Був собі вовк. Жив він на березі річки і почував себе тут володарем: кого зустріне – заріже і з’їсть. Так прожив той вовк уже багато років, але й досі ще не наївся. Ото й прозвали його Голодним вовком.
Одної днини, блукаючи понад берегом річки, вовк натрапив на підбитого яструба.
– Гей, яструбе, я тебе з’їм,– каже вовк, зрадівши.
– Нащо тобі їсти мене, вовчику?
– Я Голодний, тож хочу їсти, а крім тебе нема нікого,– каже вовк, ковтаючи слину.
– Не їж мене, вовчику-братику, який з мене тобі наїдок – самі кістки та пір’я. Пройди краще трохи далі, на тому горбочку отакенна ковбаса лежить.
– Гаразд, – погодився вовк і побіг до горбка. Дивиться – й справді лежить ковбаса.
– Гей, ковбаско, ковбаско, я тебе з’їм,– каже до неї вовк.
– Нащо тобі їсти мене?
– Я – голодний, тож хочу їсти, а крім тебе нічого нема.
– Ні, вовчику, як з’їси мене, то тільки в зубах колупатимешся. Краще збігай за перевал, там пасеться біле ягня. З’їси його, то й черево одвисне.
Як почув це вовк – так і кинувся до перевалу. Подолав той перевал – і справді пасеться біле ягня.
– Гей, ягнятко, я тебе з’їм.
– Нащо тобі їсти мене?
– Я Голодний, тож хочу їсти.
– Не їж мене, вовчику. Глянь, яке я мале та худе. І м’ясо в мене пісне. Збігай краще он за ту гору, там пасеться чорна коза. Вона велика й сита, побенкетуєш уволю.
Погодився вовк і побіг далі. Видерся на гору й бачить: пасеться чорна коза.
– Гей, козо, я тебе з’їм.
– Нащо тобі їсти мене?
– Я Голодний, тож хочу їсти.
– Ой, мене тобі й на один раз мало. Завтра знову шукатимеш, що б поїсти. Краще збігай в оту он долину, там загрузла в болоті сіра кобила. З неї матимеш м’яса на цілий тиждень.
– Твоя правда, – згодився вовк і потрусив у долину. Побачив кобилу й дуже зрадів. «Оце вже наїмся», – радіє вовк, аж слина з пащі тече.
– Гей, кобило, я тебе з’їм.
– Нащо тобі їсти мене?
– Я – голодний, тож хочу їсти.
– Гаразд, – каже кобила, – тільки спершу мене з болота витягни.
Напружився вовк, замалим не надірвався, але витяг-таки кобилу.
– Ну, тепер уже я тебе з’їм,– сказав вовк і клацнув зубами.
– Гаразд, їж мене. Та на пам’ять запиши на копиті своє ім’я.– І кобила підняла заднє копито. Але тільки підступив до неї вовк – кобила як хвицне його межи очі! Аж перекинувся, бідолаха.
А кобила поскакала собі далі.
Насилу звівся побитий вовк на ноги. Йде, хитаючись, і співає:
А я яструба не з’їв,
Дурна моя головонько!
Бо ковбаски захотів.
Пуста моя головонько!
І ягнятко залишив,
Бо до кози заспішив.
Дурна моя головонько
Пуста моя головонько!
Я кобилу витягав,
Дужа моя головонько!
Кобилятини чекав.
Дурна моя головонько!
На копиті розписався,
Мудра моя головонько!
З головою розпрощався.
Бідна моя головонько!
Так і сконав Голодний вовк, не наївшись досхочу.
