Розділ сьомий. Велика битва між добром і злом
Ак уважно слухав Клаусову розповідь і повільно, велично гладив свою бороду. Означало це одне: Лісовий Господар у глибокій задумі. Коли Клаус розповідав про нуків та фей, які врятували його від смерті, він схвально кивав головою, а слухаючи, як аугваси викрадають іграшки, хмурнів, наче грозова хмара. Вислухавши всю історію до кінця, він сказав:
— Мені від самого початку сподобалося те, що ти робив для дітвори. Дуже неприємно дізнатися, що аугваси зводять нанівець усі твої починання. Безсмертні не мають нічого спільного з твоїми кривдниками. Досі ми старалися їх уникати, а вони, у свою чергу, остерігалися дратувати нас. А зараз, я бачу, вони набралися нахабства і ображають наших друзів. Що ж, я скажу їм, що ти — наш друг і хай вони нарешті дадуть тобі спокій.
Клаус від щирого серця подякував Акові і повернувся у Веселу Долину, а Господар Всіх Лісів, не відкладаючи справу на потім, подався в гори до аугвасів.
Діставшись туди, він піднявся на крутий стрімчак і гукнув, щоби король аугвасів та всі його піддані негайно постали перед ним.
Водномить увесь простір перед ним заповнили юрми похмурих почвар, і король аугвасів, всівшись на гірській вершині, сердито запитав:
— Що за зухвалець нас покликав?
— Вас кликав я, Господар Усіх Лісів, — спокійно відказав великий Ак.
— То й забирайся до своїх лісів, а тут самі гори! — сердито загорланив Король. — Ми не підвладні ні тобі, ні іншим безсмертним!
— Твоя правда, — з гідністю відповів Ак. — Але ви мали нахабність утрутитись у справи Клауса з Веселої Долини, а він — наш приятель, і ми в усьому йому допомагаємо.
Коли він це сказав, аугваси сердито забубоніли, а їхній король обернувся до Ака і розлючено прокричав:
— Твоя справа— відати лісами, а в рівнинах і долинах ми й без тебе дамо раду! Ану геть до своїх нетрів! А ми зробимо з вашим Клаусом усе, що нам заманеться.
— Ви нічого йому не зробите! — стояв на своєму Ак.
— Та ну? — удавано здивувався ватажок. — Ні, ви тільки на це подивіться! Ми куди сильніші від смертних, та й безсмертним, як хочеш знати, силою не поступаємося.
— Не доведе до добра твоя пихатість, — застережливо промовив Ак. — Ви не вічні в цьому світі, і ваша доля — цілковите небуття. Може, ми, безсмертні, вам би й співчували, та ви того не варті. Усе, що є у світі доброго, проклинає ваш рід, тож і в Раю вам місця не знайдеться! Прості смертні, помираючи, не зникають безслідно, їхні душі живуть вічно. А це означає, що вони — істоти, вищі від вас. А тепер кажіть, як ви, будучи порохом і тліном, смієте мені перечити?!
Аугваси зірвалися зі своїх місць, почали погрожувати Аку, але ватажок повів владною рукою і вони вгамувалися.
— Ще не було такого, — закричав король аугвасів, і голос його тремтів від люті, — щоби безсмертні називалися повелителями аугвасів! Ніхто, жоден безсмертний не диктуватиме нам, що і як робити! Стривай-но, мине три дні і ми страшно помстимося за твої зухвалі слова — твій приятель Клаус буде вбитий! І ні ти сам, ні всі твої безсмертні друзяки не захистять його від нашої розплати. Ми не визнаємо твоєї влади! Забирайся звідси геть, Господарю Всіх Лісів! Тобі нічого робити у царстві аугвасів.
— Отже, це означає війну? — запитав Ак, блиснувши очима.
