Давно це було. Дуже давно. Багато зим минуло відтоді. Злий Тунгак тоді в тундрі хазяйнував. Велику силу мав. Усі його боялися. Погано, темно в тундрі було.
Жив у тундрі багатий мисливець з дружиною. Усього мали удосталь: і м’яса найкращого, і шкур звірів найрідкісніших, й одягу всякого багато в натику зберігалось, а в жирниках завжди було повно жиру. І донька мислив- цева найвродливішою красунею стійбища вважалася. Великий викуп сподівався взяти за неї батько. Та надто багато гордості носила дівчина в серці своєму. Жоден же-них їй не подобався. Усім відмовляла.
Почали молоді мисливці обходити їхню ярангу. Навіщо даремно час гаяти! Хіба мало дівчат у тундрі?
Розсердився тоді батько.
– Якого чоловіка тобі ще треба? Може, ти Тунгака мужем хочеш мати? Чи не до його яранги збираєшся піти господинею?
Дівчина тільки гордо головою повела. Нічого не сказала батькові.
Мати заплакала.
– Навіщо такі погані слова говориш? Почує Тунгак, у ярангу прийде. Що тоді вдіємо?
– Замовкни, дурна жінко,– закричав господар.
Задрижали міцні стіни яранги від сильного вітру. Цілу
кучугуру снігу навалив господар хуртовини на мисливцеву ярангу. Захотів мисливець вийти надвір, підняв край решема, бачить: хтось стоїть. Упізнав господар Тунгака, затремтів од страху. Але гість є гість, і його треба прийняти. Увійшов Тунгак, сів. Дівчина м’ясо принесла. Частує гостя, а сама мовчить, навіть не дивиться на нього.
Господар люльку закурив, думає, що ж далі робити. Тунгак з’їв м’ясо і ще просить. Вийшла дівчина в натик м’яса нарізати, а Тунгак питає.
– Чого мовчить дівчина? Чи, може, ти погано годуєш її, і вона з голоду язика з’їла?
– На те вона й жінка, щоб мовчати,– відповів мисливець.
Сподобалась відповідь Тунгакові. Тоді він каже:
– Гарна буде дружина, слухняна. Візьму її за жінку.
Почав мисливець просити, щоб Тунгак підождав трохи, але даремно. Довелося погодитись.
Почула про це дівчина. Швидко наділа свій каливагик, узяла з полиці шматок сала і вийшла з яранги.
А хуртовина ще дужче розходилася, білого світу не видно. Дівоче серце од страху зовсім маленьке зробилося. Хотіла вже повернутись, але в яранзі ще страшніше. Тоді вона переборола страх і пішла вперед, назустріч вітру. Довго йшла. Зовсім стомилася.
Тим часом Тунгак ждав-ждав м’яса і розгнівався. Вирішив піти подивитися, де ж дівчина. Вийшов у натик – немає. Зрозумів, що втекла. Заревів од люті, побіг навздогінці.
Біжить дівчина. Вітер шмагає в обличчя, не дає йти. Важкий став каливагик од снігу. До землі дівчину пригинає. Та вона не зупиняється. Сто страхів увійшло в її серце. Женуть уперед.
А Тунгак біжить – вітер йому дорогу дає, сніг щільно під ноги стелиться. Легко йому бігти. Усі його бояться.
Чує дівчина – наздоганяє її Тунгак. Ось він уже несамовито кричить. От-от схопить. Затремтіла дівчина. Що діяти – не знає.
Нараз вогонь попереду замерехтів. Підійшла дівчина – аж то не вогонь. Стоїть велика-велика яранга, наче ціле стійбище, і вся блищить так, що очам боляче. Заплющила дівчина очі. А коли розплющила, побачила дідуся, який сидів перед ярангою і різьбив ножем кістку. Розповіла дідусеві, що Тунгак за нею женеться. Впустив дідусь дівчину до яранги, сам біля входу залишився. Вступила дівчина в натик, обтрусила сніг, тільки після того в полог увійшла. Дивується. Дуже великий полог. Тільки один жирник горить посередині, а жарко. Біля того жирника сидить бабуся, одяг бісером вишиває. Підійшла дівчина. Узяла другу голку й почала допомагати старенькій. А Тунгак уже здалеку кричить. Дівчину вимагає. Заридала сердега, пригорнулась до бабусі, просить сховати її.
– Сиди,– каже старенька,– не бійся.
Ввійшов до яранги дідусь.
– Ух, як холодно!
А дівчина зовсім верхній одяг скинула – так їй жарко. Тим часом стара ще один жирник запалює – хай Тунгак іде погрітися.
Увійшов Тунгак. Хотів підійти до дівчини, але не може. Почав з нього жир капати. Дуже жирний був Тунгак. Не любив жари. Поки роздумував, що робити, зовсім розтопився. Стара покликала софік. Прийшли собаки, жир з підлоги злизали і кістки погризли. Не стало більше Тунгака.
Зраділа дівчина, залишилася жити в старих. Дуже сподобалася вона їм. Вродлива була, ласкава. Усе робити вміла.
Одного разу, коли вона допомагала бабусі, до яранги ввійшов молодий мисливець. І враз у яранзі світло стало. Такий гарний із себе був цей юнак! Багато шкурок красивих приніс.
Побачила його дівчина – усю свою гордість забула. Шити перестала. Дивиться на нього – очей не зводить. А це був син господаря яранги – Сонце. Побачив він, що дівчина гарна з лиця і дужа тілом, узяв її за дружину. Почала вона жити з небесними мешканцями. Ім’я їй інше дали: Зорею назвали.
Минуло багато років. Захотіла дівчина в рідне стійбище поїхати, стареньких батьків своїх провідати. Умовила чоловіка.
– Добре,– сказав він,– ходімо.
Відсунув жирник, а під ним велика дірка. Прив’язав міцного ременя. Узяв жінку і по ременю в тундру спустився. Світло стало в тундрі. Зраділи всі.
Відтоді й Сонце над тундрою світить.
