В одному селі жили двоє чоловіків, два рідних брати: один був бідний, інший багатий.
Багач переїхав жити в місто, збудував собі великий терем і записався в купці; а в бідного часом і шматка хліба немає, а дітки – дрібнота – плачуть та їсти просять. Зранку до вечора б’ється чоловік як риба об лід, а все нічого нема.
Каже він своїй дружині:
– Дай-но піду в місто, попрошу у брата: чи не поможе чим?
Прийшов до багатого:
– Братику мій рідний! Допоможи хоч трохи моєму горю; дружина і діти без хліба сидять, цілими днями голодують.
– Попрацюй на мене цей тиждень, тоді й поможу!
Що робити? Узявся бідняк до роботи: і двір чистить, і коней доглядає, і воду возить, і дрова рубає. Через тиждень дає йому багатий один буханець хліба:
– Ось тобі за роботу!
– І на цьому спасибі! – сказав бідняк, поклонився і хотів було додому йти.
– Зажди! Приходь завтра до мене в гості і дружину приводь: у мене завтра іменини.
– Ет, брате, куди мені? Сам знаєш: до тебе прийдуть купці в чоботях та в шубах, а я ходжу в лаптях та благенькому сірому каптані.
– Нічого, приходь! І тобі знайдеться місце.
Повернувся бідняк додому, віддав дружині буханця і каже:
– Слухай, дружино! Назавтра нас з тобою в гості кликали.
– Як у гості? Хто кликав?
– Брат: він завтра іменинник.
– Ну що ж, підемо.
Вранці встали і пішли в місто, прийшли до багатого, привітали його і сіли на лаві. За столом уже багато знатних гостей сиділо; усіх їх пригощає хазяїн на славу, а про бідного брата і його дружину й думати забув – нічого їм не дає; вони сидять і тільки поглядають, як інші п’ють та їдять.
Закінчився обід; почали гості з-за столу виходити і господарю з господинею дякувати, і бідний теж – підвівся з лави і кланяється братові в пояс. Гості поїхали додому п’яні, веселі, галасують, пісень співають.
А бідний іде назад з порожнім черевом.
– Давай-но, – каже дружині, – і ми заспіваємо пісню!
– Ох ти, дурню! Люди співають від того, що солодко поїли і багато випили; а ти чого співати надумав?
– Та все ж у брата на іменинах був; без пісень соромно йти. Як я заспіваю, то всякий подумає, що й мене пригостили…
– Ну співай, коли хочеш, а я не буду! – Чоловік заспівав пісню, і почулось йому два голоси; він замовк і питає дружину: – Це ти мені підспівувала тоненьким голоском?
– Що з тобою? Я й не думала.
– Тоді хто ж?
– Не знаю! – сказала жінка. – Ану заспівай, я послухаю.
Він знову заспівав: співає сам, а чути два голоси; зупинився і питає:
– Це ти, Горе, мені співати допомагаєш?
Горе відгукнулось:
– Так, господарю! Це я допомагаю.
– Ну, Горе, ходімо з нами разом.
– Ходімо, господарю! Я тепер від тебе не відстану.
Прийшов чоловік додому, а Горе кличе його в шинок. То й каже:
– У мене грошей нема!
– Ох ти, чолов’яго! Та нащо тобі гроші? Бачиш, на тобі кожушанка надіта, а нащо вона тобі? Незабаром літо буде, все одно не носитимеш! Ходімо в шинок, та кожушанка байдужки…
Мужик і Горе прийшли в шинок і пропили кожушанку. Наступного дня Горе заохкало – на похмілля голова болить, і знову кличе господаря винця випити.
– Нема грошей, – каже чоловік.
– Та нащо нам гроші? Візьми сани й воза – нам вистачить!
Нічого не поробиш, не відбитися чоловіку від Горя: взяв він сани й воза, потіг у шинок і пропив разом з Горем.
Уранці Горе ще більше заохкало; кличе господаря похмелитися; мужик пропив і борону, і соху. [Соха – плуг для орання землі]
Місяця не минуло, як він усе прогайнував; навіть хату свою сусіду заклав, а гроші в шинок відніс.
Горе знову причепилося до нього:
– Ходімо та й ходімо в шинок!
– Ні, Горе! Воля твоя, а більше тягти нічого.
– Як нічого? У твоєї дружини два сарафани: один лиши, а другий пропити треба.
Чоловік узяв сарафан, пропив і думає: «От коли чистий! Ні кола, ні двора, ні на собі, ні на дружині!».
Вранці прокинулось Горе, бачить, що в чоловіка нічого більше взяти, і каже:
– Господарю!
– Що, Горе?
– А от що: іди до сусіда, попроси в нього пару волів із возом.
Пішов чоловік до сусіда.
