Жила-була собі жінка. Мала вона єдиного сина, і звали його Гамбар. Жили вони у великій скруті. Щодня Гамбар брав мотузок, ішов у поле збирати пирій та колючки, ніс на базар і продавав їх за мідяки, а на виручені гроші купував хліба.
Якось поніс Гамбар продавати пирій на площі перед царським палацом. Дивиться царівна з вікна на Гамбарове лахміття і каже:
– Бідолашний хлопець! Коли б у нього була дружина, хіба він ходив би таким обідраним?
Розлютився цар, та слова не зронив, лиш покликав до себе назирів-візирів.
– Ідіть-но,– велить,– покличте продавця пирію до мене!
Назири-візири пішли до Гамбара. Перелякався він неабияк, усе не міг збагнути, чого цареві од нього треба. Увійшов у палати, вклонився цареві й став собі тихенько.
– Гей, хлопче, я покликав тебе, щоб із донькою своєю одружити! Одружишся?
Остовпів Гамбар… Чи це, бува, не почулось йому?!
Тут мовила царівна:
– Слухай-но, хлопче, що ж ти збентежився? Коли мої батьки віддають за тебе свою доньку, чого ж ти боїшся? Сватайся до мене!
Сім днів і ночей справляли весілля. Забрав Гамбар царівну й привів до себе додому.
Увійшли в хату, Гамбар і каже матері:
– Матусю, цар видав за мене свою доньку. Ось твоя невістка. Підстели їй що-небудь, нехай присяде.
У хаті зусібіч видно було велику скруту: стіни почорніли від кізякового диму, брудно, ніде не видно бодай клаптика килима. Лежать самі козячі шкури, але й ті – діряві: адже Гамбарова мати латала ними одежу. Одну з цих шкур вона й постелила царівні.
Сіла царівна, роздивилась довкола й подякувала богові.
– Знати,– каже,– така моя доля.
Відрізала вона від своєї сукні клапоть, полатала Гамбарів одяг, почистила його, дала лад. Наступного дня Гамбар знову пішов у поле збирати пирій та колючки й знову поніс продавати на площі перед царським палацом. Дивиться цар із вікна – справді, у Гамбара вже не такий подертий одяг.
Коли увечері Гамбар повернувся додому й дружина побачила його поколоті колючками руки – у неї від жалю аж серце зайшлося.
– Слухай-но,– каже вона чоловікові,– це не життя: щодня ти мучишся серед каміння гримучого та піску сипучого, повзаєш, мов змія, воду п’єш із болота з жабами, а все марно, увесь твій прибуток – мідяки. Чи не краще підшукати тобі яку-небудь іншу роботу? Іди на службу до людей, наймись поденно, може, й нам щось перепаде.
– Гаразд, жінко, як скажеш – так і зроблю!
Удосвіта Гамбар підвівся й пішов на базар. «Або наймусь поденно,– міркує,– або піду на місяць-два у найми».
Ходить, ходить він базаром, то в одного про своє поцікавився, то в іншого. Враз підходить якийсь купець до Гамбара й питає:
– Гей, хлопче, наймешся до мене?
– Чому ж ні,– відповідає Гамбар,– за цим я й прийшов сюди. А скільки ж ти платитимеш у рік?
– Із чесної виручки – мірку, з нечесної – дві, – купець на те.
– Гаразд, пораджуся з дружиною,– згоджується Гамбар.
Прийшов Гамбар додому та й розповідає дружині:
– Купець хоче найняти мене і обіцяє платити із чесної виручки мірку, з нечесної – дві. Що робити?
– На нечесну виручку не погоджуйся, якщо він і десять мірок пообіцяє, а з чесної виручки бери й одну мірку.
– Піду наймусь – купець збирається в далекі краї по товар.
Попрощавшись із дружиною, Гамбар подався до купця:
– Добридень, купче, платитимеш мені з чесної виручки – послужу тобі й за мірку.
