Розділ восьмий. Перша подорож на оленях
Ніколи Клаус ще не був таким щасливим, як тепер, коли після довгої розлуки з дітьми нарешті знову зміг дарувати їм іграшки, що назбиралися у нього вдома. Адже весь час, поки він безвилазно сидів
у Веселій Долині, Клаус працював і працював, тож не дивно, що його хатина була переповнена фігурками та ляльками. Уся тутешня дітвора вже гралася його іграшками, і Клаус бачив: аби роздати їх геть усі, рівнини та її околиць йому вже не вистачить.
Він ще добре пам’ятав навколосвітню подорож з великим Аком і знав, що діти є повсюди, а він хотів ощасливити своїми подарунками якомога більше малечі. Отож, щоби легше йшлося, він узяв мішок з іграшками, закинув його на спину і вирушив у дорогу. Ця мандрівка мала стати найдовшою і найдальшою за всі його колишні походеньки.
Де би Клаус не з’являвся — на хуторі, на фермі — люди всюди раді були бачити його веселе обличчя. Вони раділи Клаусу, бо вже й сюди встигла докотитися його слава. У кожному селі навколо Клауса юрмилися діти, ні на крок не відступаючи від знаменитого іграшкового майстра. Жінки щиро дякували Клаусові за радість, яку приносили малечі його іграшки, а чоловікам цікаво було глянути на дивака, який не знайшов кращого заняття, ніж майструвати дітям іграшки. Але як ті, так і другі не шкодували теплих слів для Клауса, і це було найкращою подякою за всі його старання.
Коли мішок спорожнів, Клаус повернувся до Веселої Долини і знову вщерть наповнив його іграшками. Того разу він пішов у протилежний бік, де ще не бував. Там він також роздавав дарунки дітям, які жили, навіть не підозрюючи, що на світі є така радість — дитячі іграшки!
Під час третьої, найтривалішої, мандрівки, на яку було затрачено не один день, Клаусу нарешті вдалося роздати всі іграшки, і, повернувшись додому, він відразу взявся за нові.
Подорожуючи, Клаус бачив багатьох дітей, вивчав їхні смаки, і тепер у його голові роїлися нові ідеї.
Він відкрив для себе, що найменша малеча і дівчата найбільше раділи лялькам, вони ще говорити як слід не могли і часто називали ляльку лялею. Тому Клаус вирішив наробити багато-багато ляльок, великих і малих, і вдягнути їх у барвисті шати. Старшим хлопцям і навіть декому з дівчат подобалися фігурки тварин, тож Клаус не забував і про іграшкових котів, слонів та коней. Нерідко траплялися й музично обдаровані діти, чиєю найбільшою мрією були іграшкові барабани, цимбали, свищики та сопілки. І про них пам’ятав Клаус: він наробив барабанів, а до них — тоненьких барабанниї паличок. З верби він нарізав свищиків, з очерету — сопілок, а з металічних шматочків, що залишалися від інших іграшок, наробив цимбалів.
Він так захопився роботою, що незчувся навіть, як прийшла зима. Снігу того року впало як ніколи, тому Клаус вирішив перечекати зиму вдома. Не йти ж по пояс у снігу, та ще й з важким мішком на плечах. Наступна Клаусова подорож мала бути дальшою і довшою за колишні мандри, та той, хто вирушає взимку в дальню путь, хоч-не-хоч віддає себе на поталу Морозенку, а той уже досхочу щипає подорожнього за носа, щоки, вуха… А скаржитися батькові бешкетника, Володарю Морозів, було марною справою: що б не виробляв Морозенко, він ніколи його не картав.
Отож Клаус сидів удома і працював. Він і не думав впадати у розпач. Ні, не такої вдачі був Клаус! Його насвистування та співи лунали так само весело, як і колись.
Одного погожого ранку, визирнувши у вікно, він побачив біля хати двох оленів. То були його давні знайомі, яких він знав ще від того часу, коли жив у Дикій Пущі.
Побачивши оленів, Клаус здивувався. Ні, не через те, що вони завітали сюди. Він здивувався з того, що вони легко трималися на снігу і не провалювались, начебто це був не сніг, якого впало тут на кілька ліктів, а звичайний твердий рунт. Коли він сам кілька днів тому виходив з дому, то по самі груди потонув у сніговому заметі. Тому коли олені підійшли ближче, він розчинив двері і гукнув з порога:
— Агов, Пушок, доброго ранку! Скажи мені, як це вам вдається ходити по снігах — і не провалюватися?
— Він змерзся і затвердів, — відповів Пушок.
— Володар Морозів подихав на нього, і тепер він твердий, наче крига, — пояснив Лиско, підходячи до Клауса.
— То, може, я відніс би зараз дітям пакунок з іграшками? — промовив Клаус, трохи подумавши.
— А це далеко? — запитав Пушок.
— Дуже далеко, — зітхнув Клаус. — Іграшок у мене чимало, та й дорога забере багато днів.
— Не встигнеш повернутися, а сніг уже розтане, — промовив олень. — Доведеться тобі, Клаусе, чекати весни.
