Розділ дев’ятий. “Санта-Клаус!.. Санта-Клаус!..”
Клаус гадав, що ніхто з дітей не знатиме, звідки беруться іграшки, які вони знаходять біля камінів, прокинувшись уранці. Та за будь-якою доброю справою шлейфом тягнеться поголос. А якщо ця звістка приємна, то й відголоски від неї розлітаються по всіх усюдах, наче швидкокрилі птахи. Відтак, по всій окрузі та далеко за її межами люди безнастанно переповідали один одному про Клауса та його чудові іграшки для дітвори. Себелюбці (було таких, щоправда, небагато) відверто сміялися з його щирої безкорисливості, проте навіть вони не могли приховати своєї поваги до цього чоловіка, котрий не шкодував часу, аби стати у пригоді всій малечі. Ось чому мешканці кожного міста, кожного села ревно стежили за відвідинами Клауса, а надзвичайно цікаві оповідки про вигадані ним ігри та розваги навмисно переповідали дітям, аби вони менше капризували та поводились як слід.
Уранці після тієї пам’ятної ночі, коли Клаус уперше подорожував оленями, діти, тримаючи в руках гарненькі іграшки, знайдені біля камінів, допитувалися в батьків, звідки взялися ці подарунки. Але всі батьки відповідали їм однаково:
— То, дітки, мабуть, добрий Клаус постарався, бо він єдиний іграшковий майстер на весь світ!
— А як він проник усередину? — невгавали діти.
Але на це батьки вже тільки хитали головами: вони й самі не розуміли, як Клаус проникав у їхні оселі. Матері дивились на вдоволені обличчя дорогих діточок і тихенько шепотіли, що Клаус — це, звичайно, не смертний, а Святий, тобто Санта, і зі священним трепетом вимовляли ім’я того, хто дарує дітям радість.
— Розумієш, — промовила одна мама своїй дитині, благоговійно схиляючи голову, — коли Санта хоче зайти до нашого дому, йому не обов’язково відмикати двері.
А коли хтось із дітей вередував чи не слухав старших, йому казали:
— Молися і проси пробачення в доброго Санта-Клауса. Він терпіти не може вередунів, і якщо ти не виправишся, то він не даруватиме тобі своїх гарненьких іграшок.
Щоправда, сам Санта-Клаус не був у захваті від таких батьківських пояснень. Він і далі носив дітям іграшки тому, що вони були малі й беззахисні, а ще через те, що любив їх. Він чудово розумів, що навіть найчемніші діти час від часу дозволяють собі всякі коники, тож якщо дитина вередує, це ще не означає, що вона погана. Така вже вдача всіх без винятку дітей. І навіть якби він міг змінити дитячу вдачу, то нізащо не став би цього робити.
Ось так наш Клаус став Санта-Клаусом — Святим Клаусом. Будь-яка людина, котра робить добрі справи, може стати для інших святою.
Розділ десятий. Ніч перед Різдвом
Новий день приніс Клаусові нові клопоти. До нього завітав нук Вілл, похмурий та сварливий, і почав дорікати, що він, Клаус, пішов проти його волі та відпустив Лиска з Пушком аж після світанку.
— Але ж тільки-тільки почало світати, — виправдовувався Клаус.
— Вони спізнилися на цілу хвилину, — правив своєї нук Вілл, — а де хвилина, там і година. Лиско і Пушок будуть суворо покарані за непослух—я нашлю на них кусючу мошву.
— Будь ласка, не карай їх! — почав благати Клаус. — Це я в усьому винен. Проте нук навіть слухати не захотів ніяких вибачень — така вже вдача в цього
племені! Він тільки бурчав та хмурився.
Побачивши, що користі від слів ніякої, Клаус пішов у Дику Пущу. Може, Нецилія порадить, як відвернути кару від оленів? І тут Клаусові поталанило — він застав Господаря Всіх Лісів, який сидів у колі німф.