– Дай, – просить, – на часину пару волів з возом; я на тебе хоч тиждень за це працюватиму.
– Нащо тобі?
– У ліс по дрова з’їздити.
– Ну візьми; тільки багато у віз не накладай.
– Та що ти, годувальнику!
Привів пару волів, сів разом з Горем на воза і поїхав у чисте поле.
– Господарю, – питає Горе, – чи знаєш ти на цьому полі великий камінь?
– Як не знати!
– А як знаєш, їдь просто до нього.
Приїхали вони на те місце, зупинились і вилізли з воза.
Горе наказало чоловіку підняти камінь. Він піднімає, Горе допомагає; от підняли, а під каменем яма – повна золотом насипана.
– Ну, чого дивишся? – каже Горе чоловіку. – Тягай до воза швидше.
Чоловік узявся до роботи й насипав воза золотом; усе з ями вибрав до останнього червінця. Бачить, що вже нічого не лишилося, і каже:
– Поглянь, Горе, певно, там ще гроші лишились?
Горе нахилилось:
– Де? Я щось не бачу!
– Та он у кутку світиться!
– Ні, не бачу.
– Полізь у яму, то й побачиш.
Горе полізло в яму; тільки-но спустилося туди, а чоловік накрив його каменем.
– Ось так краще буде! – сказав чоловік. – Бо як узяти тебе з собою, то ти, Горе гіркеє, хоч не скоро, а все ж проп’єш і ці гроші!
Приїхав чоловік додому, скидав гроші у підвал, волів одвів до сусіда і став думати, як би себе пристроїти. Купив лісу, звів великі покої і зажив удвічі багатше за свого брата.
Довго чи ні – поїхав він до міста запросити свого брата з дружиною до себе на іменини.
– Он що надумав! – сказав йому багатий брат. – У самого їсти нічого, а ти ще й іменини справляєш!
– Ну, колись було нічого їсти, а тепер, слава Богу, маю не менше за тебе; приїжджай – побачиш.
– Гаразд, приїду!
Наступного дня багатий брат зібрався з дружиною і поїхали на іменини; дивляться, а в бідного злидня палати нові, високі – не в кожного купця такі є! Чоловік пригостив їх, почастував усякими наїдками, напоїв усякими медами й винами. Питає багатий у брата:
– Скажи, будь ласка, як забагатів ти?
Чоловік розповів йому все по правді, як причепилося до нього Горе гіркеє, як пропив він з Горем у шинку все своє добро до останньої нитки – тільки й лишилося, що душа в тілі, – як Горе показало йому скарб у чистому полі, як він забрав цей скарб та Горя позбувся.
Заздрість узяла багатого. «Дай, – думає, – поїду в чисте поле, підніму камінь та випущу Горе – хай воно вщент спустошить мого брата, щоб не смів переді мною своїм багатством чванитися!»
Відпустив свою дружину додому, а сам у поле помчав. Під’їхав до великого каменя, відштовхав його вбік і нахилився подивитись, що там під каменем. Не встиг іще й голови як слід нагнути – аж Горе вискочило і всілося йому на шию.
– А, – кричить, – ти хотів мене тут заморити! Ні, тепер я від тебе ні за що не відчеплюся.
– Послухай, Горе, – сказав купець, – зовсім не я засадив тебе під камінь…
– А хто ж, як не ти?
– Це мій брат тебе засадив, а я зумисне прийшов, щоб тебе випустити.
– Ні, брешеш! Один раз надурив, а вдруге не одуриш!
Міцно насіло Горе багатому купцеві на шию; привіз він його додому, і пішло в нього все господарство косо й криво. Горе вже зранку за своє береться: щодня кличе купця похмелитися; багато добра в шинок пішло.
«Отак негоже жити! – думає про себе купець. – Здається, доволі я потішив Горе; час би вже з ним розлучитися, та як?»
Думав, думав і надумав: пішов на широкий двір, обтесав два дубових клини, взяв нове колесо і міцно вбив клин з одного кінця у втулку. Приходить до Горя:
– Що ти, Горе, все боки відлежуєш?
– А що ж мені ще робити?
– Що робити? Ходімо надвір у хованки грати.
А Горе й раде. Вийшли надвір. Спершу купець заховався – Горе одразу його знайшло; настала черга Горю ховатися.
– Ну, – каже, – мене не скоро знайдеш! Я хоч у яку щілину заб’юсь!
– Куди тобі! – відповідає купець. – Ти в колесо не влізеш, а то – в щілину!
– В колесо не влізу? Дивись, ще й як сховаюся!
Залізло Горе в колесо; купець узяв і з іншого кінця забив у втулку дубовий клинок, підняв колесо і закинув його разом з Горем у річку.
Горе потонуло, а купець став жити по-старому, як і раніше.