От зібрався Гамбар у дорогу: перев’язав в’юки, навантажив мулів і разом з купцем вирушив у путь, їхали вони довго і врешті дісталися до пустелі.
Тут купець каже Гамбарові:
– Зупинимося біля цього колодязя – мулів нагодуємо-напоїмо, та й самі поїмо і відпочинемо.
Розвантажили вони мулів, узялися до їжі. Коли поїли, запитує купець Гамбара:
– Можеш спуститися в колодязь по воду, щоб мулів напоїти?
– Можу,– відповідає Гамбар.
Обв’язали його мотузкою і спустили в колодязь. Стоїть Гамбар у колодязі, черпає воду й подає нагору. І так доти, доки не напоїли всіх мулів.
Гукнув тоді Гамбар із колодязя:
– А тепер підійміть мене!
Спустили в колодязь мотузку. Щойно Гамбар хотів обв’язатися нею, як хтось ухопив його за полу чухи [Чуха – свитка] й не відпускає. Здивувався Гамбар. Оглянувся, бачить – на дні колодязя двоє відчинених дверей. Заглянув він у двері – злякався. Заглянув у другі – ще дужче злякався.
Сидять там три красуні небачені й вишивають. Біля них на срібній тарелі жаба, а поряд стоїть красень юнак і очей із неї не зводить.
– Чоловіче, скажи-но нам правду,– питають Гамбара красуні,– хто із нас красивіший: ми чи ота жаба? Чому ж хлопець ніяк не надивиться на неї?
– Що ж мені сказати? – Гамбар на те.– Кохана завжди видається найкрасивішою.
Тільки-но встиг він це сказати, як жаба скинула із себе шкуру й стала дівчиною такої краси, що затьмарила всіх трьох небачених красунь.
– Що це за дивина? Що це за тими дверима? – питає Гамбар юнака.
– Ох, братику,– мовив юнак,– уже сорок років сиджу я в цьому колодязі: скільки людей побувало тут, проте жоден не зумів відповісти, як ти: «Кохана завжди видається найкрасивішою». От ми й стинали людям голови з пліч. А тепер,– звернувся юнак до красунь,– несіть йому нагороду за мудру відповідь.
Кожна красуня принесла по спілому гранату й подала Гамбарові.
Щойно дали вони гранати, двері й зачинились. Поклав Гамбар у кишеню гранати і гукнув:
– Тягніть мене!
Зрадів купець, зачувши Гамбарів голос. Став дякувати богові за те, що слуга цілий і неушкоджений вибрався із колодязя. Бо ж сорок разів купець наймав слуг, і всі вони – один за одним – зникали у колодязі.
Підняли Гамбара мотузкою. Нічого не розповів він купцеві про те, що чув і бачив у колодязі. Знову навантажили мулів і рушили далі. їдуть вони, бачать – назустріч їм іде інший караван.
І йде цей караван у рідні краї Гамбара. Упізнав Гамбар серед погоничів і хлопця-односельця.
– Куди це ви? – питає Гамбар.
– У наше село,– відповідає хлопець.
– Ну, тоді зроби ласку,– каже Гамбар,– візьми оці три гранати й передай моїй дружині.
– Клопіт не дуже великий, давай одвезу,– погодився хлопець.
Узяв він ті гранати, поклав за пазуху, попрощався. Його караван рушив у один бік, а Гамбарів – у протилежний.
Нехай ідуть своєю дорогою, а ми повернемось до Гамбарової дружини.
Чекала вона дитину, і дуже хотілося їй скуштувати граната, але ніде було дістати. Якось постукали у двері, вийшла Гамбарова жінка, дивиться – аж це сусідський хлопець.
– Добридень, сестрице, бери ось гранати. Зустрілися ми з Гамбаром у дорозі, й він попрохав передати їх тобі. Гамбар живий-здоровий, кланяється тобі.
Узяла Гамбарова дружина гранати й увійшла в дім.
«Дай-но,– міркує,– розріжу гранат, спробую».