Великий Ак вислухав розповідь про нічну подорож до дітей, про те, в якій пригоді стали йому Лиско та Пушок, що тягнули сани по замерзлому снігу.
— Я не хочу, щоб карали моїх друзів, інакше який я їм друг! — вигукнув Клаус на закінчення своєї розповіді. — Вони спізнилися всього лиш на одну хвилину, а щоби встигнути додому, летіли швидше за птахів.
На якийсь час великий Ак впав у задуму, погладжуючи свою бороду, а потім послав за Повелителем Нуків, що старшував над усіма нуками в Дикій Пущі, ще й загадав покликати Фею-Королеву та Повелителя Рілсів.
Коли всі зійшлися, Ак попросив Клауса повторити свою розповідь, а коли він закінчив, звернувся до Володаря Нуків з такими словами:
— Гарну справу задумав Клаус для смертних. Гадаю, варто його підтримати. У деяких містах нашого друга вже називають Сантою, пройде ще трохи часу, й ім’я Санта-Клауса шануватимуть у кожній оселі, де живуть діти. Крім того, він — дитя Дикої Пущі, тож ми просто не можемо покинути його напризволяще. Володарю Нуків, ти знаєш Клауса не перший рік. Чи погодишся ти зі мною, що йому потрібна наша дружба?
Володар, згорблений, зморщений, як і всі нуки, лише зиркнув під ноги на сухе листя і пробурчав:
— Ти — Господар Усіх Лісів!
Ак усміхнувся і, не підвищуючи тону, вів далі:
— Я так розумію, що олені, які коряться вашому братові, можуть стати Клаусові у величезній пригоді. Якщо вони самі не проти тягнути його сани, прошу тебе, не позбавляй його цієї ласки, нехай вони допомагають йому всюди, де буде потрібно.
Володар нічого не сказав у відповідь, лише стукнув загнутим кінчиком піки по сандалії, неначе щось думав.
Після Господаря Всіх Лісів заговорила Фея-Королева:
— Якщо ти вдовольниш прохання Ака, я пильнуватиму, аби ніхто не кривдив твоїх оленів за межами Дикої Пущі.
Тут озвався Повелитель Рілсів:
— А я дозволю всім оленям, які допомагатимуть Клаусу, їсти касу, яка дає силу, гріль, який додає ногам прудкості, та марбон, що дарує довге життя.
А Королева Німф додала від себе:
— Олені, котрі возитимуть на санях Клауса, зможуть купатися в Нарському озері, що в серці Дикої Пущі. їхня шерсть від того буде блискуча-блискуча, а самі вони стануть просто красенями.
Володар Нуків від таких обіцянок ніяково засовгався, бо дуже не любив відмовляти безсмертним родичам, хоч і намагався не показувати цього. А загалом нуки були скупі на якісь прояви ніжності і допроситися у них чогось було важко.
Урешті решт Володар Нуків обернувся до своїх слуг і сказав:
— Гукніть-но мені Нука Вілла.
Прийшов похмурий Нук Вілл. Коли він почув, чого хочуть безсмертні, обуренню його не було меж.
— Олені — це просто олені, і тільки олені, — казав він. — Якби то були коні, то їх ще можна було б запрягати в сани, як і роблять з конями. А запрягати оленів нікому не дозволено, бо це вільні та дикі тварини, і люди не мають права ними поганяти. Для моїх оленів було б ганьбою тягнути запряг із Клаусом, що є всього лише простим смертним, хоч ви з ним і знаєтесь.
— Ти все чув, — мовив Володар до Ака, — і Вілл таки правий.
— Покличте Лиска та Пушка, — наполягав Господар Усіх Лісів.
Привели оленів, і великий Ак запитав у них, чи погодилися б вони возити Клауса на санях.
— З радістю! — відказав Лиско. — Нам так сподобалося подорожувати!..