— От якби мені такі швидкі ноги, як у вас… — зітхнув Клаус. — Тоді мені вистачило б одного дня.
— Але ж ти не маєш таких ніг, — крутнув рогами Лиско і з гордістю оглянув свої стрункі ноги.
Клаус трохи помовчав, тоді несміливо запитав:
— А якщо я сяду верхи?
— О, ні, оленяча спина не витримає такої ваги! — сказав як відрізав Пушок. — От якби у тебе були сани, ти б нас запряг і ми спокійно потягнули б і тебе, і твій мішок.
— Сани будуть! — поспішив їх запевнити Клаус. — А коли я їх зроблю, то ви мене повезете?
— Розумієш, — промовив Пушок, — нам спершу треба збігати у ліс і відпроситися у нуків, вони ж бо наші покровителі. І якщо вони не будуть проти, а ти змайструєш сани, то чому б і не стати тобі у пригоді?
— Ну то біжіть! — аж просіяв Клаус. — От побачите, що нуки добрі, вони вас відпустять. А сани я змайструю ще до вашого повернення…
Пушкові та Лискові давно хотілося помандрувати світом, а тут така нагода випадає!.. І вони радісно побігли по замерзлому снігу просити своїх нуків, аби ті їх відпустили разом з Клаусом у подорож.
А тим часом іграшковий майстер засукав рукави та й узявся за сани. Усе, що йому було треба для них, він брав із дров’яної купи. Клаус змайстрував довге полоззя із загнутими кінцями, набив упоперек коротеньких дощинок — і вийшло щось схоже на поміст. Невдовзі сани були закінчені — грубі, незграбні, як і будь-які сани, зроблені нашвидкуруч.
З упряжжю довелося пововтузитися трохи довше. Клаус позв’язував довге мотуззя, поробив із нього петлі, так що вийшов такий-сякий хомут, який можна було почепити оленеві на шию. До хомута він прив’язав мотузяні ж посторонки, до яких мав кріпитися передок саней.
Клаус ще не закінчив роботу, як прибігли з Дикої Пущі Лиско та Пушок. Нук Віллі таки відпустив оленів у подорож із Клаусом, але застеріг, що до світанку вони вже знову мають бути у Дикій Пущі.
— Часу небагато, — сказав Пушок. — Але ми прудкі та дужі, тож якщо вирушимо завидна, то ще до ночі проскачемо чимало миль.
Клаус вирішив випробувати удачу і з подвоєними силами взявся за приготування. Дуже скоро Пушок та Лиско були запряжені, а на санях стояв великий мішок, ущерть наповнений найкращими іграшками.
— А як ти будеш нами правити? — поцікавився Лиско. — Ми все життя прожили у Дикій Пущі, дальше твоєї хатини не заходили, та й дороги не знаємо.
Клаус поміркував — і придумав вихід. Він знайшов ще дві мотузки і прив’язав їх до розлогих оленячих рогів — одну праворуч, а другу — ліворуч.
— Це в нас будуть віжки, — пояснив він. — Потягну направо — повертаєте праворуч, смикну наліво — берете ліворуч. Нікуди не смикаю — біжите собі прямо.
— От і чудово, — хором відказали Лиско і Пушок. І дружно запитали: — Ти вже готовий? Клаус сів на ослін, прилаштував мішок з іграшками собі в ногах, взявся за віжки і крикнув:
— А тепер усе. Поїхали!..
Смикнулись посторонки, мигнули в повітрі оленячі ноги — і наступної миті сани стрімко неслися іскристим снігом. Клаус не сподівався такої спритності від своїх скакунів: за лічені стрибки вони перетнули Веселу Долину і вибігли на широку рівнину.
Коли вони вирушали в дорогу, вже вечоріло. Як не поспішав Клаус, а приготування до мандрівки забрали багато часу. Проте в небі сяяв яскравий місяць, дорогу було видно не гірше, ніж удень, і Клаус жодної миті не шкодував, що їхня подорож припала на таку пізню годину.
Лискові та Пушкові це сподобалося також. Хоч оленям і хотілося помандрувати світом, проте серед людей їм було незатишно, а вночі всі міщани та селяни спали, тож звертати на них увагу просто не було кому. Вони бігли і бігли, все далі й далі, проминаючи пагорби, долини та рівнини. І от нарешті опинилися в селі, у якому Клаус іще не бував.
Він попросив оленів стати, і ті одразу зупинилися. Проте тут на Клауса чекала неприємна несподіванка: лягаючи спати, люди замикали свої помешкання. Як це не прикро, а потрапити всередину і залишити там іграшки Клаус не міг.
— Дуже жаль, друзі мої, але їхали ми сюди дарма, — промовив Клаус. — Доведеться повертатися додому з повним міхом, тому що іграшки дітям я тут не роздам.
— А в чому річ? — поцікавився Пушок.
— Двері у будинках замкнені, — пояснив оленям Клаус, — і дістатися всередину я не можу.