Розрізала – й що ж бачить? У гранаті повно алмазів, перлів–і якого там ще коштовного каміння тільки не було! Не знає Гамбарова дружина, що й діяти на радощах! Адже у хаті – такі злидні! Одразу ж понесла коштовний камінь на базар, виміняла його й за виручені гроші купила дещо для домівки. Згодом і решту каміння віднесла на базар, продала його, збудувала новий дім, накупила корів, овець – словом, усього припасла для Гамбарового приїзду. А сама невдовзі народила сина – такого славного, всім на подив. Поки що залишимо їх і повернемось до Гамбара.
Ішов караван Гамбарового купця, ішов і, нарешті, дістався міста, де жив купець. Сімнадцять років прослужив Гамбар у цього купця.
І от якось каже купець Гамбарові:
– Збирайся, Гамбаре, в дорогу, треба знову їхати за товаром.
Як зачув це Гамбар – од радощів ніг під собою не чує. «Адже доведеться їхати через рідні місця. Напевно, пощастить мені,– розмірковує він,– заглянути додому, дружину побачити». Зібрався Гамбар у дорогу, зв’язав тюки, навантажив мулів, і вирушили вони в дорогу. їдуть вони, їдуть – чи довго, чи недовго – хтозна, їдуть удень, уночі й дісталися до того самого колодязя, куди вже лазив Гамбар по воду. Знову поліз Гамбар у колодязь, дістав для мулів води, та вже ані красунь, ані відчинених дверей – нічого там не було. Відпочили вони біля колодязя, поїли й вирушили далі в дорогу. їдуть вони, їдуть день, два й три, словом, тиждень – і, врешті, доїжджають до кордону Гамбарової країни.
Тут вони зняли тюки з мулів – одпочити й поїсти, а вже тоді їхати далі. Бачать – величезна отара овець пасеться. Підійшов Гамбар до отари.
– Добридень, братику пастуше,– привітався.
– Хай береже тебе бог, брате подорожній,– відповідає пастух.
– Чи не з такого-то, бува, ти села? – запитує Гамбар.
– Звідтіля.
– Чи не чув ти, бува, про подорожнього Гамбара? Може, знаєш, що-небудь про його родину?
– Як не знати, це ж його отара, а я його пастух.
– Чий ти пастух? – здивувався Гамбар.
– Того самого продавця пирію, якого цар, розсердившись, одружив зі своєю донькою.
Замислився Гамбар: «Що за дивина, що ж то за багатій Гамбар? Про кого веде мову пастух?» Одійшов Гамбар від пастуха, повернувся до каравану. Поїли вони, навантажили мулів і рушили далі в дорогу – просто в Гамбарове село. Дорогою знай зустрічають череди, табуни, отари. Кого не запитає Гамбар: «Чия це череда? Чия отара?», відповідають: «Гамбарові».
Дивується Гамбар: «Що за дивина? Невже дружина моя так розбагатіла, що завела таке господарство?» Нарешті дійшов караван до Гамбарового села. Тут Гамбар відпросився в господаря – навідатися додому.
– Іди,– каже купець.
Радий-радісінький поспішає Гамбар на свою вулицю, та пройшов її раз, удруге – і ніяк не може знайти свого житла, бо замість старої хатини стоїть небаченої краси будинок. «Дай-но,– міркує,– зайду та запитаю, може, що й дізнаюся про свою дружину». Зайшов у двір.
Бачить – біля вікна сидить його дружина, а поруч – красень юнак і розмовляють. Тихенько підійшов Гамбар до вікна – почути, про що йде мова.
Каже дружина юнакові:
– Ох, синочку, світло очей моїх, коли повернеться батько й побачить тебе вже дорослим, як він зрадіє!
– Матусю,– юнак на те,– ще з дитинства я тільки й чую про свого батька, а його все немає й немає. Я вже й очі прогледів, виглядаючи його.
– Був би татко здоровий, а повернеться він неодмінно,– запевняє мати сина.