— Ми старалися потрапити додому до світанку, — докинув Пушок, — але нам не пощастило, і ми на хвилину запізнилися.
— Хвилина після світанку — то ще не біда, — мовив Ак. — Вам пробачають це запізнення.
— Але дивіться, щоб це було востаннє, — суворо застеріг Володар Нуків.
— А ви їм дозволите знову їздити зі мною? — з тривогою в голосі запитав Клаус. Володар Нуків замислився, зиркнув на насупленого Вілла, тоді на усміхненого Ака, тоді підвівся та звернувся до всіх присутніх із такими словами:
— Якщо ви вже так дружно просите, то нехай так і буде: раз на рік, на Святвечір, тобто в ніч перед Різдвом, я дозволяю оленям подорожувати з Клаусом, але вони неодмінно повинні вертатися у Дику Пущу до світанку. Оленів можна запрягати стільки, скільки буде потрібно, але не більше десяти. Щоб не плутати з іншими оленями, ми називатимемо їх Оленями Санта-Клауса. Вони зможуть купатись у Нарському озері, їсти касу, гріль та марбон, а захищатиме їх Фея-Королева. І годі хмуритися, Віллє, бо як я сказав, так воно й буде!
Після цих слів він поспішив у лісові хащі, щоби не вислуховувати подяк від Клауса і не чути, як його вихваляють безсмертні. Вілл, такий же вовкуватий, як і завжди, і собі потягнувся за ним.
Великого Ака цілком удовольнила така відповідь. Він знав, що якщо вже Володар Нуків щось обіцяє, хоч би й проти власної волі, то слову його можна вірити. І Лиско та Пушок, високо підкидаючи ноги, весело побігли додому.
— А скільки залишилося до того Святвечора? — запитав Клаус Ака.
— Днів десять, — відповів той.
— Отже, цілий рік доведеться чекати, щоби прокататися на оленях, — сказав Клаус. — Бо повний міх іграшок я не зроблю, хоч би й луснув.
— Хитрий Володар знав, що каже, — промовив Ак. — Тому й вибрав Святвечір тим днем, коли ти можеш кататись на оленях, що знав: так ти втрачаєш цілий рік.
— От якби мені повернути ті іграшки, які колись покрали аугваси, — сумно озвався Клаус. — Там був би не один мішок для дітвори.
— А де вони зараз? — поцікавився Господар Усіх Лісів.
— Не знаю, — мовив Клаус, — але гадаю, трикляті ау’васи заховали їх у горах. Ак обернувся до Феї-Королеви.
— Ви можете їх відшукати? — запитав він.
— Спробуємо, — бадьорим голосом пообіцяла Королева.
Клаус повернувся до Веселої Долини, щоби з подвоєними силами взятися до роботи, а зграйка фей, не марнуючи часу, полинула в гори, де колись любили збиратись аугваси, і стала шукати украдені іграшки.
Як добре нам відомо, всі феї від природи чарівниці. Та хитрі й підлі аугваси заховали іграшки у глибокій печері, а вхід до неї засипали камінням, щоби ніхто не міг заглянути у неї. Пошуки викрадених іграшок тривали кілька днів, та ні до чого не привели. Отож, Клаус, котрий чекав удома звісток від фей, уже майже не сподівався, що їх знайдуть до настання Святвечора.
Він працював, не зупиняючись ні на мить, але майстрування іграшок — справа нешвидка: спочатку треба витесати фігурку, потім обточити, тоді як слід розфарбувати…
Тож коли настав останній день перед Різдвом, готових іграшок набралося всього на пів-полички, що висіла над вікном.
І треба ж так статися, що саме того ранку феям, котрі шукали іграшки у горах, набридло блукати навмання, вони взялися за руки і стали довгою вервечкою прочісувати весь хребет— від найвищих вершин до найнижчих западин. їхні проникливі очі не пропускали жодної гірської п’яді, аж поки врешті-решт вони знайшли печеру, в якій лежали скидані на купу іграшки, що їх колись покрали лиховісні аугваси.
