явіться переді мною! — гукнув він і лунко, розкотисто свиснув тим особливим посвистом, який так добре знали всі нуки.
Пантера, котра от-от була вже ладна стрибнути на жертву, крутнулася на місці і беззвучно дременула геть. Пітон заповз на дерево і зник у густій кроні. Павук зупинився, розвернувся — і зник під гнилою колодою.
Але нічого цього Клаус не помітив, бо його вже тісним гуртом обступили головаті нуки, горбатіші та старіші, аніж усі ті, з якими досі знався Клаус.
— Хто ти такий і чого нас кликав? — грубо, непривітно запитав один із нуків.
— Я друг тих нуків, що живуть у Дикій Пущі, — відповів йому Клаус. — А сюди мене закинули вороги-аугваси, закинули і залишили на поталу диким звірам. Мені потрібна ваша допомога. Розплутайте мене, будь ласка, і поверніть додому.
— Ти знаєш знак? — запитав у Клауса інший нук.
— Знаю, — сказав Клаус, і коли нуки звільнили йому руки, він показав їм знак, відомий тільки нукам. Його відразу ж поставили на ноги, напоїли, нагодували і дали відпочити.
— Дивні друзі в наших родичів у Дикій Пущі, — пробурчав старий нук, що мав довгу і білу, наче сніг, бороду. — Та нічого не вдієш, якщо хтось знає наш потаємний знак, хто би він не був, ми маємо йому допомогти. Давай, чужинцю, заплющуй очі і ми віднесемо тебе додому. Де ти живеш?
Клаус сказав, де він живе, і міцно заплющив очі.
— З усіх відомих нам долин тільки одна з них називається Веселою, так що ми точно будемо там, куди нам треба, — озвався нук.
Він говорив, і його голос якось дивно віддалявся, а коли Клаус розплющив очі, щоби побачити, у чому річ, то з’ясувалося, що він сидить на лавці біля свого дому, а перед ним широко стелиться Весела Долина. Подиву його не було меж.
У той самий день Клаус навідався до лісових німф, де й розповів про свої пригоди Королеві Журлайні та Нецилії.
— Тепер аугваси — твої вороги, — замислено промовила прекрасна Королева, — і наш обов’язок — зробити все, що в нашій змозі, аби уберегти тебе від їхньої лихої сили.
— Тільки боягузи можуть зв’язати людину, коли вона спить! — вигукнула Нецилія, не в силах стримати свого обурення.
— Той, хто злий, той завжди боягуз, — пояснила Журлайна. — Ну, та нічого, більше ніхто не потривожить сон нашого друга.
Того самого вечора Королева Журлайна особисто завітала до Клаусової домівки і наклала заборонні закляття на всі двері та вікна в ній, відгородивши в такий спосіб Клауса від аугвасів. А щоби чари були ще сильнішими, феї, рілей та нуки зробили те саме.
Клаус знову дарував дітям іграшки, і дітвора щиро раділа його подарункам.
А тепер уявіть собі, як розлютився король аугвасів та його навіжена братія, коли до їхніх вух докотилася звістка, що Клаус щасливо повернувся додому. Цілий тиждень казилися вони від люті, а коли їхня лють трохи вщухла, всі знову зібралися в горах.
— Не варто переносити його туди, де володарюють нуки, — сказав Король. — Однаково вони його врятують. Краще віднесімо його до себе в гори, вкинемо там у глибоку печеру, і тоді йому точно кінець.
Усім сподобалася така пропозиція. Отож, коли настала ніч, непогамовні аугваси всією зграєю полетіли до Веселої Долини. Та цього разу довелося їм спіймати облизня: Клаусова хата була під надійним захистом чарів, які сплели безсмертні. Чорні, наче хмара, повернулися додому аугваси.
— Нічого, — втішав їх Король, — не сидітиме ж він вічно у тій халупі!
А наступного дня, коли Клаус прямував через рівнину до села, щоби подарувати там одному кульгавому хлопчику іграшкову білку, на нього зненацька налетіли аугваси, схопили та занесли у далекі гори.
Вони заштовхали Клауса у глибоку печеру, а щоби він не втік, насипали при вході цілу гору величезних каменюк.
Без світла, без їжі, у задушливій темниці Клаусові справді було непереливки! Та він не розгубився, а шепнув якесь потаємне словечко, і тієї ж миті біля нього з’явилися послужливі феї — неначе виткалися з повітря. Вони взялися за Клауса, і за мить він уже був у Веселій Долині.
Отак аугваси з’ясували дуже неприємну для себе річ: вони безсилі проти того, кого охороняють безсмертні. Проте злі почвари не вгамувалися, вони вперто шукали інших шляхів роз’єднати Клауса та дітей, щоби повернути собі владу над маленькими створіннями.
Щоразу, коли Клаус виходив із дому з іграшками для малечі, на нього налітав аугвас, поставлений навмисно стежити за кожним його кроком, і вихоплював усе, що було у руках. І щоразу засмучений Клаус ні з чим повертався додому. Але прийшовши до хати, він вперто повертався до роботи і, намайструвавши іграшок, знову рушав до дітей. Проте осоружні аугваси знову і знову залишали його ні з чим.
Усі вкрадені іграшки аугваси скидали в печеру у своїх далеких горах. Перш ніж Клаус, утративши всяку надію, вже навіть не намагався покинути Веселу Долину, у тій печері забралася чимала купа іграшок. Коли діти намагалися самі прийти до Клауса, збитошні аугваси кружляли навкруг них і так збивали з пантелику, що ті або губили дорогу, або заходили невідь-куди, і жодному з них не вдавалося знайти дорогу до Веселої Долини.
Потягнулися самотні сірі дні. Клаус дуже любив дітей, любив дарувати їм іграшки, але знавіснілі аугваси позбавили його цієї радості. Проте він стійко зносив усі лиха, бо вірив: рано чи пізно прийде час, коли аугваси нічого не зможуть йому заподіяти.
Він з ранку до ночі майстрував дитячі іграшки та складав їх на спеціально змайстровану полицю. Коли вже вся поличка була заставлена довгими рядами різних фігурок, він змайстрував другу поличку, але й вона дуже скоро заповнилася іграшками. Минуло трохи часу — і вже вся його хатина була заставлена полицями з чудовими веселими іграшками. Яких тут тільки не було фігурок — коні, собаки, коти, слони, ягнята, кролики, олені! А ще можна було побачити прегарні ляльки всіх розмірів і кольорів, глиняні м’ячі та кульки та багато інших цікавинок.
Часто добряк Клаус всідався перед своїми поличками, і при вигляді цілої сили-силенної дитячих скарбів, за якими ніхто не приходить, його огортав глибокий сум. Врешті решт, коли вже несила було терпіти ці муки, він набрався духу і пішов до Господаря Всіх Лісів. Клаус поскаржився великому Аку на нестерпних аугвасів і попросив у нього допомоги.