Не стерпів тут Гамбар, увійшов у дім. Мати з сином аж остовпіли, побачивши його.
– Не пізнаєте мене? – питає батько.– Я ж – Гамбар. Тільки він це сказав, як дружина з сином кинулися
обіймати його. Заплакала дружина й довго не могла заспокоїтись.
Потім вони сіли, повели спокійну розмову. Дружина зібрала на стіл, їли, пили.
– Послухай-но, дружинонько,–говорить Гамбар.– звідкіля взялося це багатство, як ти зуміла збудувати такий будинок, мати стільки худоби?
– А отак,– розповідає дружина.– Розрізала я один із тих гранатів, які ти прислав мені, й бачу в ньому повнісінько перлів, алмазів та всілякого коштовного каміння. Віднесла я каміння на базар, виміняла, продала, а на виручені гроші побудувала оцей будинок завела господарство.
Дружина підвелась і принесла Гамбарові другий гранат. Розрізав Гамбар його, бачить – у гранаті повно-повнісінько коштовного каміння, перлів, алмазів. Зрадів Гамбар, на радощах ніг під собою не чує. Розповів він дружині тоді все, що з ним трапилось.
– Якщо так, дружинонько, то навіщо мені тепер ходити по наймах? Піду-но я до господаря й попрошу його, щоб знайшов собі іншого слугу.
– Звісно,– погодилась вірна дружина,– скільки туги й печалі зазнала я, скільки часу тебе не було, тож поживімо тепер і для себе – спокійно, без клопоту
Пішов Гамбар до купця.
– Хазяїне, розрахуймося, я вирішив зайнятися своїми справами.
Купець на те:
– Скільки років служив ти мені вірою і правдою – не можу я поскаржитися, та коли більше не хочех у мене залишатися – діло твоє.
Заплатив йому купець за службу все, що годилося.
Попрощався Гамбар із купцем і радий-радісінький повернувся додому.
Прийшов додому і питає дружину:
– Скажи-но, дружинонько, після того, як я поїхав цар не розпитував більше про тебе?
– Ні,– відказує дружина,– жодного разу. Та я загадала, що, коли ти повернешся, покличемо батька та його назирів-візирів до нас у гості. Хтозна, може, вів думає, що ми вже давно з голоду померли.
– Добре ти загадала, дружинонько. Готуйся, завтра запрошуємо царя в гості.
– Запрошуй,– каже дружина Гамбарові.– Може він нас і не впізнає.
Гамбарова дружина одразу ж узялася до роботи – а що дім у неї повна чаша, швидко приготувала багатий почастунок.
На другий день Гамбар запросив царя до себе в гості. Цар прибув до них разом зі своїми назирами-візирами. Пригостили вони царя на славу, поїли, попили, повеселилися.
У розпалі розмови Гамбарова дружина питає царя:
– Царю, кажуть, була в тебе донька, що з нею сталося?
– А от що,– цар на те,– був собі продавець пирію, сподобався він моїй доньці, розсердився я за це на неї і видав її заміж за того парубка. Тепер, коли згадаю доньку, туга мене охоплює. Та своїми руками занапастив, своїми очима й оплакую. Каюся, об стіну б’юся головою, та все марно. Не відаю, жива вона досі чи, може, померла з голоду?.. Ох, побачити б її хоч раз – горя б поменшало…
Не втрималась тут Гамбарова дружина, кинулася батькові на шию.
– Я – твоя донька,– каже,– хіба ти мене не впізнаєш? Оце – мій син, а оце – чоловік, той самий продавець пирію. Казала ж я тобі, що він – людина з головою, а ти не вірив мені. Бачиш тепер, скільки нажив він добра чесною працею?
Дивується цар, дивиться на них, очам своїм не вірить. Може, це все йому сниться?
І знову всі бенкетували, веселилися, дан та зурна, грали до ранку.
Діждалися вони свого щастя, діждіться і ви свого.