Швидко розібрали завал перед входом. Кожна з фей узяла стільки іграшок, скільки змогла, і, прилетівши до Клауса, вони поклали знайдені скарби йому до ніг.
Добряк Клаус невимовно зрадів. Та й як не зрадіти, коли на тебе, ніби з неба, падає ціла гора іграшок, яких вистачить на цілі сани. І він переказав Лискові та Пушкові, щоби вони готувалися вже сьогодні, щойно завечоріє, вирушати в дорогу.
Після останньої мандрівки Клаус весь час працював, наче бджілка, та це не завадило йому знайти вільну хвилинку, щоби полагодити упряж і підправити сани. Тож коли на присмерку до нього заявилися олені, все вже було готове до подорожі.
— Сьогодні ми їдемо в інший бік, — сказав він, — до тих дітей, в яких я ще не бував. Поспішаймо, бо роботи багато — іграшок стільки, що в мішок ледве влазять!
І коли зійшов місяць, вони блискавкою проминули Веселу Долину, проскакали по рівнині, перелетіли через пагорби і взяли на південь. Дув різкий морозяний вітер, зоряне сяйво сріблило сніжинки, і вони блищали міріадами алмазів. Олені неслися далі дужими, великими стрибками, Клаусу на серці було весело і легко, і він, перемагаючи свист вітру у вухах, розсміявся і заспівав:
Морозенко налетів був на нього зі своїми щипками, але побачивши Клауса, засміявся і повернув назад.
Мами-сови, зачувши його наближення, висували з дупел голови і, побачивши, хто це їде, пояснювали своїм совенятам, які тулилися до них: “Та це ж Сан-та-Клаус везе дітям іграшки!” Дивно, скільки всього знають сови.
Кілька разів Клаус зупинявся біля ферм, розкиданих у полі, залазив через комин у будинки й залишав дарунки для малечі. Незабаром він доїхав до села і цілу годину весело клопотався, розкладаючи іграшки біля сплячих дітей. Зробивши свою справу тут, він поїхав далі, наспівуючи при цьому веселий хорал:
Мов на крилах летимо,
До малечі спішимо,
Олені, як птахи, стрімко мчать!
Залишити до зорі
Подарунки дітворі,
Поки хлопці та дівчатка сплять!
Оленям припав до серця його грудний бас, і вони й собі почали відбивати копитами по насту ритм його пісні. За хвильку вони знову зупинялися біля комина, і Санта-Клаус — розчервонілий від вітру, з веселими бісиками в очах — спускався вниз його закопченими стінами і розкладав подарунки для всіх дітей, які були у домі.
То була весела і щаслива ніч. Олені швидко оббігали всі місця, а Санта-Клаус діловито розкладав подарунки біля сплячих дітей.
Нарешті його мішок спорожнів, і сани повернули додому. І знову, як завжди, вони неслися, переганяючи світанок. Лиско та Пушок не допускали навіть думки про те, що їх знову каратимуть за спізнення, і неслися так, що осідлали хурделицю, на якій летів Володар Морозів, і на її крилах дісталися Веселої Долини.
Коли Клаус відпустив додому своїх скакунів, небо на сході вже сіріло. Проте поки розвиднілося, Лиско та Пушок було вже у глибоких нетрях Дикої Пущі.
За ніч Клаус так зморився, що коли він опинився вдома, то просто впав на ліжко і відразу ж міцно заснув. Поки він спав, у небі зійшло Різдвяне сонце й освітило сотні щасливих домівок, з яких лунав дитячий сміх. Усім було зрозуміло, що сьогодні тут побував Санта-Клаус.
Хай славиться його ім’я! То було перше Різдво Санта-Клауса. Після того він сотні й сотні літ робив свою шляхетну справу — дарував веселощі та щастя дітворі.