— Це означає війну! — зухвало озвався король аугвасів. — А твій приятель упродовж трьох днів буде мертвий…
Повернувшись до Дикої Пущі, великий Ак зібрав у ній усіх безсмертних і розповів про ворожнечу з аугвасами та про те, що злі почвари хочуть убити Клауса. Всі слухали його, затамувавши подих.
— Що будемо робити? — звернувся до присутніх Ак.
— Користі від тих аугвасів світові ніякої, а лиха хоч відбавляй, — міркував уголос Повелитель нуків. — Отже, лихі почвари повинні бути знищені.
— Аугваси живуть лише для того, щоби чинити зло, — підтримав його Володар рілсів. — їм немає місця на землі!
— Вони не знають слова “совість” і хочуть, щоб усі смертні стали такими ж поганцями, як і вони, — обурено додала Фея-Королева. — Аугвасів потрібно знищити!
— Вони кинули виклик великому Аку і погрожують розправою нашому названому синові, — сказала прекрасна Королева Журлайна. — Смерть проклятим аугвасам!
Господар Усіх Лісів усміхнувся.
— Яз вами згоден, — промовив він. — Усім відома сила аугвасів, і ясно як день, що вони будуть битися до останнього подиху. Але це нічого не міняє. Наше життя триває вічно, і навіть у випадку поразки безсмертним не загрожує загибель. Зате кожен переможений аугвас— це крок до нашої перемоги. Отож, готуймося до битви, і нехай клятий ворог не чекає від нас пощади!
Отак почалася запекла війна між безсмертними та духами зла, війна не на життя, а на смерть, війна, про яку й досі можна почути в піснях, що їх співають у Країні Фей.
Король аугвасів та його посіпаки не збиралися відкладати розправу над Клаусом. Тепер у них було дві причини ненавидіти його: мало того, що Клаус був другом дітей, так він ще й користувався заступництвом великого Ака. Щоправда, після Акових відвідин вони побоювалися сили безсмертних створінь, та й від поразки, як ви знаєте, ніхто не застрахований.
Тож король аугвасів розіслав по всьому світу швидкокрилих гінців, закликаючи собі в союзники всі лихі сили.
А вже на третій день протистояння аугвасів та безсмертних у розпорядженні Короля перебувало могутнє військо. До стану аугвасів прилетіло троє азійських вогнедишних драконів, чиє палюче дихання спопеляло геть усе. Ці дракони були заклятими ворогами всіх людей та добрих духів. Знаходилися і триокі велети із Тартарарів, які над усе любили сутички та бійки і самі по собі були чималою силою.
Не залишились осторонь і чорні демони з Паталонії, з розлогими, неначе в кажанів, крилами. Коли вони шугали в повітрі, то все живе крижаніло від жаху. Були у цьому війську і гобліни-слизаки з довгими та гострими, наче бойові клинки, кігтями, якими ці потвори шматували ворогів. І звісно ж — аугваси з усього світу, які аж знемагали від бажання дати бій безсмертним.
Король аугвасів озирав численне військо і його лихе серце переповнювала чорна радість. Він уже увірував у перемогу над миролюбними істотами, які навряд чи й битися вміли. Але й Господар Усіх Лісів не сидів склавши руки. Жодному безсмертному ще не доводилося воювати, але тепер, зіткнувшись обличчям в обличчя із темними силами, всі заповзято готувалися до битви.
За велінням Ака всі безсмертні зібралися у Веселій Долині, а Клаус тим часом мирно майстрував свої іграшки і навіть не підозрював, яка буча заварюється через нього.
Невдовзі у Веселій Долині яблуку ніде було впасти від низькорослих безсмертних. На чолі війська стояв сам великий Ак, озброєний блискучою, наче дзеркало, сокирою. За ним вишикувалися довгі лави рілсів, озброєні гострими ожиновими шпичаками, нуків зі списами, якими в мирний час вони приборкували буйних звірів, фей у білих легких одежах та з золотими паличками, і лісових німф у накидках з дубового листя та з ясеновими прутами у руках.