Лиско оглянув сільські помешкання. Село замело снігом. Снігу тут було стільки, що від саней до даху залишалося всього декілька ліктів. А зверху на даху стримів широкий комин. Лискові здалося, що ширини його цілком мало б вистачити, аби Клаус заліз у будинок через комин.
— А ти спробуй через комин, — запропонував олень. Клус зиркнув на комин і почухав потилицю.
— Можна й через комин, але на дах як залізти?
— Тримайся міцніше, а ми спробуємо дострибнути. — І, різко плигнувши, олені опинилися на даху біля комина.
— Овва! — задоволено скрикнув Клаус, скинув з плечей мішок із іграшками і поліз у комин.
На цегляних стінках комина було повно сажі, та він на неї не звертав уваги. Впираючись руками та ногами, він почав спускатися вниз і незабаром опинився у каміні. Беззвучно переступивши через тліючі жаринки, він опинився у великій вітальні, де жевріло тьмяне світло.
З вітальні можна було потрапити до двох інших невеликих кімнаток. В одній із кімнаток спала жінка, а біля неї у колисці солодко посопувало дитинча.
Клаус засміявся — тихо, беззвучно, щоби не розбудити дитину. Потім він витяг з мішка велику ляльку і поклав її в колиску. Дівчинка всміхнулася, неначе бачила вві сні ту іграшку, яка до ранку ще чекатиме на неї, а Клаус тим часом тихенько вийшов із цієї кімнатки і зайшов до іншої.
Там, міцно обнявшись, спали двоє хлопчиків. Клаус на хвильку затримався, милуючись ними, та поклав на їхнє ліжко барабан, дві сопілки й дерев’яного слона.
Швидко зробивши свою справу, він так само через комин виліз із будинку і сів у сани.
— Довезете до іншого комина? — запитав він оленів.
— Звичайно, — відповіли Лисок та Пушок.
Олені спустилися на краєчок даху і, щоби дарма не спускатися та підійматися, відразу стрибнули на сусідній будинок, увінчаний широким старовинним комином.
— Тільки давай швидше, — попросив Пушок, — бо до світанку не встигнемо. Клаус спустився через комин усередину будинку, знайшов там п’ятьох сплячих дітей
і кожному залишив по іграшці.
Коли оленячий запряг перестрибнув на третій дах, Клаус і там спустився через комин усередину, але дітей у цьому будинку не було. Щоправда, похмурих бездітних домівок у цьому селі було дуже мало, тож не треба думати, що вони забрали в нього багато часу.
Коли Клаус обійшов домівки і залишив іграшки усім-усім дітям, його великий міх не спорожнів навіть на половину.
— Гайда, друзі! — гукнув він оленям. — Треба знайти ще якесь село.
І санки з Клаусом понеслися далі, хоч було вже далеко пополуночі. На шаленій швидкості вони дісталися великого міста, найбільшого з усіх міст, у яких досі бував Клаус, відколи почав майструвати іграшки. Будинків у місті було багато, але йому ніхто не заважав. Клаус спритно взявся до роботи. Прудконогі олені птахами перелітали від одного даху до іншого, і тільки один будинок виявився настільки високим, що їм бракнуло сил доскочити до нього.
Нарешті іграшки закінчилися. Клаус сів у сани, кинув порожній мішок собі під ноги і наказав Лискові та Пушкові повертатися додому. Трохи згодом Пушок запитав:
— А що то за смужка сіріє в небі?
— Скоро ранок, — відповів Клаус і сам здивувався, що вже така пора.
— Ой! — розпачливо вигукнув Лиско. — Перепаде нам від нуків на горіхи, якщо не потрапимо додому до світанку. І вони більше не відпустять нас у подорож.
— А тепер, друже Клаусе, чимдуж вертаймося у Веселу Долину, — озвався Пушок. — Тримайся міцно!
Клаус міцно схопився за повід, а наступної миті він уже стрімко летів над снігами, і назустріч їм розмитими плямами проносилися дерева. То вгору, то вниз, то вгору, то знову вниз — оленячий запряг летів, як стріла, пущена з лука. Клаус прикрив від вітру очі і цілком поклався на своїх скакунів.
Клаусу здавалося, що вони стрибнули просто до зірок, але це його нітрохи не бентежило. В разі чого, нуки не церемонилися зі своєю звіриною, будь-який непослух у них суворо карався, а між тим сіра смужка в небі світлішала щомиті.
Нарешті сани різко зупинилися. Клаус не втримався на ослоні та беркицьнувся у кучугуру снігу. Поки він підіймався на ноги, олені розпачливо кричали:
— Давай же, друже, ну ж бо! Ріж упряж!..
Клаус витягнув ножа, поспіхом перерізав мотуззя, витер піт, що заливав йому чоло й очі, і роззирнувся довкіл. Сани зупинилися у Веселій Долині, за кілька кроків від дверей його хати. На сході вже займався день. Клаус обернувся до Дикої Пущі й помітив, що Лиско та Пушок тільки тепер щезли у лісових нетрях.