Побачивши такого супротивника, король аугвасів голосно розреготався. А коли він роздивився, чим озброєні були ці воїни, то ледь не луснув від сміху. Так, блискучої сокири Ака ще можна було здякатися, а всі ті ясноликі німфи, вродливі феї, тендітні рілей, горбаті нуки були створені для чого завгодно, але тільки не для війни. Король навіть трохи засоромився, що він виставляє озброєних до зубів головорізів проти цих голо-цюцьків.
— Та вже нехай. Якщо тим недоумкам так кортить спробувати себе в бою, — казав він ватажкові триоких велетів, — я покажу їм, що таке справжня битва.
Король аугвасів стояв, підкидаючи лівою рукою чималий камінь. Треба було починати. Він підкинув камінь востаннє, прицілився і щосили пожбурив його у кремезну Акову постать. Ак підставив сокиру і відбив цей камінь.
Битва розпочалася. Триокі велети із Тартарарів сунули на нуків, гобліни-слизаки стали насідати на рілсів, а феї-красуні лишилися наодинці із вогнедишними драконами. Аугваси шукали підходів до німф, найближчих родичів великого Ака, і вже наперед смакували перемогу над цими ніжними створіннями.
Та так уже повелося на світі, що будь-яке зло, а надто, коли воно безкарне і надовго затримується на землі, рано чи пізно йде у небуття, не в змозі опиратися силам добра. Прикро, що король аугвасів нічогісінько не знав про існування цього закону! І це невігластво вартувало йому життя: Господар Усіх Лісів могутнім помахом сокири розсік навпіл злого короля, і вся земля полегшено зітхнула, коли її найзліший мешканець відійшов у небуття.
Для велетів із Тартарарів виявилося цілковитою несподіванкою, що списи маленьких нуків проходять крізь їхні масивні туші. Звиваючись у передсмертних корчах, вони падали на землю, і дуже скоро поле битви було встелене їхніми мертвими тілами.
Непереливки було й кігтистим гоблінам: рілсівські шпичаки легко діставали до їхніх навіжених сердець. По всій долині бризкала гоблінська кров, і там, де її краплі просочували землю, виростав колючий чортополох.
Дракони застигли, як громом уражені: феї зупиняли їх своїми чарівними паличками, а той вогонь, що спопеляв колись усе перед собою, обертався проти самих драконів, випалюючи їм усе нутро, і вони трупами падали долі.
Аугваси ж навіть не встигали зрозуміти, в чому річ: найлегший дотик ясенових прутів обертав їх на грудки землі, а що супроти цих чарів вони виявилися безсилими, то ніхто з них навіть не опирався.
Невдовзі січа закінчилася. Великий Ак відпочивав, спершись на сокиру, і, озираючи поле бою, ген-ген удалині помітив жменьку вцілілих велетів, котрі поспішали сховатися у своїх Тартарарах. То було все, що залишилося від ворожого війська. І гобліни, і дракони — всі до одного полягли у битві, а від аугвасів тільки й спогаду лишилося, що земляні грудки, які рясно вкривали Веселу Долину.
Зробивши свою справу, безсмертні, наче роса на сонці, зникали з Веселої Долини, повертаючись до своїх справ у Дикій Пущі. А Господар Усіх Лісів неквапною ходою рушив до Клауса.
— Я бачу, в тебе повно іграшок, — промовив Ак, переступивши поріг хати. — Тепер ти можеш розносити їх усюди, де тобі заманеться. Даруй їх дітям і нічого не бійся.
— А ті аугваси — вони не будуть мені мститися? — з тривогою у голосі запитав Клаус.
— Аугвасів більше немає, — заспокоїв його Ак.
А тепер дозвольте мені закінчити розповідь про злих духів, про їхню війну проти безсмертних та криваву битву. Зовсім не розповісти про все це я не міг, бо це частина нашої історії, а в будь-якій історії немає нічого зайвого.
